Микола Бердяєв.
Микола Олександрович Бердяєв — один із найвидатніших інтелектуалів «срібної доби» російської культури. Він — знаний на Заході російський філософ, творець «нової релігійної свідомості», пророк культурного ренесансу. У 1970—80–ті роки його книги і статті у СРСР було заборонено. Причину цієї заборони тодішні ідеологи вигадали просто–таки феноменальну: буцімто капіталізм, зазнавши поразки на всіх фронтах, намагається надолужити втрачене, закидаючи СРСР «підривними паперами» — книгами Сергія Булгакова та Миколи Бердяєва. Наразі ж Бердяєва вивчають у вишах як філософську класику.
Уже у чотирнадцять років він читав Гегеля й Канта. А в студентські роки захопився соціалізмом. Хоча згодом відійшов від нього — там не було місця вільному виявленню Людського духу. Бердяєв порвав із марксизмом — через неприйняття ідеї диктатури і «р–р–революційного насилля». Він той, хто зневажав політику, «нічия, лише власна, людина», чомусь завжди опинявся в епіцентрі політичної боротьби — вирішував довічну російську загадку: як бути вільним у світі несвободи. Ще у першій половині ХХ століття Бердяєв виокремив тему свободи особистості як центральну проблему філософської думки.
Творчі пошуки привели до того, що поняття духовності набуло для нього релігійного забарвлення. Він створив власний міф про восьмий день творення. На сьомий день опісля створення світу і людини Бог почив від справ своїх і передав своє творіння створеній ним людині. Вільна творчість — ось у чому людина може уподібнитися до Бога.
Погодьтеся, у цьому збігові щось є: серед усієї філософської еліти колишньої Російської імперії, яка емігрувала до Європи, найбільше світове визнання здобули Лев Шестов і Микола Бердяєв, які народилися в Києві. Микола Бердяєв почав своє земне життя 19 березня 1874 року. Сім’я Бердяєвих жила на Липках. Коли батько вийшов у відставку, вони переїхали до свого будинку в Обухові. При цьому Микола володів і українською мовою — його рідний брат Сергій став українським поетом. Батько, вихідець із родини вищої військової аристократії, і мати, уроджена княжна Кудашева, і уявити собі не могли, що їхній нащадок для багатьох стане «голосом» духовної свободи, який закликатиме до повної автономії особистості й відірваності від будь–яких канонів та приписів. А це для середовища, з якого він вийшов, було зазіханням на найсвятіше і непорушне — державні засади.
Микола любив Київ і вважав його одним із найкрасивіших міст Європи. Київський кадетський корпус загартував його вільнолюбний дух, зміцнив юнацьке бажання перебудувати світ. У 1894 році він вступає на природничий факультет Київського університету Святого Володимира, а через рік переводиться на юридичний. Захоплення «критичним марксизмом» (він був членом підпільного революційного студентського гуртка) стало причиною арешту Бердяєва. У 1898 році його виключили з університету і вислали до Вологди, де у той час уже перебували відомі в майбутньому інтелектуали та потужні особистості Богданов, Кістяківський, Ремізов, а ще Луначарський та Савінков.
Однак невдовзі Бердяєв відійшов від цього «млосного запаморочення, нетривалого, мов школярська закоханість». Він остаточно вступив на шлях метафізики й релігійної філософії. Це привело його у 1902 році до участі у збірці «Проблеми ідеалізму», а у 1904–му — до релігійно–філософського часопису «Новий шлях». У 1904—1905 роках він сам редагує релігійно–філософські журнали «Новий шлях» і «Питання життя». У 1907 році бере участь в організації релігійно–філософського товариства пам’яті Соловйова. Його філософська позиція найповніше і найяскравіше сформульована у книгах «Філософія свободи» (1911) і «Сенс творчості» (1916). Наслідком його роздумів цих років стала книжка «Доля Росії» (1918).
Лютневу революцію, падіння монархії Бердяєв вважав неминучими й необхідними, але й пореволюційне майбутнє здавалося йому таким, що загрожує хаосом, падінням до «прірви насилля». Він вважав, що революція не має в собі творчого начала. Вона — голе заперечення, продукт рабської свідомості. Не прийнявши більшовизму, Бердяєв виявив, утім, неймовірну активність у пореволюційні роки: служив у Головному архівному управлінні, виступав із публічними лекціями, викладав в університеті (читав курс із філософії історії), вів семінар про творчість Достоєвського, мав кафедру у Вищому літературно–художньому інституті, відкритому Брюсовим, був одним із керівників Всеросійської спілки письменників. У 1918 році він організував Вільну академію духовної культури.
У 1920 році історико–філологічний факультет Московського університету обирає Бердяєва професором. Охоронна грамота дозволяла йому мати квартиру, робочий кабінет і бібліотеку. Кожного тижня у його вітальні збирались люди різних переконань (від крайніх лівих до крайніх правих) і вели палкі дискусії. На одному з таких зібрань обговорювалась, наприклад, тема, чи не є Антихристом Ленін… Тоді дійшли висновку: ні — вождь лише його попередник.
Перша зустріч Бердяєва з НК відбулася в ніч на 19 лютого 1920 року. У 1921 його арештували у зв’язку зі справою так званого «Тактичного центру», і цей арешт мав «приструнити» всю інтелігенцію. Москвою тоді гуляв анекдот про анкету, яку начебто всі мали заповнити, де фігурувало, зокрема, і таке запитання: «Чи були ви заарештовані, і якщо ні, то чому?»...
У 1921 році, з початком НЕПу, радянська країна після лихоліття воєнного комунізму починає повертатися до тями. Люди радіють ознакам нормального життя. Оживає і культура... Але все це — лише короткий перепочинок. Розгортається новий наступ — на ідеологічному фронті. Головна мета — економіка, колективізація. Серп і молот — атрибути нового часу. А от без «духовної їжі» якось уже обійдемося! Виходить декрет про конфіскацію церковних цінностей. Під приводом допомоги голодуючим безжально грабують церкви і руйнують старовинні пам’ятки («Геть спадок проклятого минулого!»). Розпочинаються масові арешти священиків. Іде полювання на есерів — учорашніх союзників більшовиків.
Генсеком партії стає Сталін, який починає потроху прибирати владу до рук. У натовпі ходять панічні чутки: Ленін хворий і відійшов від державних справ… Ба більше — він уже на тому світі, а всі укази за нього підписує хтось інший. 9 травня 1922 року, за шість днів до нападу, що звалив його остаточно, Ленін пише секретного листа Дзержинському — програму давно задуманої операції: замість розстрілів висилати інтелігенцію за кордон. Не інакше, як Ілліч мав до неї особисту неприязнь. Вождь озвучив імена перших кандидатів у вигнання. І це в той час, коли у напівписьменній, жебрацькій, знекровленій революціями та війнами Росії катастрофічно бракує вчених людей. Утім на тлі, скажімо, справи Таганцева, за якою у серпні 1921 року було розстріляно 61 людину (в тому числі поета Гумільова), порівняно із попереднім революційним терором та майбутнім сталінським, вислання за кордон здається вельми гуманним.
За літо чекісти підготували списки «об’єктів селекції» інтелігенції. І перший кандидат «на закордонне відрядження» — Бердяєв. На збори вигнанцям дали сім днів. Із собою дозволили взяти мінімум на людину — одне зимове та одне літнє пальто, один костюм, дві сорочки, одне простирадло. Не можна було брати ніяких коштовностей, навіть натільних хрестів, жодного писаного папірця, жодної книги. Всі вони написали розписки: «Зобов’язуюсь не повертатись на територію РРФСР без дозволу органів Радянської влади».
Перша партія висланих поїхала потягом до Риги наприкінці вересня 1922 року, потім друга — потягом до Берліна. Ще дві партії вигнанців їхали двома спеціально зафрахтованими німецькими пароплавами — 29—30 вересня та 6—17 листопада. Перший пароплав віз понад 30 московських і казанських інтелігентів (із сім’ями близько 70 осіб), серед яких були філософи М. Бердяєв, С. Франк, С. Трубецький, П. Ільїн, письменник М. Осоргін та інші. На другому — 17 висланих петроградців (із сім’ями — 44 людини).
У вересні–жовтні 1922 року було вислано також групу українських інтелігентів, однак незабаром з’ясувалося, що в Чехословаччині їх радо зустрічають члени української націоналістичної діаспори, охоче надають їм університетські кафедри. Політбюро ЦК РКП(б) погодилось із пропозицією керівників компартії України замінити тим, хто залишився, вислання за кордон засланням до віддалених губерній РРФСР.
...З 1922 по 1924 роки Бердяєв живе у Берліні й набуває репутації провідного філософа післявоєнної Європи. Він обстоює домінування особистості над суспільством, «примат свободи над буттям». У 1924 році в Берліні виходить його книга «Нове середньовіччя». У ній вчений передрікає, що світ має готуватися до релігійного відродження та релігійних конфліктів, неминучої сакралізації будь–яких ідей, включно з комуністичною. У ХХ столітті будь–яка значуща ідея невідворотно набуває релігійного сенсу.
З 1925 до 1940 року Бердяєв був редактором часопису «Шлях» — провідного видання релігійно–філософської думки російського зарубіжжя. Після нападу Гітлера на СРСР, зостаючись ідейним супротивником радянської влади, він відділяє її від Росії: «Треба любити Росію і російський народ більше, ніж ненавидіти революцію та більшовиків». Першою його повоєнною книгою стала «Російська ідея» (Париж, 1946), присвячена осмисленню історії російської філософії. Тут виявив себе вплив ніцшеанства: Бердяєв зазначив, що «у Росії є щось бабське»: схиляння перед силою, любов до військової форми.
У 1947 році Бердяєву було присуджено ступінь доктора теології Кембриджського університету. При цьому й на чужині він не зрадив своїм звичкам і способу життя, будучи дивною і колоритною сумішшю «імпозантного пана», революціонера, професора–інтелігента і «вільного художника». Судячи зі спогадів людей, які знали його в еміграції, він залишався людиною живою, яка любила життя у всіх її проявах.
Бердяєв якось сказав про себе: я, певне, і помру за письмовим столом. Так і було — смерть застала його за роботою. Помер Микола Бердяєв 23 березня 1948 року, за робочим столом у своєму будинку в передмісті Парижа, Кламарі.
Філософію Бердяєва прийнято називати релігійною, але при цьому релігійні пошуки філософа — це не релігія натовпу. Тим паче не релігія державна. Гуманізм його філософської позиції повставав проти будь–яких форм тоталітаризму, захищав свободу, виборював первинність духовних цінностей. Тому і сьогодні він залишається нашим сучасником, «незримим свідком» і духовним співтворцем розквіту і переплетення усього розмаїття теорій і шляхів творчого самоствердження Людини.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
