Дороговкази для мандрівників встановлюють на найпопулярніших гірських маршрутах (Григорій Мельник — ліворуч).
Карпати люблять і щороку відвідують сотні тисяч мандрівників. Проте у горах, як і на узбіччях автотрас, останнім часом побільшало поминальних хрестів. Концентруються вони, в основному, на схилах Чорногірського масиву — найпопулярнішого маршруту з «топовими» українськими вершинами. І хоча Говерлі (2061м), Бребенескулу (2032 м), Піп–Івану (2022м) дуже далеко не тільки до гімалайських велетнів, а й до європейського Монблану, безпечнішими вони від того не стають. У наших Карпатах майже щороку гинуть люди, а десятки туристів виживають лише завдяки рятувальникам.
Що треба знати, аби не стати черговою жертвою гір, і як поводитися в критичних ситуаціях, допоможе з’ясувати підкорювач Карпат із понад сорокарічним досвідом, заступник начальника управління туризму Івано–Франківської облдержадміністрації Григорій Мельник. Ще в середньому шкільному віці наш співрозмовник виконав норматив і отримав значок «Турист СРСР». Відтоді він обходив майже всі Карпати, у складі альпіністських груп підкорив чимало вершин Кавказу й Середньої Азії.
— Пане Григорію, чимало мандрівників–любителів — і це не секрет — надто легковажно ставляться до Карпат, називаючи їх горами для променаду. За таку необачність інколи доводиться гірко розплачуватися.
— Коли я організовую походи в гори, то завжди починаю з аналізу нещасних випадків і рекомендацій, як їх уникнути. Дехто з менеджерів туризму стверджує, що такий невеселий вступ псує настрій мандрівникам, і вони з самого початку не отримують максимум позитивних емоцій. Проте, вважаю за необхідне дати всім зрозуміти: наші Карпати (я їх ще називаю домашніми горами) — середовище, в якому можна вижити майже за будь–яких обставин, якщо дотримуватися певних правил, а головне — не панікувати.
— Чому ж у горах трапляється так багато надзвичайних подій?
— Передусім — через легковажність і самовпевненість. Пригадуєте, як на Хом’яку під лавину потрапила група школярів–лижників? Дуже прикро, що досвідчені альпіністи — чоловік і дружина — вивели їх у гори відразу після того, як припинився сильний снігопад. А треба ж було вичекати три дні, поки вляжеться сніг. Провідники проігнорували це правило, і четверо діток загинули під сніговою лавиною.
Не новачком у горах був й аспірант Львівського університету, котрий неодноразово займався науковими спостереженнями на полонині Пожежевська, де функціонує сніголавинна станція і стаціонар Інституту ботаніки АН України імені Миколи Холодного. Та одного разу восени він приїхав туди з сестрою та ще кількома студентами і вирішив аж у полудень почати сходження на Говерлу, що заборонено робити мандрівникам–любителям, зважаючи на короткий світловий день. Навесні день довший, підстерігає інша небезпека: сонце підігріває схили, послаблюючи щеплення верхнього пласту снігу з нижнім, тому підвищується ймовірність сходження снігових лавин. Отже, вийшовши на вершину, аспірант із товаришами спускався вниз уже за несприятливих обставин — довкілля огорнули сутінки й почався снігопад. Втративши орієнтацію, туристи змушені були заночувати на схилі гори. До ранку легко одягнутий аспірант замерз, а його супутникам, на щастя, вдалося вижити.
— Щось наша розмова точиться лише довкола трагічних випадків. Може, пригадаєте надзвичайну ситуацію зі щасливим кінцем?
— Залюбки відзначу не по–дитячому розсудливу поведінку юної подолянки, котра з групою однокласників з Вінницької області піднімалася на Говерлу. На півдорозі її та ще двох утомлених дівчаток учителі відправили назад добре втоптаною стежкою. Не знати як, але наша героїня відстала від товаришок і заблукала. До настання темряви рятувальники її не знайшли. Але дитина сама в горах не розгубилася, хоча мала на собі тільки легку одежину, а температура вночі (це було 29 вересня) знизилася до мінус трьох градусів. Дівчинка зробила з ялинових гілок маленький курінь, настелила на землю моху і перебула в імпровізованій схованці до наступного ранку, поки не підоспіла допомога. Це приклад того, як кмітливість допомагає вижити.
— Зважаючи на часту зміну погоди в горах, коли навіть улітку може статися раптове похолодання, мабуть, варто завжди прихоплювати із собою теплий одяг. Чим зазвичай укомплектований ваш наплечник?
— У ньому можуть бути різні речі, залежно від мети походу, але обов’язково беру із собою ліхтарик, казанок, аптечку з бинтами, гідроізоляційний килимок, сірники або запальничку та невеличку сокиру. Якщо йду з ночівлею — спальний мішок. Хоча мало взяти із собою набір речей, ними треба вчасно скористатися. Кілька років тому на горі Бребенескул загинув п’ятикурсник із Луцька. Тоді сьомого листопада стояла чудова тепла погода, хоча вже на наступний день прогнозували її різке погіршення. Хлопець вирішив самотужки пройти Чорногірським хребтом. Працівник метеостанції попередив його про небезпеку, та лучанин проігнорував застереження. Йому вдалося подолати лише вісім кілометрів, рухатися далі заважав густий снігопад. Студент вибився із сил і замерз. Він перебував у такому шоковому стані, що не спромігся розстебнути наплечник і вийняти звідти спальний мішок, загорнувшись у який, можна було врятуватися. Тим паче що за 50 метрів від місця, де він зупинився, стояла викладена з каменю захисна стінка. За життя треба було боротися до останнього подиху, а ще мудріше — за такої погоди повернутися назад. Гори стоятимуть вічно, і спроби їх підкорити можна повторювати неодноразово, повторити життя — неможливо.
— Відомо, що існує невелика, але затята категорія індивідуалів, котрі самотньо люблять блукати горами. Вам подобаються одиночні мандрівки?
— Я теж часто ходжу в гори сам, передусім через професійну необхідність, коли треба апробувати варіанти майбутніх туристичних маршрутів. Попри чималий досвід, обов’язково зв’язуюся з рятувальниками, повідомляю свій маршрут і зазначаю орієнтовний час повернення. Якби, не дай Боже, я не подав звістки після завершення походу, рятувальники не знали б, де мене шукати. Крім того, беру з собою яскраві наплічник та одяг, аби мене було видно здалеку, і це відлякувало вовків. Взимку в гори я сам не ходжу і нікому не раджу, бо цієї пори різко зростає ризик травматизму і підвищується агресивність хижаків.
— Найбільша небезпека для любителів одиночних мандрів — загроза травм. Дуже складно, скажімо, із пошкодженою ногою вибратися з гір без сторонньої допомоги.
— Справді, так. Тому я завжди, навіть улітку, користуюся лижними палицями, аби мати більше точок опори, бо можна несподівано ступити в ямку, зарослу мохом, послизнутися на вологому камені і навіть потрапити в пастку. Зі мною трапилася така оказія. На битій стежці за кілометр від села Бистрець наступив на край замаскованої пастки, встановленої місцевим єгерем на ведмедя. Ще кілька сантиметрів уперед — і я залишився б калікою на все життя. Звільнитися самотужки з імпровізованої пастки неможливо, бо пружина зроблена з автомобільної ресори. Якщо до цього випадку я ходив у гори лише з ножем, то відтоді ношу сокиру.
— При тривалих переходах дотримуєтеся якогось особливого режиму харчування?
— Коли мандрую сам, то стараюся якомога менше витрачати часу на трапези, а більше — на подолання дистанції. У 1998 році за день пройшов горами близько п’ятдесяти кілометрів. Менше їси — більше шансів скинути кілька зайвих кілограмів, тому перед ночівлею готую лише чай. Беру з собою продукти, що швидко поповнюють втрачену енергію, — шоколад, пряники, печінкові котлети, які можна їсти без хліба. Раніше популярним у гірських мандрівників було згущене молоко. Тепер цей продукт нікуди не годиться.
— Відбиватися від хижаків вам не доводилося?
— Слава Богу, ні. Якось із шестирічним сином ми отаборилися на хребті Ліснів–Горді (Олега я вперше взяв у гори, коли йому виповнився рік і вісім місяців, а молодший Тарас самостійно виліз на Говерлу в чотирирічному віці). Отже, натомившись, Олег швидко заснув у наметі, а я ще сидів біля ватри. Раптом наш пес зчинив страшенний гавкіт, зачувши ведмедя, який пробирався до розташованої неподалік кошари. За розповідями пастухів, він там уже задер шестеро овець і йшов по чергову жертву. Я підкинув у вогонь хвої, аби відлякати клишоногого. Ведмідь повернувся назад, принаймні пес невдовзі заспокоївся.
— Кажуть, у горах треба пильно дивитися під ноги, аби не наступити на змію.
— Вони зустрічаються, але не так часто. То — цікаві і милі створіння. Коли потрапляють мені на очі, то я беру їх до рук, а потім відпускаю, але, звісно, не треба розслаблятися. Зі мною також трапився неприємний випадок. Я вів групу працівників Івано–Франківського міськвиконкому на чолі з тодішнім мером Зіновієм Шкутяком на гору Петрос. Бачу — гадюка. Ну, думаю, зараз зловлю і покажу колегам. Тільки нахилився, а Олександр Сич, заступник міського голови, вигукнув: «Нащо ти її чіпаєш?». Я на мить завагався, а вона мене — «дзьоб» у палець. Довелося перев’язувати руку вище ліктя і години дві відсмоктувати кров із ранки. Рука набрякла, але на зворотному шляху знову повернулася до норми.
— Пане Григорію, я знаю, що завдяки вам туристи отримали детальні карти кількох найбільш відвідуваних територій Українських Карпат.
— Досягнення вітчизняної картографії, порівнюючи їх хоча б із сусідньою Польщею, дуже скромні. Раніше мапи більшого, ніж 1:100000 масштабу, у нас вважалися засекреченими. Навіть «двокілометрівки» з’явилися у вільному продажу лише в часи незалежності. Аби виправити ситуацію, на одній із виставок я домовився з фахівцями «Укрінжгеодезії», і ми почали працювати над картографуванням Карпат масштабом 1:50000. Наразі вдалося видати детальні мапи Чорногори, Горган і Центральних Горган. Маючи їх у кишені, компас на шиї і голову на плечах, можна за найнесприятливіших погодних умов вийти з найскладніших ситуацій. Але ще раз застерігаю: невиправданим ризиком у горах не варто випробовувати долю.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
