«Білий слон» на маківці Попа Івана

      Так звана польська обсерваторія на Попі Івані, яка великими зусиллями будувалася протягом 1937—38 років і проіснувала за призначенням лише рік, добре відома в середовищі учених, архітекторів і любителів гірських мандрівок. Декому з них вона врятувала життя. Десятиліття тому за могутніми обсерваторними стінами упродовж трьох діб ховалися від несподіваної — початок же вересня! — заметілі й крижаного вітру троє моїх коломийських знайомих, котрі в пошуках чорниці прочісували Чорногірський хребет. Згодом заручники стихії самі стверджували, що якби не натрапили на кам'яні руїни, живими їх уже ніхто б не побачив. Вони тоді не знали, що гуцули небезпідставно вважають місцевість довкола піпіванівської вершини «зоною» злих духів, де не можна й подумки згадувати про атмосферні опади і смерть, бо відразу накличеш на себе біду.

      Однак фахівців-прагматиків, зрозуміло, більше цікавлять не народні повір'я, а сучасний стан цієї винятково цінної споруди і можливості її збереження та відновлення. В останні роки в затишних готельних конференц-залах регулярно проводяться наукові українсько-польські конференції, під час яких виголошують мудрі проекти «реанімації» обсерваторії, а минулої осені з цього приводу навіть ухвалили прохання-звернення до президентів України й Польщі Леоніда Кучми та Олександра Кваснєвського. Однак далі оптимістичних тостів на післяконференційних фуршетах справа не рухається. А даремно, вважає названий два роки тому на Прикарпатті «архітектором десятиліття» Зеновій Соколовський — івано-франківський представник Львівського інституту «Західпроектреставрація». Вперше він побачив обсерваторію сорок років тому, в січні 1964-го, і відтоді, як зізнається, втратив спокій. Побував там безліч разів, обміряв залишки обсерваторії вздовж і впоперек, зібрав цілу теку довідкового матеріалу.

      — Моє захоплення цим об'єктом, спорудженим у стилі функціонального конструктивізму, з плином часу не тільки «не вивітрилося», а навпаки, стало ще більшим, — каже пан Зеновій. — Спорудити на такій горі таку будівлю з усіма інженерними комунікаціями у першій половині ХХ століття — явище справді унікальне. Треба пам'ятати, що тоді в Європі набирав сили фашизм, і країни Старого Континенту змушені були передусім дбати про власну безпеку, витрачаючи на боєздатність війська значні кошти. Однак Польща за підтримки Англії та Чехословаччини таки спромоглася створити диво, аналогів якому в Європі, наскільки мені відомо, немає.

      — Дехто схильний вважати, що під виглядом обсерваторії напередодні Другої світової війни на Попі Івані створювався замаскований військовий об'єкт. Ви там не бачили ніяких мілітарних слідів?

      — Нічого подібного мені на очі не потрапляло. Хоча про цей об'єкт, як і про будь-що з розряду винятковостей, розповідають різні небилиці. Одна з найпоширеніших «засвідчує», що всередині приміщення була вмонтована потайна кнопка, після натискання якої розсувалася гора і відкривала вхід до підземного аеродрому, де нібито зберігалися величезні бомбардувальники, призначені для ведення масштабних бойових дій, та далекобійні гармати. Насправді там немає ніяких підземних приміщень, окрім резервуарів для відходів.

      — Навіщо ж у ті суворі часи, коли в повітрі вже, як кажуть, пахло війною, треба було витрачатися на дорогий цивільний об'єкт?

      — Ідея спорудження обсерваторії, очевидно, виникла задовго до загострення військово-політичної напруженості в Європі. У 1935 році польський журнал «Архітектура і будівництво» представив 6 конкурсних проектів спорудження обсерваторії. Переможцями стали архітектори Марчевський і Полєйовський. За їхнім проектом у 1937 році на горі Піп Іван розпочали унікальні будівельні роботи. Зважаючи на рельєф вершини, споруда з одного боку мала два поверхи, з другого — п'ять. Товщина стін — понад один метр. До того ж вони мали кілька шарів з каменю, цегли, коркового дерева та сухого тиньку. Такі теплоізоляційні перестороги були цілком виправдані, адже ртутний стовпчик термометра на горі взимку нерідко опускався до мінус 40 за Цельсієм. Знаєте, чому обсерваторію ще називали «Білим слоном»? Та тому, що її стіни в найхолодніші місяці року «обростали» майже метровим шаром льоду і здалеку нагадували фігуру цієї великої тварини.

      — Розповідають, що весь будівельний матеріал на вершину Попа Івана «гуцуликами» — малими гірськими кіньми — перевезли тамтешні жителі.

      — Не тільки «гуцуликами», а й на власних плечах. У гору тягнули мішки з піском, цементом та іншими будматеріалами. Це була надзвичайно тяжка праця, але, як мовиться, поплатна: виніс на вершину мішок цементу — отримуй унизу мішок кукурудзяного борошна. А кулеша для гуцула — основа харчування.

      — Доводилося чути про те, що до гори Піп Іван гуцули ставляться з надзвичайною шаною.

      — Так, вони вважають цю місцевість особливою. Припускаю, що ще до християнських часів те місце було ритуальним. Гуцули дотепер на Івана Купала зазвичай піднімаються на вершину. Їх туди тягне як магнітом, напевне, на рівні підсвідомості. Тамтешні жителі шанують і трохи побоюються цієї гори. Кажуть, що на ній не можна просити дощу і смерті, бо це негайно збудеться. І справді, зміни погоди там такі різкі, що людину може охопити переляк. Піднімаєшся вгору ясної погожої днини, і раптом — за якихось п'ять хвилин — усе довкола огортають чорні хмари, налітає такий буревій, наче з фільмів про кінець світу. Мій двоюрідний брат розповідав про випадок, коли там на їхні голови зненацька звалилася злива. Вони не встигли розкласти намет. Тільки накрилися брезентом — довкола них кулеметними чергами почали «вгризатися» в кам'янисту твердь стріли блискавок. Було дуже небезпечно, тому розбіглися хто куди, аби групою не притягувати до себе вогненний смерч.

      Траплялося ще гірше. На горі Піп Іван у тридцяті роки минулого століття діяло невелике підприємство «Олєйка», на якому виварювали ефірні масла, дуже популярні в Західній Європі. Працювало там близько сорока робітників, котрі мешкали в гуртожитку. У 1934 році серед білого дня на це місце налетіли дощ і буревій такої страшної руйнівної сили, що змели з лиця землі обидві споруди. Сліди стихії видно дотепер.

      — Життя персоналу обсерваторії на висоті понад 2 тисячі метрів, зважаючи на вашу апокаліптичну розповідь, мабуть, було суцільним екстрімом без вихідних, особливо взимку в «череві» «Білого слона».

      — Звичайно, за несприятливих погодних умов обсерваторія тижнями перебувала в повній ізоляції від зовнішнього світу, зв'язок з яким підтримувався лише за допомогою азбуки Морзе, найближчий лікар мешкав аж за сорок кілометрів. Однак побутові умови персоналу були досить комфортними. Приміщення мало 43 кімнати, конференц-зал, підлогу, вистелену художнім паркетом ( його мені ще пощастило побачити в 1964 році), центральну систему опалення і підігріву води. Нафту малими ємкостями доставляли сюди з «великої землі». Цілий рік персонал у власній теплиці збирав урожаї свіжих огірків, помідорів та зелені. Зберігався великий запас іншого продовольства.

      — Про тодішніх жителів піпіванівської вершини вам щось відомо?

      — За старшого там був магістр на прізвище Мідович. Він в основному вів спостереження за небесними світилами, а його дружина виконувала обов'язки молодшого наукового співробітника. Разом з ними перебував їхній малолітній син. Відомо, що Мідовичі мали помешкання в Микуличині, неподалік Яремче, але погодилися пожити в екстремальних умовах — пересилив науковий інтерес. Там же квартирувалася невелика військова залога, оскільки по Чорногірському хребту проходила лінія польсько-чехословацького, а з березня 1939-го — польсько-угорського кордону. Роботу в пральні та на кухні виконували спеціально найняті працівники.

      — Обсерваторія перестала функціонувати через рік після відкриття, тобто тоді, коли Польщу у вересні 1939-го захопила гітлерівська Німеччина?

      — Так, Польщу окупували німці, а на Галичину прийшла радянська влада. Тоді ж найцінніші прилади господарям вдалося вивезти спочатку в Угорщину, а потім через Відень — на батьківщину. Частина обладнання вже за німецької присутності в Україні потрапила до Львівського університету. Решту начиння, що можна було вкрасти, вкрали, все, що горіло, спалили горе-туристи. Я ще за перших відвідин застав споруду в досить пристойному вигляді — не було лише мідних листів, які вкривали дах. Та з кожним наступним роком колишня обсерваторія занепадає все більше і більше.

      — Без шансів на відродження?

      — Чому ж, шанси ще залишаються. Вона так вдало і надійно закладена, що добре збереглися основні конструкції, на основі яких можна починати відновні роботи.

      — Але це, здогадуюся, нікому не потрібно.

      — Наприкінці 80-х років до мене звернувся відомий український письменник і великий ідеаліст, нині вже покійний, Олесь Бердник. Він тоді оголосив про створення Української Духовної Республіки і мав благородний задум організувати на цьому місці не науковий, а виховний центр для молоді. Він особисто прилітав туди гелікоптером й оглянув місцевість, а потім захоплено говорив про те, що в майбутньому центрі, на горі Піп Іван, збиратимуться діти з усіх куточків України і, спостерігаючи за зорями, мріятимуть про мандрівки в далекі космічні світи. Я їздив до нього в Київ. Домовилися, що починаємо підготовчі роботи. Ми з колегами зробили ретельні архітектурно-археологічні обміри об'єкту, але до виготовлення проектної документації справа не дійшла. Невдовзі письменник зателефонував мені і сказав: «Пане Соколовський, на жаль, роботи доведеться припинити — не можу знайти кошти».

      — Після Олеся Бердника більше ніхто не виявляв інтересу до колишньої обсерваторії?

      — Нею цікавляться поляки, і набагато активніше, ніж українці. Якби цей надзвичайно оригінальний об'єкт знаходився на їхній території, то, не маю жодного сумніву, вони вже давно з користю для себе дали б йому раду.

      — Для заохочення туристів?

      — Можна розглядати кілька варіантів. Перший — обладнання метеостанції, яка давала б дуже точні дані про погоду. Це унікальне місце для спостережень, бо всі циклони і буревії, що насуваються із Західної Європи, впираються в південний бік Чорногірського хребта. Друга пропозиція — створення престижного туристичного осередку. Підкорювачі Говерли після перебування на її маківці могли б продовжити мандрівку, близько восьми кілометрів, досить зручним маршрутом до вершини Попа Івана. Там, у відновленому приміщенні обсерваторії, їм подали б філіжанку кави, запропонували відпочинок. Потім бажаючі або спустилися б на Бистрець, або йшли на полонину Веснярка, до унікального гірського озера Марічейка, розташованого на висоті 1510 метрів. Можна обидва варіанти поєднати чи придумати ще щось цікавіше.

      — Які роботи необхідно провести в першу чергу, аби не втратити споруду остаточно?

      — Передусім треба мати дозвіл, оскільки це — територія Карпатського природного національного парку. Потім накрити її дахом і приставити сторожа. Стіни там дуже міцні, бо стоять на скельних породах. Затим уже переходити до внутрішніх робіт, установки локального опалення тощо. Варто взятися і за під'їзну дорогу. На вершині я бачив сліди джипових коліс, то так звані «круті» забавляються: беруть із собою бензопилу, сокиру та лопату — і вперед з вітерцем. Інструмент потрібен, аби розчистити можливі завали.

      — Невже нікому в нашій державі справді немає діла до споруди, яка, мабуть, мала б охоронятися державою?

      — На ній, згідно з діючим законодавством, має висіти табличка з написом «Пам'ятка архітектури. Охороняється державою. Пошкодження карається законом». Однак ніякою державою вона не охороняється і ніякими законами не карається, немає і самої таблички. Зате є руїна — пам'ятник нашій законсервованій байдужості, якщо не сказати різкіше.