«Юлина тисяча»... обіцянок

Український Президент. А парламент?

Помаранчева революція дозволила громадянам нашої держави обрати справді українського Президента. Власне, тоді на Майдані ми відстояли свій вибір. Прикро тільки, що досі не маємо такої ж української, народної більшості у Верховній Раді, яка б підставила плече главі держави. Адже туди обрали більшість депутатів (ідеться передовсім про представників Партії регіонів і БЮТ), які ніколи не захищатимуть громадян України. Власні, «шкурні», насамперед бізнесові, інтереси для них — над усе.

Сьогодні ті ж таки грабіжники добра України несправедливо вішають на Віктора Ющенка відповідальність за всі негаразди в державі. Хоча нам усім слід усвідомити, що, згідно з «доопрацьованою» Конституцією, Президент позбавлений реального впливу на внутрішні економічні процеси. За стан і розвиток економіки, достаток простих людей несуть відповідальність Верховна Рада та затверджений нею уряд на чолі з Прем’єр–міністром.

Не менше дратує представників олігархічних сил та українофобів усіх мастей і тверде прагнення нашого Президента згуртувати націю довкола її справжньої історії, прокладати політичний курс без постійної оглядки на Москву. Подібним «доброзичливцям» ми фактично «підспівуємо» власною незгуртованістю та байдужим ставленням до формування влади. У такий спосіб укотре наступаємо на ті ж самі граблі...

Згадаймо першу Верховну Раду незалежної України, де більшість становили комуносоціалісти та майбутні скоробагатьки (рухівців–демократів тоді обрали тільки близько сотні). Саме вона застосувала «невидимий» механізм грабунку народу — несправедливий курс карбованця до рубля (4:1, тоді як справжній був 1:1). Унаслідок цього за продані за кордон товари в Україну поверталося тільки 25 відсотків їхньої вартості, а 75 відсотків осідало в іноземних банках на рахунках сьогоднішніх олігархів.

На виборах 1994 року ті ж комуністи, соціалісти та їхні «брати–близнюки» з тугими гаманцями обіцяли підвищити пенсії втричі. Більшість клюнула на їхні обіцянки і знову обрала тих «захисників народу» у Верховну Раду. Вони й «підвищили» надрукованими грошима без товарного забезпечення, спровокувавши інфляцію та зменшивши реальні пенсії і зарплати вдвічі. Ще більша різниця у справжній і «намальованій» вартості майнових сертифікатів дозволила практично за безцінь передати олігархічним кланам народне майно.

«Регіональні» й БЮТівські олігархи — проти

Безсоромному грабунку людей слугували і тіньові операції з газом, і бартер, і борги із зарплат, пенсій, стипендій. Зрештою, все те привело Україну до межі банкрутства. Новоспечені олігархи злякалися, що вивезені за кордон товари будуть арештовуватись і продаватися для погашення боргів. Тому змушені були погодитися на прем’єрство Віктора Ющенка — чесної, шанованої у фінансових колах людини, покликаної уладнати боргові справи. Він же, як справжній фахівець і патріот, не тільки вивів державу з тієї боргової ями, а й знищив бартер — потужний механізм привласнення народного добра купкою ділків.

Як наслідок — у 2000 році зменшився вивіз капіталу з України, припинився спад виробництва, на 6 відсотків зріс ВВП, мінімальна пенсія збільшилася удвічі, були погашені борги із зарплат, пенсій, стипендій. При цьому олігархи недорахувалися 25 мільйонів гривень. Чи могло їм таке сподобатися? Тож власними руками (чи руками своїх повпредів і політичних сателітів у парламенті) вони усунули уряд Віктора Ющенка. Після того грабунок України зі щорічним вивезенням 3—5 млрд. доларів у Швейцарію, Ізраїль чи на Кіпр продовжувався.

За даними експертів, тільки за три квартали минулого року, тобто за прем’єрства Юлії Тимошенко, на Кіпрі осіло близько шести млрд. доларів. Саме тих, які вкрай потрібні Україні на розвиток промисловості, підтримку села, створення нових робочих місць. Власне, якби більшість у Верховній Раді мала «президентська» партія, то виконувалася б програма Віктора Ющенка, і ці гроші пішли б на річні зарплати більше мільйона сімей громадян України.

На совісті «спеців», які дбають тільки про власну кишеню, — і фактичне знищення тих галузей освіти, управління, що дають ключі до розуміння законів економіки, застерігають від руйнівних помилок. Скажімо, під виглядом «спеціалізації» нещодавно усунули з навчальних планів економічних спеціальностей товарознавство. І це при тому, що саме товар є концентрованим об’єктом економіки.

У цьому контексті варто згадати і відсутність у нас міністерства торгівлі, яке контролювало б динаміку в системі імпорт–експорт товарних потоків, давало відповідні рекомендації галузям економіки. Зовсім свіжим прикладом необхідності таких рекомендацій є минулорічна динаміка імпорту автомобілів. У червні, липні та серпні їх завезли в Україну вдвічі більше, ніж у 2007 році. Хоча уряду слід було вгамувати споживацькі настрої в суспільстві, припинити сповзання до від’ємного торгового сальдо й усі сили спрямувати на розбудову самодостатньої економіки.

Коаліція чи виборчий штаб Прем’єра?

Сьогодні представники БЮТ постійно звинувачують Президента у намаганнях «розвалити» парламентську коаліцію. Це неправда. Президент як ніхто зацікавлений в існуванні справді демократичної коаліції, тому вже двічі вносив у Верховну Раду подання на призначення Юлії Тимошенко Прем’єр–міністром. Та чи міг він спокійно спостерігати за тим, як та ж таки коаліція ігнорувала не лише між­фракційну угоду блоків БЮТ і НУНС, а й дані народу обіцянки, перетворювалася, по суті, на виборчий штаб однієї особи?

Раніше я, як і багато інших людей, думав, що Юлія Володимирівна спрямує свої енергію та розум на вирішення соціальних та економічних проблем. Як фахівець з економічною освітою і 55–річним науково–педагогічним стажем підтримував її у своїх статтях, надсилав пропозиції. Однак невдовзі виявилося, що свої чесноти й недоліки вона використовує майже винятково на утвердження власного «я», здобуття необмеженої влади. Задля цього готова зректися і вчорашніх найближчих соратників, і навіть своїх переконань.

Скажімо, коли Президентом був тесть олігарха Пінчука Леонід Кучма, всіх олігархів влаштовувала президентсько–парламентська модель влади. А коли главою держави обрали Віктора Ющенка, котрий став на захист інтересів громадян України, він одразу став незручний не тільки олігархам–«регіоналам», а й олігархам із блоку БЮТ. І — о диво! — вчорашня найближча сподвижниця В. Ю. по Майдану закликала перетворити Україну на парламентську республіку. Певно, для того щоб нинішній Президент не заважав грабувати Україну олігархам–БЮТівцям...

Для кого криза, а для кого — мати рідна

Такого ж туману напускають сьогодні й довкола світової економічної та фінансової кризи, інфляції тощо. Зрештою, недолуге керівництво економікою у нас здавна виправдовували всілякими «форс–мажорами», починаючи з несприятливої погоди. Але яка «погода» заважає сьогодні уряду пані Тимошенко відкрити очі на відвертий грабунок селянина посередниками–зернотрейдерами, у тому числі й із БЮТівської фракції у парламенті? Внаслідок їхньої здирницької діяльності, за найскромнішими підрахунками експертів, вирощене в минулому році збіжжя для наших селян «всохне» щонайменше на 15 млрд. гривень. Додайте до цього ще 6 млрд. гривень, які повернуть тим же зернотрейдерам із бюджету як відшкодування ПДВ, — і стане зрозуміло, хто після вирощення рекордного врожаю залишиться з «вершками», а хто — з «корінцями»...

Чи не найвизначнішим досягненням свого уряду Юлія Володимирівна вважає збільшення наповнення бюджету на 100 млрд. гривень. Але це мільярди не зароблені, а забрані з кишень трудівників за рахунок підвищення цін на товари та найвищої за останні роки інфляції (за даними економістів, у минулому році вона сягала майже 30 відсотків). Зазначимо: йшлося про загальний рівень інфляції. По товарах же першої необхідності вона «стрибала» до 60—100 відсотків і більше. А це означало, що малозабезпечені люди і пенсіонери, дохід яких на 70—80 відсотків використовується на придбання саме цих товарів, позбулися 35—40 відсотків реальних зарплат і пенсій. Як і після виборів 1994 року...

І ніякі заплановані урядом підвищення зарплат і пенсій не покриють цього обкрадання, ціни на товари також навряд чи вдасться знизити. Не думаю, що пані Юля цього не розуміє, але чомусь не хоче сказати народові правду. Натомість прагне «підлатати» бюджет за рахунок продажу державних стратегічних підприємств, що дають прибуток, і видачі без конкурсу ліцензій на використання природних ресурсів, насамперед нафти і газу. Але це нечесно, є більш справедливі способи наповнення бюджету.

І тут Президент має рацію, забороняючи у поспіху, за найгіршими зразками минулих років, приватизувати народне добро. Можна лише дозволити залучення компаній для розвідки, впровадження нових технологій за ринковою винагородою. І бюджет повинен бути бездефіцитним. Бо ж не можна обіцяти і роздавати те, що не зароблене і чого взагалі немає.

М’яко кажучи, невиважене рішення про роздачу по тисячі гривень вкладникам Ощадбанку СРСР сприяло емісії грошей і, без сумніву, зробило свій внесок у нестабільність гривні. Пані Юлії добре відомо, що ділки Росії на українських вкладниках Ощадбанку СРСР і неповернутих 16 відсотках золотого запасу, алмазного фонду і закордонних активів навіть при десятивідсотковій ставці за кредит на сьогодні заробили понад 200 млрд. доларів.

І замість того, щоб вимагати повернення цих грошей на ощадкнижки вкладників хоча б в еквіваленті 1 крб. — 1 грн. у сумі 1990 року, Прем’єрка для передвиборчого піару почала видавати згадані бюджетні гроші. Тобто зароблені сьогодні тими ж вкладниками, їхніми дітьми і внуками. Але ж, даруйте, це все одно, що витягти в людини гроші з правої кишені, а потім змусити її попостояти в чергах тільки для того, щоб повернути їх у ліву...

І газовий туман, схожий на обман

Юлія Володимирівна як фахівець у газовій сфері обіцяла навести порядок у цих оборудках. І що ж маємо? Чомусь вона змирилася з тим, що Росія за транзит газу до Європи територією України платить нам замість 15 млрд. доларів (така сума «набігає» з урахуванням середньоєвропейської ціни транзиту) — вп’ятеро менше. Тобто праця громадян України і далі обкрадається на десятки млрд. гривень. А нам вигадують формули розрахунку. Хоча при чесній торгівлі Росія повинна визначати ціну свого газу, покупець може торгуватися, а справа нашого уряду — за справедливими ринковими цінами забезпечувати безперебійний транзит.

Переконаний: якби в газових взаєминах із Росією наші уряди відпрацювали торгівлю на чесних ринкових засадах, нам не треба було б підвищувати ціну газу для населення. Зрештою, такої чесності та прозорості немає й на «внутрішньому» ринку. Скажімо, під час свого останнього візиту до Полтави Прем’єр–міністр обіцяла журналістам оприлюднити прізвища власників вітчизняних газових і нафтових свердловин та цілих родовищ, однак та обіцянка і досі залишається не виконаною. Чи не тому, що серед них є не лише «чужаки», а й «свої», наближені до керівництва уряду «старателі»?

Не зрозуміло також, чому нинішній уряд, ігноруючи інтереси України, блокує аверс нафтопроводу «Одеса—Броди». Вигідність його очевидна. Причому не тільки для України, а й для тієї ж Росії. Не помічати цього воліють, здається, лише ті, хто свого часу «присмоктався» до інших труб і не хоче злазити з «насиджених» місць.

Замість відвертих відповідей на згадані вище та інші подібні запитання з уст Юлії Володимирівни сьогодні лунають одні лиш заспокійливі переможні реляції та нищівна критика на адресу Президента і, власне, всіх, хто не поділяє ні її оптимізму з приводу сьогоднішнього стану справ у державі, ні методів керівництва економікою. Причому попри надзусилля політтехнологів і «піарників» Прем’єра (скажімо, у Полтаві газети буквально рясніють їхніми проплаченими передвиборчими статтями), таких «незгодних» стає все більше. І відповідати на їхні запитання все одно доведеться.

Юрій ЖУК
доктор технічних наук, професор, завідувач кафедри товарознавства і експертизи товарів Полтавського університету споживчої кооперації України, заслужений діяч науки і техніки України