Улас Самчук міг би бути хорошим політиком

Нещодавно в Рівному побачила світ нова книга «Документ доби. Публіцистика Уласа Самчука 1941—1943 років». Саме в період німецької окупації України з–під пера письменника вийшли сотні передовиць, репортажів, фейлетонів, що були опубліковані в газеті «Волинь» та інших легальних українських часописах і які до цього часу були маловідомі й малодоступні читачеві. Упорядником книжки є завідувач кафедри історії України Міжнародного економіко–гуманітарного університету ім. С. Дем’янчука, кандидат історичних наук, доцент Андрій Жив’юк.

Родом із Дерманя

— Пане Андрію, ви вже давно досліджуєте творчість Уласа Самчука. Це данина часу чи цікавість?

— Перший поштовх до вивчення творчості дало те, що ми з Самчуком земляки. Я народився в тому ж селі Дермань, виростав на тій землі, де побачив світ відомий письменник. Перші враження, цілісні образи світу, можливо формувалися так само, як це було і в Уласа Самчука. У першій частині книги «Волинь» «Куди тече та річка» він пише про свої дитячі враження, про Лебедщину, де він жив із батьками до восьмирічного віку, про отой луг, млин, річку. Я жив на тому кутку Дерманя, що має назву Варшава, і виходив своїм краєм до Лебедщини. На пам’ятному письменникові лузі ми, дітлахи, пасли корів. Загалом там минуло все моє дитинство. Звичайно, все вже було інакше, адже навіть у 40–х роках, коли Самчук приїжджав до Дерманя, краєвиди змінилися і він багато чого не впізнавав. Друга причина полягає в тому, що життя і творчість Самчука є чудовою ілюстрацією тієї ситуації, в якій перебувала українська література в XX столітті, коли письменник, свідомий свого призначення на землі, змушений був тягти на собі і політичного, і громадського воза.

— І чи не заважким був той «громадсько–політичний віз» для Самчука?

— У той час не було Української держави, а тому не було фахових українських урядовців, політиків. І той літератор, який єдиний добився, щоб його голос почули, звалював всі турботи на свої плечі. Переконаний, з Уласа Самчука міг би бути хороший політик. Він був людиною, котра мала дуже розвинену інтуїцію, вмів балансувати на лезі бритви, якось домовлятися з різними силами, зорієнтуватися, пройти і вціліти. Взяти навіть його воєнний досвід, період його перебування в Рівному: бути постійно на видноті, займати видне становище, відігравати помітну роль у подіях, що відбувалися в столиці рейхскомісаріату, ще й постійно промовляти через газету, яку редагував, промовляти досить гостро, наражаючись на нерозуміння та роздратування тієї чи іншої сторони, вціліти, залишитися живим і вийти з цієї колотнечі — це справжній політичний хист. Я думаю, що Самчук його свідомо глибоко закопав, бо відчув у собі іскру таланту.

— Навіть важко уявити, як у той буремний непростий час можна було все це встигати робити, бути завжди у вирі подій.

— Улас Самчук, можна сказати, по гарячих слідах нотував і записував усе, що відбувалося навколо, а тому не варто шукати там художньої естетики, знахідок довершеної форми. Все писав поспіхом, на ходу, але в цьому цінність записів для історії. У роки війни Улас Самчук об’їздив значну частину України, зокрема побував у Харкові, Полтаві, Кременчуці, Києві, Львові, а також у Берліні, і з точки зору літератора висловлював свої думки з приводу того, що бачив. Звичайно, не все міг помітити, можливо, деякі моменти виокремлював, робив на них акцент. Але там немає того, чого він не бачив. Крізь призму написаного ми можемо зрозуміти, що відбувалося, зокрема, навколо українського питання в умовах окупації. Що в умовах окупованого Рівного відбувалося з самим автором, що він міг собі дозволити писати, а що ні.

Відзеркалення підокупаційної дійсності

— Саме в публіцистиці Самчук проявив себе як трибун, як оратор найяскравіше. Та й, напевно, «піднімати на–гора» те, що ще не всім відомо, теж цікаво?

— «Документ доби» — видання не ювілейне, не під річницю. Його просто потрібно було видати, щоб про це знали, вчилися на цьому, можливо, щось запозичували. Отож я постарався все, що опубліковано в роки війни і розкидано по різних виданнях, зібрати до купи. Цей матеріал нині важкодоступний для читачів, малодоступний і для дослідників. Зокрема, комплекти часопису «Волинь» є лише в Держархіві в Рівному, в бібліотеці Вернадського у Києві та бібліотеці Стефаника у Львові. Інші видання ще менш доступні. Та навіть коли береш до рук підшивку, то в ній усе розпорошене, розкидане по сторінках, місяцях, роках. Цілісності немає. А я от переконався, що як цілісність воно має зовсім інший ефект для сприйняття. Це свого роду віддзеркалення підокупаційної дійсності. І все, що написано, сприймається як документ доби. Саме ця фраза зі статті й послужила для назви книжки. І як на мене — найвдаліше сюди підходить.

— Чи багато ще залишилось поза увагою попередніх дослідників його творчості?

— У книзі є кілька речей, що зберігалися лише в архіві, не були опубліковані, я ж наважився їх включити до книжки. Власне, вони були готові до друку, але через обставини не були опубліковані. Зокрема, так сталося зі статтею, приуроченою до першої річниці газети «Волинь». Німці втрутилися і не дозволили її опублікувати. Стаття дуже цікава, бо в ній висловлено позицію Уласа Самчука з дистанції прожитого року стосовно того, що відбувалося з ним і навколишньою дійсністю.

Решта вміщених у книзі матеріалів побачила світ переважно в часописі «Волинь», тираж якого перевищував 40 тисяч примірників. «Волинь» читали не тільки на Західній Україні, вона мала попит у центральних і східних регіонах. Чи не в кожний номер часопису Улас Самчук писав передову статтю. До речі, практично жодне легальне видання на території рейхскомісаріату не обходилося без його матеріалів, але зазвичай то були передруки. Першоосновою все ж таки була «Волинь». Правда, частково першодруки були і в «Українському слові», що виходило в Києві восени 1941 року. Зокрема, передовицю «Нарід чи чернь?» було опубліковано там, а у «Волині» ніколи не друкували.

Я впевнений, що з цими текстами будуть працювати й однозначно будуть щось закидати Самчукові, відзначати, де позитив, де негатив. Але власне вихід цієї книжки має покласти край спекуляціям. Бо до сьогодні існує багато міркувань щодо його діяльності в роки окупації. Отож у книзі поміщено все, написане Самчуком: від статті «Адольф Гітлєр» і до яскраво виражених націоналістичних речей — «Нарід і чернь», «Шевченко», «Крути», «Так було і так буде». Для прикладу, 22 березня 1942 року Улас Самчук друкує у «Волині» передовицю під заголовком «Так було і так буде», в якій сміливо наголошує, що без вільної України «не може бути здоровою ціла Європа». За що й поплатився. Його відразу ж було ув’язнено. На щастя, відсидів він за ґратами тільки місяць. Звільнили письменника за клопотаннями німецьких друзів.

Самчук без купюр

— Загалом публіцистичні матеріали, особливо патріотичного спрямування, частково вже було опубліковано.

— Так, у 90–х роках минулого століття було надруковано багато окремих статей Уласа Самчука. Але той, хто передруковував, брав на себе місію цензора: а, цей абзац не зовсім підходить, давайте викинемо. І в багатьох випадках викидали цілі шматки. Тому я вибрав усе, не змінюючи жодного рядка. Книжка поділена на три великі блоки — передовиці, репортажі, фейлетони. Репортажі, якщо розглядати їх крізь призму документа доби, найцінніші. Його під­окупаційну хроніку можна розглядати як літопис. Ну і третій розділ — це фейлетони. Тут зібрано театральні рецензії, літературні портрети, краєзнавчі замальовки, психологічні етюди. Переглядаючи газети і аналізуючи матеріал, я навіть висунув таку гіпотезу. Особливість фейлетону полягала в тому, що він мав певне місце на сторінці й відмежовувався від решти матеріалів певним обрамленням. Мені здається, що і Самчук відмежовував себе від того, що мало місце в інших публікаціях. Цим самим підкреслюючи: мене не потрібно пов’язувати ні з чим іншим. Отож нехай читачі книги розбираються, критикують, де варто, але не закидають того, чого немає.

— Пане Андрію, ви й надалі працюватимете з публіцистикою Уласа Самчука чи після виходу цієї книги маємо вже повну картину його творчості?

— Малодослідженою лишилась ще його публіцистика періоду Карпатської України. Він був там кореспондентом від «Українського слова», яке видавалося в Парижі, й надрукував майже два десятки репортажів про те, як Карпатська Україна йшла до проголошення своєї незалежності. Комплект «Українського слова» є в бібліотеці Стефаника у Львові, звичайно, й у Парижі. У Києві, наскільки мені відомо, примірників цього видання немає. Цікавою є публіцистика 30–х років, коли молодий письменник друкувався в нелегальному часописі «Сурма». Там він опублікував цикл новел «Месники». Цей цикл мені пов’язується з таким неопублікованим текстом, який називається «Саботаж УВО» (Українська військова організація), який лежить в архіві письменника в Інституті літератури у відділі рукописів у Києві. Це майже 500 сторінок машинопису, які ніде і ніколи не було опубліковано. Може, Улас Самчук вважав написане занадто слабким, сируватим, але воно цікаве тим, що відкриває нам ту частинку життя письменника, яка практично нікому не відома — співпраця з УВО. Отож роботи — непочатий край.