Узимку Віктор Наконечний змушений творити при мінімальних зручностях. (Фото автора.)
До мого героя довелося добиратись довго. Спершу сотню кілометрів автобусом до віддаленого району, потім ще добрих півгодини — ґрунтівкою мало не на окраїну села. Від весняної багнюки рятував ранковий морозець, і я з острахом уявляв, як вибиратимусь назад пополудні, коли вулиці заллє талою водою.
Тоді ж подумалось, що саме таким бездоріжжям до Віктора Наконечного добирається багато людей (за його власними словами, щороку до двох тисяч осіб). Сюди їдуть митці, колекціонери, дипломати, а його твори, крім престижних вітчизняних зібрань, прикрашають колекції в 15 країнах світу.
Клембівка Ямпільського району не належить до сіл, які прокинулись знаменитими завдяки одному зі своїх земляків. Воно віддавна славиться унікальною народною вишивкою — досить сказати, що наприкінці XIX століття вироби місцевих майстринь дивували Париж, про них із захопленням писали в «Нью–Йорк таймс». У такому середовищі починали формуватись уподобання та смаки майбутнього шевченківського лауреата.
Не менш сильний вплив на нього справило дещо інше — те, що він пішов до школи разом зі своїм ровесником Петром Кравчиком. Обоє дуже любили малювати, тому їх посадили за одну парту — і хлопці здружились на все життя. Тоді ж розгорнулось між ними творче змагання, яке теж тривало впродовж усього життя. Майбутні художники домовились, що кожного тижня купують альбом, повністю замальовують його, а по суботах малюнки показують і обговорюють.
Згодом випала перерва у дружбі — на службу в армії, під час якої Наконечний три роки шоферував у Казахстані. Кравчика до війська не взяли, і він працював у колгоспі художником–оформлювачем.
У подальшій мистецькій долі Віктора зіграла роль чиста випадковість. Після демобілізації він повернувся додому, трохи відпочив і вирішив влаштуватися водієм. Дорогою на фабрику (там була вакансія) несподівано зустрів Петра. Той послухав його і раптом сказав: «Та нащо воно тобі треба? Йди зі мною художником–оформлювачем!» До фабричного відділу кадрів Наконечний не дійшов — до вечора його прийняли у колгосп художником.
Крім пропагандистського ширвжитку, за який отримували платню, обидва ставили перед собою серйозні творчі цілі — і мистецьке змагання тривало впродовж 15 років, поки Кравчик не переїхав до міста Ладижина. Тривало воно й потім, коли зустрічались на виставках, приїздили в гості один до одного, хоча естетичні дороги розійшлися.
Не маючи академічної художньої освіти, Віктор Наконечний мусив самотужки освоювати малярську техніку — для цього займався копіюванням картин класиків. Пригадує, що на відтворення «Сватання майора» Федотова витратив близько року. Вона і зараз висить в хаті — чи не єдина копія (до речі, виконана блискуче), яка в нього збереглась.
Обох друзів відзначала максимальна вимогливість — і до себе, і один до одного. Віктор Андрійович пригадує, як поїхав у Вінницю на відкриття виставки, переглянув експозицію, поспілкувався з художниками. А потім повернувся в Клембівку, зайшов у домашню майстерню — і порубав сокирою 120 своїх картин. Коли туди зайшла дружина, то охнула від побаченого: «Ти що — заслаб?» Відповів їй коротко: «Ти не бачила того, що я бачив...»
У 27 років Наконечний вирішив почати все наново — з чистого аркуша.
Відтоді творчості було підпорядковане все життя. Він відмовився від тих технік, які не були властиві його натурі та світобаченню, і взявся наполегливо шукати власне обличчя. Малював зранку до пізньої ночі, відмовляючись від утіх та розваг.
Якось — незабаром після одруження — дружина запропонувала: а давай сходимо на весілля. Відказав, що коли хоче, то може йти сама, а йому треба малювати. «Ти що — не можеш на один день лишити?» — «Не можу!»
І то було кредо, то було принципове ставлення до себе, яке Наконечний викладає коротко і містко: «Я сказав собі: сьогодні ти маєш писати складну роботу, а й завтра ти не можеш розслабитися, бо маєш зробити роботу кращу, ніж учора, — і таким чином будеш підніматись. А розслабитись завжди встигнеш... Я і людей не бачу — весь час у роботі, бо коли нічого не роблю — у мене руки болять...»
Розповідаючи про ту пору, дружина усміхається: «Та мені треба дати Героя України за те, що я витримала все це коло нього...» «І важко було витримувати?» — цікавлюсь. «Важко!» — Марія Федорівна відповідає уже цілком серйозно. Бо водночас Віктор Андрійович ще й на роботу їздив аж у Ямпіль (після колгоспу працював художником–оформлювачем там), і хату разом будували, і двох синів на ноги ставили, а вона завжди залишалась найпершим однодумцем і помічником. Як любить повторювати сьогоднішній лауреат, премію присудили їм обом...
Стиль, у якому працює Наконечний, прийнято називати «народний примітив», але з таким визначенням можна посперечатись — особливо після знайомства з доробком художника. Хоча б тому, що характерні для народного примітиву сюжети та композиційні прийоми реалізовані за допомогою першокласної малярської техніки — з тонким мазком, з блискучим колористичним чуттям.
У дев’яності роки до нього заїхав Петро Кравчик, на ту пору вже іменитий художник з персональними виставками. Надовго зупинився біля картини «Реквієм», а потім тихо сказав: «Піди налляй мені горілки». Наконечний приніс чарку, друг мовчки виплив її, поглянув на картину ще раз і вимовив тільки одне слово: «Да!» В устах Кравчика то була найвища похвала.
Весь свій доробок Віктор Андрійович на сьогодні обраховує в чотири тисячі картин, більшість із яких розійшлися по світу. Вдома їх залишилося близько 200, тому під картинну галерею повністю віддав велику нову хату. Живуть Наконечні поряд — у невеликій хатині–«врем’янці». У майстерні, що не опалюється, господар може працювати тільки в теплий сезон, взимку ж вимушений малювати в хатині, пристосувавши замість підрамника звичайний стілець.
«Де він узявся на нашу голову!» — такі слова колись, ще в 90–ті роки, вимовив керівник місцевого господарства після дзвінка з обласної адміністрації. До Віктора Андрійовича збирався завітати канадський посол, тому слід навести лад на вулиці, позагортати вибоїни. А не було б художника — не було б і проблеми.
Правда, знайшлися й інші люди, котрі тонко відчули, що тут може проступити золота жила. У минулі роки не раз навідувався з обласного центру чоловік, який називався «другом». Як презенти привозив недорогі флакончики для інгаляцій (Віктор Андрійович багато років потерпає від астми, грошей на ліки не вистачає), але натомість автор мав йому дарувати свої роботи.
А надто гостро Наконечні відчули це тоді, коли Марія Федорівна захворіла і виникла необхідність в операції. Жінка ще не відійшла від наркозу, як з уст місцевого медичного світила (і за сумісництвом колекціонера) до чоловіка прозвучало: ти мені маєш дати десять картин. І не просто десять — точно вказано, які саме роботи повинні перейти до рук нового власника...
Коли поширилась інформація про присудження Шевченківської премії, почали лунати вітальні телефонні дзвінки з інших областей, зі столиці. «А от із Вінниці — тиша...» — знизує плечима герой дня, творчість якого давно вже переступила регіональні рамки.
Звістку про перемогу приніс дзвінок голови Національної спілки майстрів народного мистецтва Євгена Шевченка. Він радів разом із переможцем, весело жартував: «Ти в нас лауреат двох Шевченків — Тараса Григоровича і Євгена Ігоровича!» У сказаному — жодного перебільшення, бо найпотужніша підтримка йшла якраз із Києва. Спілка висунула на здобуття премії, опікувалася публічним розголосом, виданням розкішного кольорового альбому та персональною виставкою у столиці.
І все це — за мінімальної участі самого митця. Після вернісажу Наконечний вернувся в свою Клембівку, зайнявся новими картинами. Через кілька днів до нього додзвонилася письменниця Марія Матіос (теж шевченківський лауреат): «Вікторе Андрійовичу, ви імператор! Бо ви прийшли, перемогли, але вас навіть не бачили у вічі!»
P.S. 7 березня Віктору Наконечному виповнюється 62 роки. «Україна молода» приєднується до численних привітань і зичить імениннику нових творчих злетів.
У серпнi 1929 року Київська єдина трудова школа №79 готувалася до нового навчального року. Викладачi юрмилися бiля учительської, весело розглядаючи один одного. То була щаслива серпнева пора, коли тривала вiдпустка налила тiло мiцнiстю та здоров’ям, коли буденна рiч, до якої в серединi року поставишся цiлком серйозно, тепер здатна викликати веселий, нiчим, до речi, не обумовлений смiх. >>
Трагедія на Чорнобильській станції сталась у ніч iз 25 на 26 квітня 1986 року. У результаті радіоактивними елементами було забруднено 150 тисяч квадратних кілометрів територій, постраждало близько п’яти мільйонів людей... >>
Великий поет Тарас Григорович Шевченко завжди був на боці знедолених. Співчуття до них, нетерпимість до насильства, жорстокості, несправедливості, приниження людської гідності було властивістю його душі. У цьому плані показовим є і ставлення Кобзаря до «братів наших менших». >>
Із перших днів Революції гідності жінки поводилися не менш активно, аніж чоловіки: готували на польовій кухні; допомагали пораненим; носили дрова, шини та бруківку; патрулювали райони Києва. Під час протестів жінки ставали на лінію вогню і пліч-о-опліч iз чоловіками виборювали свободу та можливість жити в європейській демократичній країні. >>
«Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — так о п’ятій ранку депутат Андрій Шевченко повідомив про незаконну акцію силовиків проти учасників Євромайдану. >>
«Зустрічаємось о 22:30 під монументом Незалежності. Вдягайтесь тепло, беріть парасолі, чай, каву, хороший настрій та друзів», — із цього повідомлення журналіста Мустафи Найєма у «Фейсбуці» два роки тому розпочався Євромайдан. Тієї ночі у центрі української столиці зібралося близько тисячі людей, а вже наступного дня подібні акції пройшли чи не в кожному обласному центрі країни. >>
