Інга Бабакова: Я посміхаюся, навіть коли мені боляче

На зимовому чемпіонаті України з легкої атлетики в Сумах зірок було зовсім небагато. Найбільша з них розташувалася на трибуні — восьмиразова призерка чемпіонатів світу в стрибках у висоту Інга Бабакова стежила за перипетіями на доріжках і секторах уже як тренер. Нашу розмову з титулованою мешканкою Миколаєва ми почали під час змагань у сумському манежі, а коли через брак часу Інга мусила рушати додому, домовилися згодом зустрітися в столиці. І завершили інтерв’ю вже в Києві перед церемонією «Герої спортивного року–2008».

«Донька поміняла танці на висоту»

— Інго, вашій активності можна позаздрити — ви відома атлетка, молодий тренер, співпрацюєте з Національним і Міжнародним олімпійськими комітетами, підполковник міліції, дружина й мама. Яка з цих справ для вас є найголовнішою?

— Мабуть, на першому місці зараз донька. Хоча й тут без втручання спорту не обійшлося — Ніколь хоче йти моїми стопами й уже почала стрибати в висоту. Потренувавшись усього два тижні, підкорила пристойні як для її десяти років 130 см і навіть взяла участь у змаганнях у Херсоні. Зазвичай у спортсменів на першому старті присутній страх — у неї ж, попри те, що Ніколь була наймолодшою учасницею, цього не проглядалося й близько.

Посівши дев’яте місце, плакала, хоча всі дівчата були мінімум на чотири роки старші за неї. Доця сама до себе висуває завищені вимоги, скрізь їй хочеться бути першою. Розпитує мене, як правильно стрибати, й головне — дослухається до порад.

— Виходить, ваше сімейне і спортивне життя й далі крокують нерозлучно?

— Ще донедавна Ніколь захоплювалася східними танцями — виходило в неї шикарно. Але їй закортіло зайнятися спортом. Причому я анітрохи не тиснула на неї, а навіть навпаки: не хотілося, щоб мої діти займалися легкою атлетикою — дуже вже важкий це вид спорту. Але доньці сподобалося, попри те, що я розповідала про травми й інші «страшилки». Вона струнка, довгонога, стопа в неї сильна. Нехай поки що пробує, тим паче в такому ігровому стилі, а далі будемо бачити, чи стане це професією. Принаймні спорт організовує людину.

— Характер впертий від вас передався?

— Іноді мені здається, що Ніколь більш бойова, ніж я (сміється). Не соромиться брати участь у різних конкурсах, не боїться публіки. І розумом не обділена — була третьою на міській олімпіаді з англійської мови.

— Сина в спорт не тягнуло?

— Георгій займався баскетболом і волейболом, але його це не «завело». Зараз вчиться в економічному університеті в Миколаєві.

«Спорт чистіший за суспільні відносини»

— А в Європейську комісію атлетів яким вітром вас занесло?

— Зателефонував наш відомий метальник молота Олександр Крикун і запропонував виступити від імені України — йому підказали, що бажана кандидатура Бабакової. Дав на роздуми дві години. Я погодилася — чому б і ні, якщо мої послуги потрібні країні?

— І чим займається ця організація?

— Відстоюємо права атлетів. Адже професія спортсмена вимагає повної самовіддачі — часу на щось інше не вистачає, тим паче на юридичні тонкощі. Тому людям спорту треба допомагати розібратися в життєвих питаннях. В Україні, скажімо, непорозуміння виникають під час переходу з одного спорттовариства до іншого. Болісним також є питання призначення стипендій — чи треба давати молодим і перспективним, чи підтримувати фінансово ветеранів тощо.

Нещодавно розбирали справу боксера Сергія Дерев’янченка. Він вважав, що лікар збірної навмисно ставить йому невірний діагноз, аби замість нього на змагання відправили іншого. Але незалежне обстеження довело, що стан здоров’я миколаївця обґрунтовано викликав занепокоєння медиків національної команди.

— Нерідко атлети дуже важко прощаються зі спортом. Як вам далося розставання?

— Чесно кажучи, за 13 років у великому спорті я втомилася, тому розлучилася з ним доволі легко. Хоча інколи сумую за змаганнями. До того ж знала, за що б’юся на турнірах, а нині гідний заробіток непросто знайти. Працюю на благо суспільства на громадських засадах — отримую життєвий досвід (посміхається).

У секторі звикла покладатися на себе, а тепер доводиться більше спілкуватися з людьми. У спорті, якщо ти сильний, ніхто не завадить проявити свою міць. У суспільстві ж багато що залежить від стороннього «людського фактора», інтриг тощо.

— Відносини в спорті чистіші?

— Так. Хоча трапляються і певні неприємні моменти. І організатор може не запросити через особисті причини, й правоту свою часом складно довести, а допінг–контроль — це взагалі окрема тема.

«До нас ставляться, як до злочинців»

— Всесвітня антидопінгова агенція (ВАДА) начебто бореться за чистоту спорту, але, як кажуть самі учасники процесу, нерідко переступає межу.

— Буває, що тара для аналізів виглядає зовсім не так, як мала б, а здавати проби мусиш, інакше звинуватять в ухиленні від контролю. ВАДА часто нехтує презумпцією невинуватості й заздалегідь поводиться зі спортсменами так, наче вони злочинці. До речі, комісії атлетів якраз і борються за зміну цього ставлення до нас.

Я теж переживала вторгнення поліцейських з офіцерами ВАДА, які могли в будь–який час дня чи ночі вломитися в твій готельний номер і перевернути все догори дригом. Не кажучи вже про неприємність усього цього шоу, воно порушує спортсменам режим, особливо перед стартом, серйозно шкодить виступам. А колись довелося серед ночі сидіти три години й чекати, поки вдасться здати аналізи... Цей фактор зіграв не останню роль у тому, що я легко пішла зі спорту.

— Спортсмени також розповідали про необхідність надавати ВАДА ледь не весь свій план на життя...

— Так, на три місяці наперед маємо написати графік свого перебування з точністю до дня. Але ж не можна все в житті врахувати! Якщо ж тебе десь не знайшли в потрібний їм момент, показують «жовту» картку, в повторному випадку — дискваліфікують. Особливо жорсткими методи ВАДА стали в останні п’ять–сім років.

Дуже важко спортсменам лікуватися, адже більшість препаратів, якими борються з хворобами «прості смертні», містять заборонені ВАДА компоненти. Навіть звичайний аспірин від застуди не вип’єш. Виходить, що спортсмени ледь не примусово мають вивчати медицину, аби знати склад різних препаратів, а це ж абсурд. Хоч у доктори потім іди.

Свого часу так дискваліфікували нашого чемпіона світу у штовханні ядра Олександра Багача. В одному з компонентів «енергетика» виявилася «ігуана», до складу якої входить кофеїн. Цього не знав навіть лікар...

«Міліцейську форму не видали, в політику не пустили»

— Під час кар’єри у спортсменів зазвичай бракує часу на інші заняття. Зараз надолужуєте?

— От ходжу на курси англійської мови.

— А українську знаєте?

— Принаймні все розумію. Фільми дивлюся, навіть не звертаючи увагу, якою вони мовою. Якби в Миколаєві спілкувалися українською, думаю, і я б нею розмовляла, а так у нас переважає російська.

Хоча діти вчилися в україномовній школі — я їх сама туди відправила, бо, вважаю, якщо живуть в Україні, то мають розмовляти українською. Російська в них факультативно. І дома в дітей більшість книжок українською. Син навчався у столичному ліцеї імені Богуна, а там викладають винятково державною мовою.

— Міліцейське звання ви здобули, виступаючи за товариство «Динамо»?

— Так, інколи дуже зручно для вирішення деяких життєвих питань. Скажімо, оперативно зроблять закордонний паспорт або пробачать незначне перевищення швидкості. Хоча в мене навіть немає міліцейської форми, лише раз якось одягла її для фотографії (сміється).

— Плавчиня Яна Клочкова після завершення активних виступів казала, що поза спортом відкрила для себе новий світ.

— Згодна з нею. У цьому житті вже не обов’язково дотримуватися «звірячого» режиму — я можу, скажімо, їсти все, що заманеться, й день народження по–людськи відсвяткувати. А то важко згадати, коли я по–справжньому відзначала Новий рік чи 8 Березня — у цей час зазвичай був розпал тренувальної підготовки, адже я майже не пропускала зимових сезонів.

— Кажуть, якось вас запрошували в політику...

— У 2004 році «губернатор» Миколаївської області запропонував мені стати обличчям «Нашої України». Гадаю, якби я пройшла до міської ради, це допомогло б спорту в регіоні, але цього не сталося. Відтоді ніхто не запрошує, а сама я не поспішаю. Зараз усе настільки перемішалося, що незрозуміло, куди йти і що взагалі відбувається, — всі бігають туди–сюди (посміхається).

«З Олімпіадами не щастить»

— Інго, ви багато разів ставали призеркою чемпіонатів світу, але лише одного разу сходили на олімпійський п’єдестал. Чому так?

— Не щастило мені з Олімпіадами у високосні роки. У Сіднеї–2000 прогадали з акліматизацією — спочатку поїхала в Сінгапур, а потім — Австралію, от організм і не витримав подвійної зміни природних умов. У Афінах–2004 отруїлася, і з м’язів «повтікали» потрібні мікроелементи. Навіть минулого року, коли до Пекіна поїхала в ролі тренера Віти Стьопіної, підчепила якусь інфекцію.

— Свого часу ви зі Стьопіною були пар­тнерками по збірній, тепер стали її наставником. Старі стосунки не заважають роботі?

— Власне, Стьопіна й повернула мене у спорт — попросила потренувати її. Відмовити з почуття спортивної солідарності я не могла, а потім втягнулася, й уже три роки працюємо разом.

— У Пекіні Віта мала шанси подолати більше, ніж 193 см?

— Їй треба ще попрацювати над технікою, хоча фізичні кондиції в неї видатні. Стьопіна звикла летіти прямо вгору, а треба трошки зробити стрибок наче в довжину. Навіть відомий Ігор Тер–Ованесян підходив із порадами: «Ти ж із місця не застрибнеш високо, треба трохи відійти від планки».

Будемо працювати. Влітку Стьопіна збирається виступити на чемпіонаті світу в Берліні, потім хоче народити дитину. Але кар’єру завершувати не планує — прагне ще потрапити на Олімпійські ігри 2012 року в Лондоні.

— Знання про тренерську роботу вам довелося поповнювати?

— Звичайно. Особливо з психології. Крім Стьопіної, я займаюся ще з однією дівчиною й хлопцем, і бачу, наскільки кожна людина індивідуальна. До кожного треба знайти свій підхід, адже не всі чинять так, як робила б на їхньому місці я. Скажімо, з чоловіками треба жорсткіше розмовляти, а з дівчатами можна й м’якше.

— Умови тренувань вас задовольняють?

— Скажімо так, вони далекі від європейських... (Після паузи) Чесно кажучи, жахливі умови, але діватися нікуди — доводиться працювати. Манежу — майже 30 років, він просто кричить про необхідність ремонту. Якби його обладнати належним чином, у Миколаєві цілком могла готуватися збірна України.

— Ще кілька років тому четверо українок входило до десятки найкращих стрибунок у висоту в світі. Зараз в Україні є послідовники вашої слави?

— Іра Коваленко з Білої Церкви — чудова дівчинка. Але, схоже, в неї психологічні проблеми, адже останні сезони вона не прогресує в результатах. Можливо, надумає тренера змінити... Помітніший прогрес у хлопців — Нартов, Шаповал, Кримаренко злітають на висоти гросмейстерського рівня. Талантів, особливо юних, у нас вистачає. Треба, щоб знаходилися фахівці, які б могли «обробити» ці «діаманти», бо професія тренера в нас зберігається лише за рахунок ентузіастів своєї справи.

ДОСЬЄ «УМ»

Інга Бабакова (Буткус)

Заслужений майстер спорту з легкої атлетики (спеціалізація — стрибки у висоту).

Народилася 27 червня 1967 р. в Ашгабаті (Туркменія).

Бронзова призерка Олімпійських ігор 1996 р. в Атланті. Чемпіонка світу 1999 р., срібна призерка 1997 (літнього і зимового) і 2001 (літнього і зимового) рр., бронзова призерка 1991, 1993 і 1995 рр. Срібна призерка чемпіонату Європи 1997 р.

Особистий рекорд — 205 см.

Перший тренер — Анатолій Чинченко.

Член Європейської комісії атлетів і комісії атлетів НОК України. Повний кавалер ордена «За заслуги» трьох ступенів.

Закінчила Миколаївський педагогічний інститут (1990 р.). Тренує Вікторію Стьопіну.

Підполковник міліції.

Заміжня, виховує сина (18 років) та дочку (10 років).

ОСОБОВА СПРАВА

«У моїй крові ядерна суміш»

— Інго, у вас цікаве коріння — народилися в Туркменії, ваше по батькові звучить досить незвично...

— Батько, Альвідас Станіславович, — військовий, за національністю — литовець. Мати — росіянка, а бабуся — грекиня. Така от ядерна суміш. А з майбутнім чоловіком і тренером Сергієм Бабаковим я познайомилася на змаганнях в естонському Таллінні.

— А в легку атлетику як потрапили?

— На уроці фізкультури в Краснодарі, куди перевели батька, тренер визначив, що я підходжу для стрибків у висоту, хоча спочатку займалася баскетболом. Мені ж подобалося, що мене відпускали на змагання з уроків.

— Із чоловіком у вас вийшло кохання з першого погляду?

— З його боку — так. Він одразу заявив: «Це моя майбутня дружина». Мені ж Сергій спершу не сподобався, бо був нестриженим і неголеним. А коли за порадою подружок пішла з ним гуляти по Таллінну, то Сергій уже привів себе до ладу й виявився навіть симпатичним (сміється).

— Із Миколаєва не хочеться переїхати до Києва чи за кордон?

— Я звикла до Миколаєва. У Києві цікаво працювати, життя тут вирує. Але дуже вже велике місто: заглянеш у метро, так просто страшно стає, скільки народу. А за кордон і не тягнуло — там у людей інший менталітет, до якого важко звикати.

— Але мандрувати цікаво було?

— Так, хоча різні випадки траплялися. Якось летіла зі змагань у Англії до Японії, й у Сеулі робила пересадку. У Кореї виявилося, що в мене паспорт без японської візи; а де другий, в якому вона повинна бути, невідомо. З’ясували, що паспорт залишився у чоловіка вдома (зазвичай він мені готував документи). Але японці поставили мені візу і в другий паспорт — таке трапляється надзвичайно рідко. Очевидно, пригадали, як я за кілька років до цього безплатно виступала на змаганнях у Кобе пам’яті жертв землетрусу. Тоді мене зробили почесним громадянином міста. До речі, під час того вояжу я перемогла і в Англії на турнірі, присвяченому принцесі Діані, і потім у Фукуоці.

— Кар’єра не раз приводила вас у Японію…

— Можна сказати, що там я почала свій шлях у великому спорті — в 1991 році в Токіо, а в 2004–му завершила в Йокогамі. І проводжала мене зі спорту не моя країна, а, на жаль, Японія. Тоді глядачі зі сльозами на очах влаштували Бабаковій, Фредеріксу й Дрекслер овації, коли троє видатних атлетів робили коло пошани. І рекорд України, до слова, я також встановила в Японії.

А в Україні лише Олена Говорова на своїй церемонії вшанування легкоатлетів, «Афіна», організувала щось схоже на проводи.

— У Країні Східного Сонця вас приймали чудово. А траплялися протилежні випадки?

— У Східній Німеччині дуже не люблять вихідців із колишніх радянських республік. Усіх нас без розбору вони називали росіянами, виказуючи антипатію.

— Багатьом ви запам’яталися своєю сяючою усмішкою. Таким чином демонстрували своє ставлення до життя?

— Так, я постійно усміхаюся, навіть коли мені боляче. Мама казала, що я з перших днів свого народження була з усмішкою на вустах. Можливо, виробилалася захисна реакція на оточення. Навіть коли з температурою завоювала бронзову медаль Олімпіади, усміхалася, хоча розраховувала на більше...