Генеральне переробляння

Для гостей Євро­2012 у Донецьку заздалегідь готують туристські маршрути, які дозволять краще ознайомитися з пам’ятними місцями регіону. Мабуть, знайдуться охочі більше дізнатися й про особливості виробничої специфіки краю — вугільне підземелля. Зокрема, в Донецьку є навчальна шахта, куди можна організовувати екскурсії. Також є ідея влаштувати сходження на тутешні породні терикони, з верхівок яких відкривається гарна панорама шахтарського міста. Проте навряд чи знайдуться серед гостей Донецька бажаючі оглядати ще й інші рукотворні терикони — гори сміття, які бовваніють в окремих місцях. Тому керівники міста та області вважають: будівництво сміттєпереробного заводу нині є однією з нагальних проблем підготовки до Євро.

Відходи — в енергію та гарячу воду

На одній із зустрічей з журналістами міський голова Донецька Олександр Лук’янченко розповів, що, попри важку кризу, Донецьк не відмовляється від ідеї збудувати сміттєпереробний завод, отож переговори з партнерами зі Швеції, які розробляють проект зведення заводу, тривають. Міська влада розуміє: щоб підприємство запрацювало до Євро­2012, будівельні роботи слід почати найближчим часом. Утім грошей на це немає… За попередніми розрахунками, зведення подібного підприємства коштуватиме близько 250 мільйонів євро, а окупиться завод за вісім із половиною років. Хоча питання, яка з фінансових компаній візьметься вкладати в будівництво солідні інвестиції, поки залишається відкритим. Відомо тільки, що кредит потрібен не менше, ніж на 15 років

Передовий досвід розвинених країн учить, що мало просто знищити ті ж тверді побутові відходи. Потрібно ще отримувати з переробки сміття бодай якийсь зиск. «Місту потрібен завод, який би переробляв повністю до 500 тисяч тонн відходів щороку і щоб ми могли з цього отримувати електроенергію та гарячу воду», — каже пан Лук’янченко.

Поки спірним залишається й... географічний момент: мешканці того чи іншого району не в захваті від сусідства з подібним виробництвом. Олександр же Лук’янченко через ЗМІ пробував розвіяти ці страхи. «Це інженерне питання я б прив’язав до якоїсь із котелень, — розмірковує міський голова. — Наприклад, сьогодні мікрорайон «Текстильник» обслуговує всього одна котельня, а мешкає там 60 тисяч людей. Якщо ж удасться реалізувати цей проект, ми отримаємо значно дешевшу теплову енергію і значно дешевшу електроенергію. У процесі такого виробництва отримуватимемо близько 6000 кКал тепла і десь 360—380 кВт електроенергії».

Руки геть від «телепузиків»!

А поки Донецьк шукає спонсора та місце під завод, в області вже з’явився напрацьований досвід роботи підприємства з переробки твердих побутових відходів. Ідеться про проект європейської програми TACIS — краматорське КП «Експериментальний завод із переробки твердих побутових відходів».

Завод вартістю 17 мільйонів гривень ввели в дію в 2006 році, проте вже з наступного року він змушений був працювати не на повну потужність. За словами директора підприємства Володимира Чудакова, попередньо в Краматорську планували пуск повного робочого циклу: від сортування відходів до переробки. Та нині тут займаються тільки сортуванням, а пресовану продукцію збувають.

Сам процес сортування, що розроблений європейськими фахівцями, вважають унікальним. Він розпочинається з міських вулиць Дружківки, Краматорська та Слов’янська, де встановлені спеціальні контейнери для відходів трьох видів: для пластику, скла, а також паперу, ганчір’я тощо. Подібні контейнери були привезені з Чехії у рамках тієї ж програми TACIS. Спеціально обладнаний автомобіль періодично збирає контейнери, а на заводі відходи ще раз ретельно сортують. Наприклад, пластикові пляшки розділяють окремо на білі, зелені та коричневі. Із них потім роблять гранули, а з тих, у свою чергу, — пластикові меблі чи іншу продукцію.

Та парадокс у тому, що нині конвеєр краматорського експериментального заводу працює тільки час від часу. Виявляється, підприємству не вистачає... сміття. Точніше, отих спеціальних контейнерів, в яких побутові відходи транспортують для переробки. У 2007 році на вулицях Дружківки та Краматорська встановили 336 контейнерів, якими сьогодні користуються в Європі. Ці ємності мають чітку характеристику — «негорючі». Проте, може, в Європі вони й не горять, а ось у згаданих містах Донеччини — палахкотять за милу душу. Володимир Чудаков свідчить, що на сьогодні вже більше 40 контейнерів знищили місцеві жителі. А оскільки, відповідно до стандартів, відходи можна привозити тільки в спеціальних контейнерах, через нестачу останніх завод і опинився на «голодному пайку». Проте кольорові ємності, прозвані місцевою дітворою «телепузиками», у певної категорії городян і досі викликають нічим невмотивовані напади агресії.

Досвід Краматорська, де з суто місцевих «особливостей» почав пробуксовувати солідний екологічний проект, мабуть, потрібно врахувати і в Донецьку ще перед тим, як збудувати завод із переробки ТПВ. Тим більше що на кожен «телепузик» у дворі вогнегасник не почепиш і охоронця коло нього не поставиш. Отож усі сподівання тепер — на інформаційно­пропагандистську роботу з тутешніми «вандалами».