І дах над головою — ще не все...

Ці люди мешкають у закритих закладах, тож про їхнє існування нагадує лише статистика. В Україні функціонує 239 спеціальних допоміжних шкіл, із них 214 — шкіл–інтернатів для дітей із легкою розумовою відсталістю.  Офіційні документи свідчать, що лікувально–профілактичну допомогу дітям із психічними розладами в Україні надають 418 дитячих психіатрів. Але майбутнє вихованців подібних інтернатів видається невтішним — коли їм виповнюється 25 років, вони стають довічними пацієнтами  психоневрологічних інтернатів або психлікарень. І альтернативи цим закладам в Україні майже немає...

«Мамо, я мрію мити... машини»

  Приємним винятком можна назвати цей затишний двоповерховий будинок на столичній вулиці Сивашській. Міні–гуртожиток для людей із розумовою відсталістю функціонує з травня 2006 року. Шістнадцять його мешканців адаптуються до звичайного побутового життя: прибирають у своїх кімнатах, працюють у творчих майстернях, теплицях.

Олексію — 33, він погано розмовляє, але чудово розуміє, що відбувається навколо, володіє усіма навичками для того, аби жити у звичайних умовах.

— Мій єдиний син живе тут від початку створення закладу, — розповідає Олена Шаркова. — Важко жити з думкою, що твоя дитина нікому не потрібна, не може адаптуватися в соціумі. Найбільша проблема в тому, що наше суспільство категорично не хоче приймати таких людей, як мій син.

Коли Олена Вікторівна згадує, як зводився міні–гуртожиток, її очі стають вологими. Багато чиновників тоді безсоромно кидали жінці в обличчя: «Народили п’яниці дебілів, а тепер кошти на утримання вимагають». Водночас за кордоном люди з розумовою відсталістю не відчувають себе обділеними: живуть у звичайних квартирах, готують собі їсти, ходять у магазини, опікуються домашніми тваринами, працюють, зрештою.

— Син каже, що хотів би трудитися на автомийці, проте хто ж його візьме на роботу? Щоразу, коли він запитує: «мамо, чому?» я ховаю очі, бо нічого не можу відповісти...

Творчі майстерні будинку на Сивашській нагадують дитсадок — у кімнатах багато світла, на робочому столі ножиці, пачки різнокольорового паперу, на стінах — картини, у шафі — колекція листівок, сувенірів, свічок.

Катерина Кагарлицька, соціальний педагог, працює тут понад два роки. На її думку, міні–гуртожиток — єдина установа для розумово відсталих людей, де вони почуваються вільно. У майстернях із ними працюють соціальні педагоги і  волонтери. За словами пані Кагарлицької, мешканці такого закладу вимагають максимального терпіння й індивідуального підходу. Організовувати щоденний догляд та реабілітацію інвалідів тут вдається завдяки методичній підтримці європейських експертів із міжнародних організацій, зокрема Глобальної ініціативи у психіатрії (Нідерланди),   Де Дріструм (Нідерланди) та Інтернаціонального Союзу (Німеччина) за підтримки програми МАТРА уряду Королівства Нідерланди.  

Навіщо вам така дитина?

Коли батьки вперше дізнаються про діагноз дитини, лікарі часто приголомшують їх запитанням: «Навіщо вам така дитина? Ви скалічите собі життя...». Як результат, малюк залишається у спеціалізованому Будинку дитини. І що далі?

Люди з психічними розладами і тяжкими фізичними вадами фактично існують за бетонними парканами, живуть у віддалених селах, у будівлях, які часто не придатні для проживання. Минулого літа європейські психіатри цілеспрямовано відвідали такі заклади. Їхній висновок невтішний: у більшості українських психіатричних лікарень украй погані умови. Практично відсутні місця для особистих речей, туалети без перегородок, хворих лікують дешевими застарілими медикаментами.

Останні кілька десятків років найгострішими проблемами в галузі психіатрії залишаються переповнені лікарні.  Юрист Українсько–американського бюро захисту прав людини Тетяна Яблонська зазначає, що психічно хворі і розумово відсталі люди дедалі частіше стають жертвами квартирних афер: через махінації їхні помешкання відбирає медперсонал. Пані Яблонська стверджує, що у вітчизняних лікарнях нерідко персонал знущається над хворими, б’є їх, застосовує різні види тортур. Зокрема,  лежачі хворі  мають вагу 18—20 кілограмів, їх майже не годують, аби... їх було легше повертати на ліжку.

— Ставлення до пацієнтів у психлікарнях жахливе, умови проживання часом у кілька разів гірші, ніж у місцях позбавлення волі, — невесело констатує Тетяна Яблонська.

Ще не Німеччина, але...

Торік у системі охорони здоров’я України налічувалося 88 психіатричних і психоневрологічних лікарень (на 42175 ліжок), 29 психоневрологічних диспансерів (на 1864 ліжка), 105 денних стаціонарів та лікувально–профілактичних закладів.

Однак розвинена система шкіл–інтернатів та спеціалізованих лікарень не тільки не приносить бажаної психіатричної допомоги, а й сприяє ізоляції у суспільстві людей з особливими потребами. Рівень соціальної адаптації випускників таких шкіл суттєво нижчий порівняно з дітьми з аналогічною патологією у країнах Європи. Скажімо, в Німеччині дитина з розумовою відсталістю може навчатися в інтеграційному класі звичайної школи, набуває там навиків спілкування разом з іншими дітьми. Тому й рівень толерантності до таких людей у західному суспільстві значно вищий.

Ірина Пінчук, головний позаштатний спеціаліст МОЗ України зі спеціальності психіатрія, наголошує: за останні три роки показники захворюваності на розлади психіки в Україні становили 242 особи на 100 тисяч населення. Найвищий показник зафіксовано в Житомирській області — 432 на 100 тис. населення. Найнижчі дані — в Закарпатській, Київській, Волинській областях. Серед дітей віком до 17 років ця цифра становить 459 осіб на 100 тисяч населення.

Прикро, каже пані Ірина, однак за останні сім років на 8 відсотків зріс також показник інвалідності у психіатрії. Найбільш поширеними недугами є розумова відсталість — 36%, шизофренія — 26%, психічні розлади внаслідок епілепсії — 6,2%. На жаль, за останні роки почастішали випадки примусової госпіталізації таких хворих.

Експерти Європейського бюро ВООЗ також констатують: захворюваність на психічні розлади в Україні дедалі зростає. Серед причин медики називають загрозливе споживання молоддю психотропних препаратів і спиртних напоїв. Хоча, кажуть фахівці, у порівнянні з найближчими сусідами наші справи трохи оптимістичніші. У Росії, наприклад, щороку госпіталізують на чотири відсотки більше хворих із «душевними» діагнозами, а в Білорусі — на 33. Звісно, якщо в такому контексті взагалі доречно вживати слово «оптимізм»...

Ольга ГЛАДКОВСЬКА