Кричати «SOS!»? Ні, краще діяти

Поняттям contemporary art в українському медіа–просторі зловживають так само затято, як і терміном «постмодерн». Окремі журналісти відносять до нього усе, що твориться у наш час, інші — те сучасне мистецтво, яке є соціально значущим, є й ті, що асоціюють вітчизняне contemporary art винятково з діяльністю PinchukArtCentre. Знаходяться й такі арт–критики, які називають безперечними представниками сучукрарту лише два мистецькі об’єднання — харківську галерею–лабораторію «SOSка» та київську революційну групу «Р.Е.П.». Микола Рідний, Ганна Кривенцова, Сергій Попов — ці троє митців відстоюють простір сучасного мистецтва в Харкові. «SOSка»— це без жодного перебільшення, звичайнісінька сільська хатинка, побілена й обплетена виноградом. Ще зовсім недавно на одній із передніх стін хатки розміщувалася велика фотографія оголеного Бориса Михайлова із серії «Я не я» — «SOSка» була одним із майданчиків «Боб–фесту».

— Раніше тут жила звичайна сім’я, — розповідає про історію диво–галереї Коля Рідний. — Згодом будинок перейшов до однієї будівельної корпорації і довго стояв пусткою. Можна сказати, що ми з друзями його самозахопили.

— «SOS» — це «допоможіть сучасному мистецтву!»? — запитую Рідного на початку нашої розмови.

— Так. Нам хотілося голосно заявити про феномен молодого покоління в українському мистецтві.

Мистецтво має бути бурхливим

Сьогодні «SOSка» — це сіни, кухня і дві невеличкі кімнатки. Євроформати сучасних галерей сюди не проникли — «сосківці» свідомо законсервували тут сліди минулої епохи. Коли галерея тільки відкрилася, виставки молодих митців у ній проходили щомісяця, нині, говорить Микола, виставкові можливості приміщення уже вичерпали себе. Хоча, здається, кращого інтер’єру для сучасного мистецтва і не вигадати. У кімнаті, яка править за вітальню, знаходжу в’ялену рибу, шматок античного стовпа і дивовижної форми скульптуру, підвішену до стелі.

— Це мій дипломний проект, — випереджає мій інтерес Коля. — Так вийшло, що всі проекти, які я реалізовував, — здебільшого фотографія або відео. Мене уже сприймають як такого медійного художника, але насправді за освітою я скульптор (Микола закінчив минулого року Харківську академію дизайну та мистецтв. — Авт.). Мені не подобається, коли мистецькі медіа вішають на художника якісь ярлики. Неважливо, фотограф ти, скульптор чи живописець. Адже головне — це ідея, а вже потім вибір техніки для її реалізації. Це не єдина моя скульптура. Зараз я роблю римейк своєї роботи 2003 року «Щелепи», це такі збільшені медичні зліпки зубів. Вони увійдуть до групового проекту «Мавзолей бунту» в московському Stella art foundation.

— Але склалася така ситуація, — продовжує Микола, — що такими видами мистецтва, які спрямовані на творення об’єктів (скульптура, живопис, фотографія), молодому художнику спочатку дуже складно займатися, бо це забирає багато часу. Практика ж показує, що подій все–таки має бути багато. Лише тоді буде результат — на мистецтво звернуть увагу, культурна ситуація стане бурхливішою.

Принцип, який озвучив Коля (на мистецтво мають звернути увагу), і ліг в основу галереї–лабораторії, такої собі арт–групи швидкого реагування. Перша виставка, проведена групою «SOSка», відбулася у 2004 році в Харківській муніципальній галереї за два тижні до масових акцій протесту і називалася «ПолітКонкретність».

— Це був перший випадок, коли художню виставку сприйняли майже як політичну подію, під час якої ми виступили проти всіх існуючих на той час політичних сил, — згадує Рідний. — Частину робіт, правда, нам показати не дозволили. Серед заборонених речей — портрет Кучми на відкритих дверях у підвал (хоча метафора того, що Кучма відходить, була очевидною), портрети кандидатів–лідерів у президенти, які треба було заляпувати фарбою... Тоді ми збагнули, що треба відвойовувати свою територію, на якій тебе не затискатимуть жодними рамками.

По тому були не менш гучні акції «SOSки»: у 2005 році в київській галереї «ЦЕХ» «сосківці» вітали українців із річницею Майдану світлинами помаранчевих крекерів, сфотографованих у різних позах «Камасутри», і засмаженими просто в галереї мізками (експозиція Happy birthday!); у 2006 році харків’яни вдягли маски відомих українських політиків і просили милостиню («Вони на вулиці»), а Микола Рідний ліг на тротуарі перед посольством Німеччини, яке відмовило йому у візі (акція «Лежи і чекай»); у 2007 році «сосківці» поїхали на хутір Малі Проходи під Харковом, де обмінювали «принти» картин відомих сучасних митців — Сема Тейлора Вуда, Роя Ліхтенштейна, Нео Рауха на продукти сільського господарства (акція «Бартер»); у 2008 році «SOSка» презентувала в PinchukArtCentre свою експозицію «Мрійники», присвячену українським емо–підліткам. Частину цих акцій, погодьтеся, швидше назвеш соціальним театром, аніж візуальним мистецтвом. Коля Рідний на таку думку не ображається і пояснює:

— Київський куратор Олександр Соловйов в одній зі своїх статей написав, що для нового покоління художників України — сформованого у 2004 році — час шедеврів уже минув, нове покоління не акцентує себе на творенні об’єктів мистецтва, які би були речами в собі (станковому живописі, скульптурі). Це було характерно для попереднього покоління — Гнилицького, Цаголова, Чічкана, Савадова. Для нас спочатку був важливим сам жест мистецтва, за допомогою якого можна було донести якесь послання. Те, що тебе в соціумі оточувало, і ставало темою цих месиджів. Мені відмовили у візі до Німеччини — я зробив акцію «Лежи і чекай». Я зрозумів, що це була не тільки моя особи­ста проблема, а й тисяч українців. Згодом документація цих жестів стала самодостатнім твором мистецтва.

Мистецтво має бути комунікативним

Це ще один із постулатів «сосківців». На тривалу розмову, говорить Коля Рідний, не розраховані звичайні галерейні виставки, які діють за принципом «виставили–подивилися–купили». Протиставленням такому некомунікативному мистецтву є, до прикладу, акція–виставка «сосківців» «Бартер».

— Для людей із цього хутора наш приїзд став неабиякою подією! — згадує Микола Рідний. — Цікавою була саме оцінка сучасного мистецтва — мешканці хутора власноруч обирали картинку, яка їм подобалася, і потім на відео давали коротке пояснення мотивації свого вибору. Хтось говорив, що там героїня схожа, приміром, на внучку, тобто спрацьовували загальнолюдські поняття — краси, любові, сім’ї. Концептуалізм Джозефа Кошута мало торкнувся уподобань цього села (сміється). Потім була серія знімків — як вони розмістили ці роботи в інтер’єрі своїх домівок. Розміщували на печі, поміж фотографій родичів, над ліжком...

— Після цієї поїздки комунікація із жителями Малих Проходів не розірвалася?

— Ні, вона продовжилася на іншому рівні. Ми вперше виставили ці роботи в Греції на «Арт–Афінах», абсолютно комерційному заході, в рамках критичного проекту Віктора Мізіано. Кумедно було те, що поряд з оригіналами робіт — того ж Кошута, Сінді Шерман — демонструвалося наше відео і видно було реакцію простих людей на ці шедеври. Коли ми виставляли ці роботи в Італії, за два місяці в тій самій галереї була виставка Сінді Шерман. На нашому відео картинку Сінді Шерман ми обмінюємо на курку (сміється).

Мистецтво має бути соціально–критичним

Узагалі оця арт–критичність повинна проявитися особливо сьогодні — в період кризи, — трактує Микола наступний принцип «сосківців». — На мистецтві криза відобразилася в той спосіб, що ринок почав падати. Нинішня ситуація жахлива ще й тому, що художник сьогодні є або ж соціально не захищеним, або ж перебуває серед супереліти. Через це, як говорить російський критик і куратор Катерина Дьоготь, не існує «мистецтва для домогосподарок», мистецтва для середнього класу. Багато пересічних людей прекрасно живе собі без нашого мистецтва, і митці собі теж не ламають голову над тим, як освічувати людей.

Саме для виховання в Україні нового покоління митців і споживачів члени «SOSки» влаштовують майстер–класи із сучасного мистецтва. Минулого року в рамках фестивалю Non Stop Media «сосківці» провели ворк–шопи за участю групи «Р.Е.П» із Києва і Давида Тер–Оганяна та Олександри Галкіної із Москви. Сьогодні «SOSка» посилено співпрацює зі студентами і молодими художниками Харківської академії дизайну та мистецтв — шукають претендентів на вступ до їхнього об’єднання.

Запитую Миколу, як йому вдавалося сприймати навчальний процес, який ігнорує поняття «сучасна культура».

— Дискусії з викладачами спочатку були, — зізнається колишній студент Микола Рідний, — але потім ти перестаєш бачити в цьому сенс. Студент не має того статусу, щоби сперечатись на рівних. Ти просто виконуєш якусь програму, відпрацьовуєш ремесло. Може, тобі це згодиться, а може, й ні. Анатолій Осмоловський, який отримав премію Кандінського в Москві, взагалі не має жодної худож­ньої освіти. Хоча культуру сучасного мистецтва обов’язково мають викладати. У нас же історія мистецтва, у кращому випадку, закінчується на Пікассо.

— Коли власне ти збагнув, що мистецтво на Пікассо не закінчується?

— Оскільки я виріс у сім’ї скульптора, то, звісно, на мене дуже вплинув батько Олександр Рідний. У році так 2004–му я познайомився із Борисом Михайловим — це теж була така знакова зустріч (у 2007 році Рідний із Михайловим влаштували в київській галереї «Колекція» виставку «Ігри патріотів». — Авт.). Якщо говорити про якусь художню традицію в розрізі сучасного мистецтва, то про Харків, якщо хтось щось і знає у світі, то передовсім завдяки Михайлову. Нам було важливо, що він разом з іншими художниками спробував щось «вирощувати» у Харкові. Була галерея «Up/Down», де вони робили акції з Сергієм Братковим. Потім з’явилася галерея «НаПротив», в основі якої була програма обміну студентів–художни­ків. Андрій Авдєєнко довго намагався щось робити в рамках галереї «Па­літра». І «SOSка» — це продовження цих процесів. Усе росте із ґрунту, паралельного офіційній владі й навіть приватним інституціям, які, скажімо, роблять виставки японських нецке чи старовинних мечів.

Мистецтво має бути актуальним

Попри критичну налаштованість та подеколи навіть агресивність, «SOSку» не можна назвати політично байдужою арт–організацією.

— Є поняття офіційної культурної політики в державі, — переконаний Микола Рідний. — Особливо скандально проявилася її відсутність, коли кілька років тому Україна брала участь у Венеціанській бієнале й міністр культури Оксана Білозір повезла проект із вишитими ляльками і помаранчевими барабанщиками. Це й призвело до того, що найсильніша мистецька інституція в державі є приватною. Саме PinchukArtCentre зараз і керує відбором робіт для бієнале. На щастя, в центрі Пінчука бувають не лише виставки–блокбастери, а й існує Project Room, влаштовують майстер–класи і лекції (приїздили група «Ірвін» зі Словенії, Артур Жмієвські з Польщі). Нині існує певна мода на contemporary art, і черги в PinchukArtCentre це доводять. Спочатку це добре, але згодом потрібне буде трактування. Сучасне мистецтво — це ж не тільки Деміан Хьорст і Джеф Кунс, а й Сантьяго Сьєрра, Джеремі Деллер, Франсіз Аллюс...

Микола Рідний ділить сучасних художників на два типи: тих, які працюють у майстернях, і тих, які постійно перебувають у візуальній та інформаційній напрузі, відшукують точки, через які можна відобразити стан соціуму. Для Бориса Михайлова такою точкою були безпритульні, арт–група «SOSка» точкою дотику вважає сучасних підлітків. Емо–підліткам було присвячено виставку харків’ян «Мрійники» у PinchukArtCentre.

— Ідея нашого проекту, — говорить Микола, — більшістю ЗМІ не була до кінця правильно прочитана. Субкультурні підлітки — тема, яка нас дуже давно хвилює. Наші герої — це інфантильні революціонери. Кожному поколінню властивий протест, але це покоління характеризує протест безвекторний. Це крик без конкретно спрямованих гасел. Це відображення стану соціуму, який перебуває в такому ж невизначеному стані, як і наші літаючі підлітки. У більшості українців досі немає чіткої соціальної позиції, відчуття себе європейцем чи слов’янином... Гламурна назва нашого проекту — насправді сумна: все, що лишається цьому поколінню, — це мріяти.

Микола розповідає, що нині він добре розбирається на кольорі шнурівок і лейблах на футболках — контактувати з емо справа непроста.

— У мене терабайти різної субкультурної музики! — розкриває секрети комунікації Микола. — Переважно це були київські тінейджери. Спочатку ми знайомилися на вулицях, потім почали займатися інтернет–пошуком. Ходили на їхні зустрічі, концерти.

Життя сучасних підлітків «сосківці» досліджували і в рамках програми Kultur Kontakt в Австрії. Там харків’янам виділили майстерню і студію. Микола сміється — така розкіш сучасному художнику не потрібна. Перші два місяці Микола з Ганною та Сергієм узагалі руками нічого не робили — уважно вивчали контекст.

— Європа — це стійка реальність із хорошим комфортом, — пояснює Рідний. — Там тяжко було знайти якийсь недолік. Врешті, свою роботу ми й зробили якраз про надмірну нормальність. Ми попросили австрійських старшокласників послухати гімн Євросоюзу. Вони продемонстрували повну байдужість до мелодії. Тут був і політичний підтекст — символ об’єднаної Європи ніяк не об’єднує самих європейців, і з другого боку — це «Ода до радості» Бетховена, тобто співвідношення традиції і сучасності.

Мистецтво має бути груповим

— Але нам найбільш цікаво працювати саме в Україні, — продовжує Микола. — Тут зараз така хистка реальність!

— Тобто наша пострадянська дійсність — це велика знахідка для сучасного художника?

— Просто немає іншого вибору. Подарунком це точно не назвеш! (сміється). Щоб залишитися в сучасному мистецтві, треба об’єднуватися в групи.

Коли ти один ідеш проти системи — це тяжко, коли є група однодумців — це вже окрема мікроспільнота.

— А якби вас запросили в село, ви б змогли з тамтешньою аудиторією сконтактувати? — запитую Миколу наприкінці.

— Думаю, якщо це зробити правильно, підготуватись, це був би цікавий досвід, — каже хлопець. — Ми намагаємося розширювати територію мистецтва.