Діти Яценюка, яких він ще не бачив

25.03.2009
Діти Яценюка, яких він ще не бачив

Бабуся Докія: «Хлопчиська в мене не дуже слухняні».

Місяць тому колишній стерновий парламенту Арсеній Яценюк здійснив тривале політичне турне західноукраїнськими землями, засіваючи їх зернами «Фронту змін». Душевним епізодом програми його перебування на Львівщині стали відвідини увечері 22 лютого затишного дитячого будинку сімейного типу в селищі Дубляни, де, як повідомили ЗМІ, екс–спікер зварив із дітлахами куліш і зіграв для них на фортепіано. Зустріч завершилася зворушливо і по–домашньому тепло, зважаючи й на котел, подарований поважним гостем для обігріву дитбудинку.

Власне, будь–яка допомога знедоленим дітям, передусім непоказна, без медійного галасу — богоугодна справа, хоча благодійні «сирітські» акції вітчизняного політикуму зазвичай навіюють сумніви щодо їхньої щирості. Можна скільки завгодно думати–гадати, чому Арсеній Петрович через день після Дублян, перебуваючи 24 лютого з «фронтовою» місією на Прикарпатті, хоч на кілька хвилин не навідався у розташоване під Івано–Франківськом село Ямниця, куди навіть ходить тролейбус №4. Певне, він забув, а челядники не нагадали, що рік тому ще в статусі голови ВРУ він офіційно взяв під опіку двох неповнолітніх зведених братів — Василя Мельника та Богдана Дмитрика, котрі після смерті матері живуть у старій хаті з 85–річною сліпою бабусею.

 

«Залишилися ми самі–саменькі»

Ямниця — заможне село, яке вдало використовує переваги поселення, наближеного до обласного центру: продукти харчування свої, а комунальні зручності майже міські. І робота — на вибір: поруч розташовані потужні ВАТи — цементно–шиферний комбінат і «Барва» (колишній завод тонкого органічного синтезу). Те, що ямничани — люди роботящі й підприємливі, засвідчують добротні особняки, які переважають у сільській архітектурі. На їх­ньому гоноровому тлі якось ніби знічено присіла невелика хатина Дмитриків. Тепер вона вже нівроку, а минулого літа, до ремонту, обійстя мало такий жалюгідний вигляд, що, за словами очевидців, плакати хотілося.

«Я глуха і сліпа, — бідкається старенька господиня Докія Олексіївна. — У 1955–му мала операцію на очах, а потім зовсім втратила зір. Поки жила моя добра донька Галя, то вона, біднятко, все робила, старалася, аби ми менше бідували. Підмоги їй не було ніякої: перший чоловік десь пішов блукати світами й звістки не подає, а другий, пияк, помер від горілки. Галі не стало рік і три місяці тому — пухлина мозку звела її зі світу. Залишилися ми самі–саменькі. Хвалити Господа, знайшлися добрі люди. Без них не знаю, що й робили б».

Турбота без піар–метушні

Із особливою пошаною в цій хатині згадують Миколу Круця — багаторічного керівника Івано–Франківського цементно–шиферного комбінату, дворазового депутата Верховної Ради України. Без піар–метушні він торік допоміг відремонтувати сиротам хату, регулярно — двічі на тиждень, як відзначили хлопці, — їм із комбінату надходять харчові пайки вартістю по півсотні гривень. Окрім того, в Івано–Франківському вищому художньому професійному училищі №3, де 16–річний Богдан навчається столярному ремеслу, дають додому продуктові набори. Отже, на голод гріх скаржитися. Та, зрештою, в їжі обидва невибагливі.

Богдан каже, що на молоці може цілий день протриматися, тому до газової плити, яка стоїть у сінях–кухні, навідується не часто. Зате п’ятикласник Василько куховарить охоче. «Я вмію, — хвалиться, — смажити бульбу і цибулю, готувати суп із галушками». «Невже з галушками?», — перепитую з недовірою. «А що його там варити, — задоволена усмішка осяйнула його добродушне личко, — замісив тісто, порізав і вкинув в окріп. Ще засмажку треба додати. Оце і весь клопіт». Буває, що в них на столі й вареники парують, коли бабуся Докія попросить жінку, з якою в них у полі городи межують, побалувати хлопців «делікатесами» із сиром чи бульбою.

Хоч куди козаки

На запитання, чи не хо­чуть, подорослішавши, стати депутатами Верхов­ної Ради (натякаю на «спорідненість» із екс–спікером), брати реагують сміхом . Мовляв, житей­ські плани у них скромніші. Богдан після закінчення училища планує відремонтувати на обійсті стайню і виготовляти там меблі на замовлення. Худенький, як горобчик, жвавий і доброзичливий Василько мітить вище — він неодмінно хоче стати директором заводу. «Шуфлювати (працювати лопатою. — Авт.) на будові, — каже, — мені зовсім не хочеться. Буду вчитися на технолога. У школі оцінки нібито непогані — менше «вісімки» немає».

Довго не всидівши на одному місці, молодший брат охоче показує улюблені книжки. Зараз читає «Одіссею капітана Блада», а перед тим переймався «Пригодами Тома Сойєра». Щонеділі в нього відповідальна місія — під час богослужіння прислуговує біля священика в місцевій цер­кві Святого Миколая. Знає чимало молитв, зокрема «Отче наш» та «Вірую».

Хлопці обожнюють фут­бол. Василько грає за шкільну команду у своїй віковій групі, а Бодьо, як називає його бабуся, захищає ворота молодіжної команди ямницького «Цементни­ка» — однієї з найсильніших на Прикарпатті аматорських команд.

Від покровителя — анітелень

За чиєю порадою спікер Яценюк рік тому взяв шефство над осиротілими хлопцями, вони й самі не знають. «Якось Василина, дівчина, що мешкає по–сусідству, сказала, що нам із Києва надішлють подарунки від Яценюка, — пригадує Богдан. — Я спершу не повірив, але нев­довзі його помічник привіз нам комп’ютер, набір столярних інструментів і різців по дереву».

Подарунки від керівника парламенту торік, 26 березня, вручив керуючий справами Верховної Ради Володимир Шекера і пообіцяв, що відтоді Арсеній Петрович піклуватиметься про Василя й Богдана. Він передав візитку спікера, запевнивши, що хлопці зможуть поспілкуватися зі своїм високопоставленим опікуном. Про цю подію як топ–новину повідомили вітчизняні ЗМІ. Сиріт, котрі вмить стали відомими, знімали фотокореспонденти й телеоператори. Для них Богдан навіть показово доїв корову.

Через кілька тижнів ажіотаж ущух, і життя хлопців повернулося у звичне русло. Закінчилися заготовлені мамою корми і корову довелося продати. Тепер на господарстві — лише чотири курки, когут і собачка Ніка.

«То ви спілкувалися з Арсенієм Петровичем?» — запитую. «Ні», — відповідає Богдан. «Приїжджала минулого літа якась жіночка, казала, що від Яценюка, — додає Докія Олексіївна. — Спитала, чи нам допомагають, та й поїхала».

Хлопці знають, що недавно їхній високий покровитель перебував в Івано–Франківську — чули по радіо. Але в гості не заїхав. Мабуть–таки, забув про їхнє існування.