Десята «Книжка року» і прогрес

Шостого березня, коли всі київські офіси екстерном святкували 8 березня, рейтинг «Книжка року» святкував своє десятиріччя. Поздоровлення в редакції і на врученні нагород за найкращі книжки 2008 року різнилися тим, що видавці, письменники, критики, вчені, журналісти спочатку обережно цікавилися, чи святкуєш ти це свято, і якщо кивала ствердно, починали вітати. Я запитала Ярину Ясиневич, керівника апарату міністра освіти і науки Івана Вакарчука, чи вітав шеф із міжнародним жіночим днем, і почула: «Ні, він вітатиме з днем матері. Я теж усім казала, що я печерна націоналістка, тому 8 Березня не святкую», — віджартувалася Ярина. Усім запрошеним на «Книжку року» жінкам на вході дарували червоний із жовтими прожилками тюльпан, весняний і рипучий. Як з’ясувалося, від Анатолія Толстоухова, співзасновника рейтингу, який у цей день хворів на запалення легенів.

Жінки–видавці цього дня забрали зі сцени чи не половину нагород. Наприклад, директор видавничого дому «Києво–Могилянська академія» Віра Соловйова отримала три нагороди — за двотомник Юрія Шевельова (номінація «Хрестоматія», підномінація «Критика\Біографія\Мемуари»), за чотири томи видання «Великий голод в Україні 1932–1933 років. Свідчення очевидців для комісії Конгресу у США» (номінація «Минувшина», підномінація «Дослідження\Документи»), книжку Сергія Кримського «Під сигнатурою Софії» (номінація «Софія», підномінація «Українська гуманітаристика»), і гран–прі «Книжки року–2009» — за двотомник вибраних праць Юрія Шевельова, за неї віддали голоси 25 із 87 експертів. Шеф–редактор видавництва «Грані–Т» Діана Клочко отримала нагороду за збірку японської класичної поезії VІІ—ХІІІ ст. «По одному віршу 100 поетів (1235 р.)» (номінація «Хрестоматія», підномінація «Українська та зарубіжна художня класика»). Директор «Балтії–друк» Рута Мєлікінайте заробила грамоту і цукерки (це солодкий подарунок видавцям) за книгу Юрія Шаповала «Держава», головний редактор «Видавництва Старого Лева» Мар’яна Савка — за «Пригоди тричі славного розбійника Пинті» Олександра Гавроша (до речі, власкора «УМ»), директор «Оберегів» Наталія Охмакевич — за працю Омеляна Пріцака «Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім», директор видавництва «Мистецтво» Ніна Прибєга — за книжку «Історія української вишивки» Тетяни Кара–Васильєвої. Директор видавництва «Либідь» Олена Бойко заслужила «Книжку року» в номінації «Візитівка» за «Старий Київ. Зі спогадів Старого Грішника» О. В. Паталєєва, але на вручення не прийшла.

Дивно було б, якби на «Книжці року» не перемогла «А–Ба–Ба–Га–Ла–Ма–Га» (жіночого роду, зауважте), і вона перемогла — другий том «100 казок» випередив своїх конкурентів у номінації «Дитяче свято», в підномінації «Твори для дошкільнят і молодших школярів», він же претендував і на гран–прі. Найкращою прозовою книжкою року став роман–посібник Михайла Бриниха «Шахмати для дибілів» (видавництво «Факт»), а поетичною — «Дивоовид. Антологія української поезії ХХ століття; Літургія кохання; Біла книга кохання» («Навчальна книга — Богдан», Тернопіль).

Під час церемонії нагородження, яку вели Олександр Ірванець і блондинка (цитата з Ірванця), мені весь час пригадувалися слова культурної журналістки Лесі Сакади–Островської, яка до останнього часу працювала на «1+1». Кілька років тому вона вела «Книжку року» і сказала, що наступного року дрес–кодом для всіх запрошених будуть смокінги і вечірні сукні, мовляв, треба вже національну культуру подавати в буржуазній, гламурній упаковці. І коли попередні церемонії «Книжки року» проходили в залі прийняттів Кабінету міністрів, в Українському домі, філармонії, галереї «Лавра», то десята — в актовому залі Національного педуніверситету імені Драгоманова. Слава університету і його ректору Віктору Андрущенку за притулок, але хіба не симптоматично, що організатори рейтингу вистояли десять років, протрималися і замість того, щоб із кожним роком процвітати і обростати жирком, ставати дедалі авторитетнішими в громадській свідомості, змушені тулитися «в приймах». Звісно, книжці якраз місце в університетах, а решта — за стінами вишів, на вулицях, в метро, в Верховній Раді нехай живуть своїм життям, в якому немає місця книжкам?

Президент рейтингу «Книжка року» Костянтин Родик подарував педуніверситету комплект книжок–переможців, а ще кілька років тому кількасот таких комплектів розходилися по бібліотеках країни. І це ви називаєте прогресом, панове?

З ПЕРШИХ ВУСТ

Костянтин Родик:

— Я вже звик до того, що результати експертного голосування з року в рік збігаються з моїм особистим рейтингом книжок на дві третини. Але я нормально до цього ставлюся, на відміну від деяких експертів, які зчиняли ґвалт, коли книжка, яку вони ставили на перше місце, його не займала. Бо я розумію, що всі книжки, які потрапили в короткі списки, — варті уваги, їх варто читати, дарувати, купувати, і перше в цієї книжки місце чи друге — за великим рахунком, важливо тільки для преси.

Найбільша несподіванка цього року — те, що книжка «Національна ідентичність в архітектурі міста» Богдана Черкеса перемогла в підномінації «Спеціальна література», в той час як поруч стояли європейський бестселер «Зліт і падіння стратегічного планування» Генрі Мінцберга (Видавництво Олексія Капусти), хороші книжки з журналістики видавництва «Києво–Могилянська академія», актуальніші й потрібніші на даному етапі за ту, що перемогла. Але це теж свідчення чесності рейтингу «Книжка року».

А ТИМ ЧАСОМ...

Результати паралельного опитування читачів в інтернеті оприлюднив Сергій Руденко, головний редактор сайту «Буквоїд». Лише одна позиція інтернет–читачів збіглася з експертними оцінками — «Поштамт» Чарльза Буковські в українському перекладі відзначили і перші, й другі. У номінації «Жанрова література» «буквоїди» виділили «Крило» Марини і Сергія Дяченків, у номінації «Сучасна українська проза» максимум голосів набрала книжка Марія Матіос «Мама Маріца, дружина Колумба. Москалиця», а серед поетів переміг Олександр Кабанов (головний редактор журналу «Шо») зі своєю збіркою «Весь».