Зимовий вечір у Сахарі,

Безлюдний пляж Середземномор’я, дощ у прохолодній пустелі і прогулянка на... мокрому верблюді. Це також відпочинок. Щоправда, на любителя...

Чому саме взимку? Не претендую на оригінальність, але літня спека і гамірлива туристська біганина особисто мене більше втомлюють, аніж додають снаги. Один із київських туроператорів через те, що не було прямих рейсів із Києва у пік «мертвого сезону», запропонував мені індивідуальний транзитний тур у Туніс турецькими авіалініями з двома зупинками в Стамбулі. Такий варіант зваблював ще й тим, що передбачав до певної міри самостійне пересування незнайомою країною, а отже, і невеликі пригоди, що додають пікантності будь–якій мандрівці.

Нащадок Карфагену

За всю свою трьохтисячолітню історію північноафриканська держава Туніс лише останні 50 із лишком років живе у статусі незалежної держави. У різний час тут господарювали римляни, германці–вандали, іспанці, турки, араби і французи. Змішавшись із корінним населенням, всі вони залишили унікальні історичні, культурно–побутові й релігійні сліди своєї присутності.

...Зі столичного аеропорту Туніса до приморського міста Сусс залізницею я діставався самотужки. Робити це в перші години в незнайомій країні — не така вже й проста справа, зважаючи на те, що англійської мови, на відміну від офіційних арабської і французької, тут майже не знають ( до проголошення незалежності у 1956 році Туніс 75 років перебував під протекторатом Франції). Але мова грошей, як і скрізь, не потребує перекладу. Молодий спритний таксист, угледівши «свіжого» туриста, всього лиш за кілька кілометрів дороги до вокзалу взяв із мене 20 динарів (1 долар — 1,35 динара). Не давши оговтатись, виманив ще стільки ж на залізничний білет, який, виявляється, коштував...7,3 динара. Я з приреченістю новачка «проковтнув» цю очевидну циганщину і зарахував її до розряду першої, цілком безпечної пригоди...

Потяг угорського виробництва 80–х років, на кшталт нашої звичайної електрички, був не по–нашому охайним, спокійним, без пахощів убиральні й тютюнового диму. За дві з чимось години шляху до Сусса вдалося більше дізнатися про країну від попутниці, студентки–медика Феріель, поштовхатися серед її допитливих співвітчизників і відчути себе пасажиром місцевого громадського транспорту.

Сусс — третє за кількістю населення місто країни — розташоване на узбережжі Середземного моря. Відоме ще в першому тисячолітті до н. е як один із найважливіших портів могутньої Карфагенської держави. Сьогодні в Суссі діє унікальний музей із найкрасивішими у світі мозаїчними картинами, що репрезентують багатовікову історію міста.

Сусс — гамірливий центр літньої молодіжної «тусовки» — взимку перетворюється на тихий рай для тих, хто особливо нікуди не поспішає. У таку пору можна без зайвого ажіотажу поплавати у прохолодному Середземному морі, а потім бадьорим кроком прогулятися крихітними вуличками старої частини міста — Медіни — з круглим мінаретом і могутньою захисною вежею. Приморський східний базарчик будь–якої пори захоплює у вир пожвавленого ярмаркового життя. Вражає химерна зелень, лоскотливі пахощі дивовижних спецій (найбільш популярна «харіса»), свіжа риба просто з моря (в особливій пошані тунець) і східні солодощі. Якщо є час і бажання поторгуватися за якийсь сувенір — мармурову мозаїку, прикрасу–оберіг у вигляді «долоні Фатіми» чи виріб зі шкіри — можна відстояти практично будь–яку свою ціну. А можна придбати і дрібничку, яка навряд чи колись вам знадобиться...А ось цю шокуючу картинку ліпше було б не бачити: клітка, вщерть заповнена переляканими птахами, схожими на шпаків. Їх продають поштучно і тут же на очах покупців...відрізають голови. Згодом з’ясував, що ті бідолахи за життя харчуються оливами, а відтак місцеві жителі використовують їх у їжу...

У численних вуличних кав’ярнях — вони за кількістю не поступаються нашим пивбарам і «забігайлівкам», щоправда, без спиртного — місцеві чоловіки з раннього ранку і допізна насолоджуються неквапною бесідою, релаксуючою музикою, попихкують цигарками і кальяном. Ніякого гамору, ніхто нікуди не поспішає — таке враження, що взимку життя тут пригальмовується. Жінок у подібних закладах не побачите, хоча у Тунісі до ісламських традицій ставляться більш ліберально, ніж в інших країнах.

Трава альфа і триметрові кактуси

Та засиджуватися деінде не пристало, бо треба ще встигнути навідатися у Сахару — що ж то за Туніс без своєї «козирної» карти — пустелі! Вирушити туди самотужки, а тим більше самому осідлати верблюда — нереально. Співвітчизників чи наших ближніх сусідів у цей сезон тут не видно, то ж, зрештою, приєднуюсь до невеличкої англо–французької групи, з якою майже через усю країну прямуємо на південний схід. Серед запланованих зупинок — легендарне місто Ель–Джем.

Ель–Джем — один із найбільших центрів колиш­ньої Афри­канської провінції Римської імперії. По суті, це місто однієї пам’ятки — але якої! — знаменитого Колізею, не менш величного, але більш уцілілого, аніж у Римі. Зведений у третьому столітті н. е., він міг умістити до 30 тисяч глядачів і в різний час слугував ареною кривавих гладіаторських поєдинків, міських зібрань, ярмарків, театральних видовищ, а згодом і захисною вежею. У наш час чудова акустика цієї будівлі зародила ідею щоліта влаштовувати тут фестивалі класичної музики.

Чим ближче до пустелі, то стрункі ряди оливкових дерев і пальм змінюються на плато з травою альфою і придорожніми заростями кількаметрових кактусів. Усе частіше на видноколі з’являються верблюди й отари овець. Дме вітер, але не той сухий, який спекотного літа здіймає тут вихори мікроскопічного колючого піску. Далі горбистий ландшафт переходить у дивовижні, просто місячні обезлюднені пейзажі. Недарма саме тут у 70–х роках минулого століття режисер Джордж Лукас знімав сцени до фільму «Зіркові війни». Це тут ще й досі у своїх унікальних помешканнях живуть нащадки африканських печерних людей–троглодитів.Час майже нічого не змінив у їхньому способі життя. Оглядаємо «хатинки», видовбані у вапнякових скелях. Складаються вони з низки розгалужених господарських і побутових приміщень із примітивними меблями, посудом і домотканим текстилем із верблюжої вовни. Добре зберігають прохолоду навіть у нестерпну спеку. А ось узимку — середня температура плюс 12—15 градусів, напевне, треба зігріватися. На наших очах до помешкання нагодилася якраз туніська бабуся років під вісімдесят і аж прогиналася під вагою балона з газом на плечах (певно, про мороку з «Газпромом» тут і не чули). Втім, зазирнувши «за лаштунки» звичного туристського маршруту, можна побачити подібну, але більш модернову печеру, обкладену зовні білою цеглою із... супутниковою антеною. Кажуть, до деяких із цих довбанок проведені і водогін, й інтернет, й інші сучасні вигоди...

...Надвечір прибуваємо в містечко Дуз, звідки, власне, і починається Сахара. На «станції»–стійбищі дромаде­рів (одногорбих африканських верблюдів) безтурботно відпочивають «кораблі пустелі», як, пам’ятається, їх називали ще радянські шкільні підручники. Їм у таку пору майже не набридають туристи. Норовливий семирічний верблюд Ілаша, неохоче встаючи, підставив мені свій єдиний горб, облаштований під сідло. Погонич Ахмед, щоб не так сумно було йти по пісках, намагався розпитувати мене щось про Україну, знаючи нас лише по Шевченкові (що у футбол грає). Поки бродили по пустелі, здійнявся вітер, пішов дощ, і деякі мої сусіди по каравану почали нервово переглядатися: вони ледве трималися у верблюжому сідлі й мріяли про комфортний припустельний готель і гарну вечерю в ресторані. Що, зрештою, і отримали...

Наступного ранку перетинаємо довжелезне солоне озеро Шот–Ель Джерід, сіль з якого на технічні потреби експортують до багатьох країн світу. Принагідно мандрівникам тут пропонують найпопулярніші природні сувеніри Тунісу — «розу Сахари» — різнокаліберні кристалічні утворення у вигляді квітки, які видобувають неподалік цих місць у неглибоких шахтах. Дорогою назад робимо ще кілька невеликих зупинок, у тому числі й у Кайруані — одному з чотирьох священних міст ісламу (близько 95% туніських мусульман належать до сунітів).

...І останнім нагадуванням про країну перебування було випадкове знайомство з двома тунісцями, колишніми випускниками, а нині аспірантами Донецького політехнічного університету — Сафлі й Мохаддином. Для них Донецьк став «альма–матір’ю», і вкотре вони летіли на зустріч зі своєю студентською молодістю. Принагідно везли друзям із десяток пляшок популярного туніського фінікового лікеру і, згадавши якийсь давній прецедент, переймалися, чи не відберуть ці сувеніри в аеропорту Бориспіль. На цей раз обійшлося. Задоволені такою розв’язкою, ми разом ступили на землю України...