Світова плюс українська

Світова криза, що «блукає» планетою, зіткнулася з україн­ськими реаліями. Специфіка нашої скрути полягає у поєднанні криз у всіх її проявах – світової фінансово–іпотечної, економічної, внутрішньополітичної та інституційної. Український громадянин відреагував на цю ситуацію анекдотом: «Летить криза над світом, пролітає над США, оцінює й каже: «О, добре я тут попрацювала». Пролітає над Європою: «І тут мої результати непогані». Летить над Україною і дивується: «А тут якийсь «умілець» ще до мене постарався».

Така усна народна творчість лише підтверджує висновок фахівців: Україна вже давно переживає системну кризу, а світова рецесія лише загострила прояви української кризи у вигляді так званої «нефункціональної демократії». Зберігаючи зовні демократичні принципи, українське суспільство в умовах кризи зіткнулося з неефективними владними й політичними інституціями та неякісним державним менеджментом.

Реалії кризи

Сьогодні у нас головним девізом є така теза: нічого не сприймати на віру, постійно змінювати правила гри, «вижити» будь–якою ціною. Бажання отримати надприбуток незалежно від сфери діяльності, цинізм демагогії накопичення, поєднаний із недіючими, непрозорими законами провокує поширення, з одного боку, синдрому «соціальної обережності», що межує з апатією, а з другого — «соціального вибуху», який може змести не тільки владних нездар, а й зруйнувати засади демократичного суспільства, спровокувавши прихід до керма амбіційних конформістів авторитарного ґатунку, вбраних у псевдодемократичні шати.

Державна влада в умовах постійної кризи «відзначається» постійним зниженням ефективності політичного регулювання і втрачає підтримку громадян власної країни та її прихильників за межами України.

Сучасні політико–економічні реалії стосуються як державних інституцій, так і суспільства в цілому і характеризуються системною нестабільністю.

Загальна криза має такі риси:

— суспільні процеси штучно заполітизовані;

— інститути громадянського суспільства — недостатньо розвинені;

— соціальна структура суспільства невиразна, при цьому немає механізму реалізації інтересів основних соціальних груп суспільства;

— державний апарат значною мірою корумпований і залежний від політико–фінансових груп впливу та корпорацій.

У таких умовах постають питання щодо здатності органів влади:

— здійснювати свої кон­ституційні повноваження і не допускати у політико–правовому просторі України нелегітимних силових дій; — адекватно реагувати на соціально–економічні, політичні та зовнішньополітичні виклики;

— не допустити руйнування конституційного устрою і довільного перекроювання правового простору;

— нести політико–юридичну відповідальність за помилкові рішення;

— ефективно розподіляти політичні функції серед національного політико–економічного істеблішменту;

— унеможливити появу громадянських конфліктів.

Ідеться й про те, що держава в окремих випадках втрачає свої арбітражні функції і перетворюється на «державу–корпорацію», яка обслуговує інтереси національних і міжнародних компаній. Під їх тиском держава, зберігаючи формальні функції арбітра суспільних відносин, скидає значну частину соціальних і регуляторних функцій. Особливо небезпечна така загроза для перехідного суспільства, де паралельно тривають процеси формування демократичних інституцій, боротьба за владні повноваження, корпоратизація та монополізація в економіці, жорстка конкуренція інститутів влади та суспільства.

Наріжний камінь — підзвітність

Головною проблемою демократизації владних інститутів бачиться визначення характеру зв’язків між законодавчою та виконавчою гілками влади. У світі сформувалися два зразки демократичного розподілу влади, один із яких — північноамериканський, другий — західноєвропейський. Перший, в основі якого лежить система стримувань та противаг, максимально наближений до класичного варіанту розподілу трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої й судової), в основі другого — взаємозалежність гілок влади замінено співробітництвом. Але обидва варіанти базуються на принципах, які є невід’ємними для демократичного суспільства: необхідність розподілу владних ресурсів для запобігання їх монополізації; організаційне і функціональне розмежування владних структур.

Що можна сказати в цьому сенсі про Україну? Наші конституційні норми далекі від реалій і більше відповідають запитам держав із розвинутою демократично–правовою системою. По–друге, бачимо явну невідповідність потреби демократичного розподілу влади існуючій структурі інститутів влади. Інститут президентства в нас виведений із системи розподілу влади. Відсутня спільна основа виконавчої влади, яка демонструвала б причетність до неї як Прем’єр–міністра, так і Президента. Водночас багато президентських повноважень та рішень стосуються сфери діяльності уряду й органів виконавчої влади. Нерегламентована присутність Президента в структурі виконавчої влади породжує проблему повноти та ефективності контролю за виконавчою владою з боку законодавчої, до компетенції якої не належить контроль за діяльністю інституту президентства.

Серед демократичних процедур найнеобхіднішою сьогодні є підзвітність парламенту. Особливо це важливо для українського суспільства. Блокування урядом такої підзвітності призводить до надмірної концентрації повноважень у руках виконавчої гілки влади. Наслідком цього є нагромадження односторонньо прийнятих рішень, виконання яких стає надто сумнівним.

Існує висока вірогідність того, що більшість політичних, соціальних та економічних акторів заявить про зняття з себе відповідальності за прийняття цих рішень. Водночас послаблення їхніх позицій дасть імпульс новому загостренню боротьби за владу.

Грі потрібні правила

У кризових умовах, ускладнених боротьбою за владу, політична практика вимагає формування «неписаних правил гри». Тобто владні інституції, основні політичні гравці та громадяни мають добровільно й неухильно дотримуватися «суспільного договору».

Суспільство може підтримувати владу навіть тоді, коли вона не є ефективною. За цих умов підтримка населення може ініціюватися як державною владою, так і політичними та громадськими структурами, що спонукають масову свідомість відтворювати позитивні оцінки діяльності правлячої влади. Але таке партнерство має базуватися на засадах відносної стабільності державних інституцій і правового поля, незмінності певного порядку у відносинах громадян із державою, прозорістю діяльності влади.

Усе залежить від здатності влади та політичних акторів створювати дієздатні політичні інститути та переконувати людей у правильності їхніх дій. Для формування такої легітимності потрібні інституційні та комунікативні ресурси держави та підтримка ззовні.

Так, у демократичному суспільстві владу не люблять. Проте горе тій владі, яка не може чітко пояснити місце громадянина у своїх планах і вказати місце й час реалізації цих планів.

Сергій ТЕЛЕШУН
професор, доктор політичних наук, зав. кафедри політичної аналітики і прогнозування Національної академії державного управління при Президенті України; керівник навчально–наукового комплексу «Аналіз державної політики»