Не користі ради,

Отже, присудженням Гран–прі «Книжки року» двотомовій збірці «Вибрані праці» Юрія Шевельова історичну справедливість — і то не лише щодо імені її автора — вкотре відновлено. Бо вимушено–вимучене визнання Шереха–Шевельова пострадянським літературознавством, таврованого ним у безсмертному есеї «Кірова, 4» (до речі, не друкованому в Україні), по багатолітньому ігноруванню його автора завершилося всього лише запізненим присудженням йому Шевченківської премії вже за «незалежного» часу. Натомість сьогодні справа сатисфакції обмежується кволенькими заходами здебільшого місцевої харківської громади, яка радісно занесла ім’я чергового уславленого земляка, дозволеного владою, до номенклатурного списку ювілейних дат. Зауважимо, що проведена в грудні минулого року в Харківському національному університеті, в якому вчився ювіляр, Міжнародна конференція «Наукова спадщина Юрія Шевельова і світ сучасної української філології. До 100–річчя від дня народження Ю. Шевельова», звичайно ж, не мусила втілювати в життя багаторічні мрії патріотичної громади міста. А саме — відкриття меморіальної дошки Шевельову, ще на початку 1990–х спроектованої місцевим художником Валером Бондарем. Офіційного рішення, а також відповідного дозволу на це з боку влади досі не маємо. Що це? Історична забудькуватість чи природна реакція пострадянської Системи на «ворога радянського народу»? Перше, здається, вже неможливе, адже донедавна зручно–офіційний факт того, що народився Шевельов у польському містечку Ломжі, а не в Харкові, спростований самим ювіляром у його мемуарах «Я — мене — мені... (і довкруги)». Тож народився Юрій Володимирович 17 грудня 1908 року таки у Харкові, в будинку в Сорокинському провулку, 4, «за кілька кроків від Сумської». Друга причина ігнорування пам’яті видатного харків’янина — належність до класу «ворогів народу», які залишилися під «німецькою окупацією у період ВОВ» — більш імовірна. Адже скупі згадки офіційної біографії у викладі миролюбних нащадків про те, що «евакуюватися безпартійному доцентові не було ніякої можливості», не відповідають дійсності. І деякі теоретичні праці, що увійшли до премійованого «Книжкою року» двотомового видання Шевельова, друкувалися саме на шпальтах харківської «німецько–фашистської» газети «Нова Україна», уявляєте? Саме через це Юрій Шевельов опинився в еміграції, але перед тим цілком свідомо, а не через нібито брак евакуаційних талонів для безпартійних викладачів, залишився в окупованому Харкові. До речі, разом із поетом Володимиром Свідзінсь­ким та рештою «несвідомих» харків’ян на кшталт М. Оглобліна, Ю. Бойка–Блохіна О. Парадиського та В. Петрова (Домонтовича), які так само активно підтримували в Харкові 1940–х рр. «новий порядок», щодо яких наша літературна влада досі не визначилась. Не кажучи вже про таких уславлених «колабораціоністів», як А. Любченко — автор одіозного «Щоденника» — і О. Варавва, заочно засуджений на смерть за вірш «Адольф Гітлер», надрукований у згаданій «Новій Україні». Але замовчати цей «незручний» період в історії нашого письменства не випадає, оскільки письменницьке коло в тодішньому, звільненому з–під більшовиків, Харкові, було хоч і куценьке, але представницьке, — до того ж, поважно заявлене на Конференції українських письменників у 1943–му році як старшим поколінням (А. Гак, О. Варавва, М. Майський, Г. Перелісна, М. Корж, Л. Топчій, Н. Щербина, В. Алешко, М. Галич), так і молодшими авторами з колишнього комсомольського середовища (О. Веретенченко, Д. Нитченко, В. Боровий, І. Христенко). До них долучилися також вищезгадані харківські науковці — професори М. Оглоблін та О. Парадиський, В. Петров, Ю. Шевельов, Ю. Бойко.

До речі, жодної реабілітації ані від радянської, ані від «незалежної» влади згадані автори так і не отримали — так само, як дехто з їхніх колег із 1930–х років на зразок К. Буревія, про чию реабілітацію І. Драч поспіхом згадав у своїй розвідці в УЛЕ, але це цілковита брехня, як запевняють родичі розстріляного в 1934–му році письменника. Утім укладачів тодішніх ранніх синопсисів слави можна зрозуміти. Мовляв, часи ж були такі — світанкові, «незалежні», ейфорійні, коли хотілося вірити, що двома–трьома сумнівними антологіями про Розстріляне відро­дження можна змінити долю репресованого письменства й вирівняти численні «перегини на місцях».

Утім спростовувати будь–які радянські (чи вже «незалежні») інсинуації щодо себе сам Юрій Шевельов ніколи не збирався, чудово пам’ятаючи, що спецслужби радянського режиму мали довгі руки, і якщо вже треба було знищити Троцького з Петлюрою, то жертву знаходили хоч у Парижі, хоч у Мексиці. Льодорубів із кулею, а чи отрутою, вистачало на всіх «ворогів народу», «запроданців» і «колабораціоністів». І лише міжнародний резонанс, на який спромігся той чи інший емігрант на кшталт Солженіцина чи відомого світами славіста і викладача Гарвардського та Колумбійського університетів Юрія Шевельова, відтягували, а чи унеможливлювали час «червоної» розплати. Втім повне забуття на Батьківщині було не гіршою карою за еміграцію з СРСР — з боку тих землячків, яких влучно змалював А. Любченко: «Кажуть, що мене там клянуть. Усі мої статті знають, переказують зміст один одному, але читала їх тільки верхівка, в загальному ж середовищі фігурують тільки назви та усні перекази. Проте більшість, дивуючись моїй сміливості, в той же час глибоко заздрять мені».

Найбільш придався нищенню доброго імені свого вчителя «заздрісний» Олесь Гончар, який, будучи довгий час незмінним головою комісії з присудження Шевченківської премії, до самої своєї смерті відкрито бойкотував постать «відщепенця» Шевельова у рідному преміальному колгоспі. Лавреатом Шевченківсь­кої премії Юрій Шевельов став лише у 2000–му, себто після смерті автора «Прапороносців». Утім, незважаючи на сумнівну вартість суто по–радянськи «затриманої» нагороди (чи пак, Шевченківської премії), Шевельов без того був і залишається для всього світу провідним славістом і найвидатнішим українським гуманітарієм, а його працю «Історична фонологія української мови» вважають одним із найоригінальніших фундаментальних досліджень у царині філології (до речі, ця книжка, видана в Україні харківським видавництвом «Акта», також здобула Гран–прі рейтингу «Книжка року— 2003»). Загалом бібліографія праць Юрія Шевельова нараховує 872 назви.

Звісно, далеко не все з доробку сьогоднішнього ювіляра увійшло до двотомової збірки його творів, яка цього разу отримала Гран–прі премії «Книжка року». Перша книга «Вибраних праць» Юрія Шевельова, упорядкована Ларисою Масенко, представляє доробок ученого в різних галузях мовознавства. Саме тут представлена його класична праця «Українська мова в першій половині двадцятого століття (1900—1941): Стан і статус», полемічна розвідка «Так нас навчали правильних проізношеній», в якій Шевельов спростовує деякі псевдонаукові концепції радянських лінгвістів; статті, що висвітлюють погляди вченого на актуальні правописні й лексикографічні проблеми. Кілька розвідок Шевельова, також уміщених у збірнику, присвячено історичним питанням походження й розвитку української мови. У другій книзі «Вибраних праць» Юрія Шевельова, упорядкованій Іваном Дзюбою, вміщено історико–літературні розвідки та есеї, що дають уявлення про діапазон інтересів та глибину інтерпретації явищ української літератури, живопису, театру з–під пера видатного харків’янина.

Якщо перший том «Вибраних творів» зацікавить професійне коло фахівців–мовознавців, то значно більша кількість читачів насолодиться вишукано–іронічним стилем Юрія Шевельова. Як творча особистість, він завжди був одинаком, мало на кого схожим, зокрема в галузі літературної критики. Шанобливо посилаючись на всіх своїх вчителів на кшталт Олександра Білецького і Леоніда Булаховського, сам Шевельов, однак, був послідовним винищувачем ідеологічних догм у літературознавстві, суперечливість маючи за особливу атмосферу власної творчості. Бути «нічиїм» навіть в еміграції, не співати в унісон і не писати за вказівкою нового, наразі «націоналістичного» начальства — з такими бажаннями далеко не заїдеш. Але до Гран–прі «Книжка року» доскочити з цими чеснотами виявилося можливо — і то двічі! Отже, не лише через спокусливий момент історичної сатисфакції...

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО

ОСТАТОЧНИЙ ПРИСУД

Гран–прі: хто за кого?

Оголошено володаря Гран–прі Х Всеукраїнського рейтингу «Книжка року». Ним став двотомовик Юрія Шевельова, виданий «Києво–Могилянською академією». Подаємо результати експертного голосування за претендентів на головну відзнаку.

1. Юрій ШЕВЕЛЬОВ. Вибрані праці. У 2 книгах. — К.: Києво–Могилянська академія, 583+1151 с. (п) 25 І. Андрусяк, Т. Антипович, С. Бондаренко, Ігор Бондар–Терещенко, С. Васильєв, В. Войтенко, Л. Воронина, О. Гаврош, С. Гальченко, У. Глібчук, Л. Головата, В. Даниленко, Л. Демська–Будзуляк, Ю. Ємець–Доброносова, С. Захаркін, А. Івченко, В. Клименко, М. Назаренко, І. Роздобудько, М. Розумний, М. Сидоржевський, Д. Стус, Л. Таран, І. Чернявська–Набока, А. Шпиталь

2. Великий голод в Україні 1932—1933 років. Свідчення очевидців для комісії Конгресу у США. Т. І—IV. — К.: Києво–Могилянська академія, 838+814+782+622 с. (п) 23 С. Білокінь, Н. Білоцерківець, А. Богуславська, М. Бриних, В. Габор, Ю. Гаврилова, О. Горобець, Т. Гундорова, С. Коваленко, О. Красюк, С. Кульчицкий, Г. Малик, П. Михед, С. Пролеєв, О. Родіна, М. Рябчук, Р. Семків, Н. Стрішенець, Л. Тарнашинська, М. Тимошик, Р. Харчук, Я. Цимбал, К. Щоткіна

3. Національний атлас України. — К.: Картографія, 440 с. (с) 12 О. Александрова, О. Афонін, Ю. Володарський, М. Жулинський, Ю. Завгородній, Г. Ковальчук, О. Крекотень, Т. Логуш, Д. Малаков, Е. Огар, І. Степурін, Т. Федюк

4. Омелян ПРІЦАК. Коли і ким було написано «Слово о полку Ігоревім». «Київська бібліотека давнього українського письменства». — К.: Обереги, 360 с. (с) 9 Л. Герасимчук, Я. Голобородько, В. Жежера, Б. Клименко, А. Кокотюха, Ю. Микитенко, В. Панченко, Г. Родіна, К. Родик

5. Тетяна КАРА–ВАСИЛЬЄВА. Історія української вишивки. — К.: Мистецтво,

464 с. (с) 9 І. Гопанчук, К. Дикань, В. Дудко, В. Ковалинський, Ю. Круліковський, С. Майданська, В. Мельник, М. Сулима, Т. Щербаченко

6. 100 казок. 2–й том. — К.: А–БА–БА–ГА–ЛА–МА–ГА, 122 с. (п) 5 Г. Біленко, А. Дністровий, Ю. Ковальський, С. Руденко, Т. Рязанцева

7. Юрій ШАПОВАЛ. Держава. Сер. «Ілюстрована енциклопедія України». — К.: Балтія–Друк, 150 с. (с) 4 А. Бобро, С. Грабар, О. Кочевих, І. Мойсеїв