«Фам фаталь» Гріселідіс Реаль. На її честь у Швейцарії названо вулицю. (Фото з сайту zorbleu.com.)
«УМ» уже розповідала про святкування в Женеві 500–ї річниці з дня народження одного з найбільших європейських гуманістів Середньовіччя, батька Реформації Жана Кальвіна. І згадувала в цьому контексті, що ювілейні урочистості дещо затьмарені прийнятим наприкінці минулого року рішенням міської ради перепоховати 9 березня на Королівському цвинтарі, який зарезервований винятково для найславетніших синів і дочок Женеви, одну з найвідоміших куртизанок Європи другої половини ХХ століття Гріселідіс Реаль. Ким була ця жінка, яку називали «революційною повією», чому батьки Женеви вирішили, що вона може спочити серед найбільших достойників, яких за кілька століть назбиралося лише 350?
Прихильники почесного перепоховання Гріселідіс Реаль, яка померла 2005 року 75–річною, наголошують, що це унікальна жінка, надзвичайно обдарована письменниця, книги якої постійно перевидаються, і одночасно «революційна повія», котра відстоювала права секс–працівників, як тепер політкоректно називають повій обох статей. Вона грала важливу роль у суспільному житті Женеви — письменниця, малярка, яскрава особистість, активістка.
«Реаль присвятила частину свого життя захисту гідності повій. Вона була відомою романісткою, яка написала кілька книг на тему, яка рідко піднімалася до цього», — пояснює глава відділу культури мерії Женеви Патріс Мюгні. Він же був одним із головних ініціаторів ушанування цієї суперечливої особистості. Мюгні заявив у інтерв’ю інформагенції «Свіссінфо», що він не захищає проституцію, але вважає, що «з того моменту, як ми погодилися з фактом існування такого явища, потрібно створити правові підстави, щоб воно практикувалося в найбільш можливих гідних умовах».
Прихильники перепоховання також вказують, що серед 350 достойників, які спочивають на Королівському цвинтарі, є кілька жінок. Щоправда, вони не згадують, що це були жінки найвищих чеснот і заслуг. Але про це згадала у відкритому листі до газети «Тріб’юн де Женев» відома у місті правниця Оділь Руле, яка вважає рішення міськради образливим для жінок і таким, що підриває честь і репутацію міста. Депутат парламенту Швейцарії Мартіна Бруншвіг Граф називає рішення міскради Женеви «не дуже розумним», оскільки «повію роблять прикладом для інших».
Другий відомий женевський правник Марк Бонна ставиться до перепоховання із сарказмом. Він написав у женевській газеті «Ле Матен»: «Це одна з новомодних лівих ідей — поховати стару шльондру на Королівському цвинтарі. І дійсно є за що: в молоді роки Гріселідіс подарувала багато радості багатьом людям, звичайно, якщо вони платили за це. Якби вона жила в часи Жана Кальвіна, то і його познайомила б із плотськими втіхами».
Одного разу, коли Гріселідіс вешталася сільською місцевістю, біля неї зупинилося авто і водій запропонував секс на задньому сидінні. За гроші. Так мати двох дітей обрала «найдревніший фах світу».
Німеччина на той час кишіла окупаційними військами різних національностей, тому Гріселідіс із її лінгвістичними здібностями клієнтів у Мюнхені, який став її базою, не бракувало. Їй особливо подобалися британці («справжні джентльмени») та американці, серед яких віддавала перевагу неграм. З одним із них вона вступила в тривалий зв’язок, народила ще двох дітей і мало не вийшла заміж. Усі ці німецькі пригоди стали темою першої автобіографічної книжки Le Noir est une couleur («Чорне — це колір»), яка з’явилася 1974 року і мала поміркований успіх. Справжній успіх прийшов після перевидання книжки кількома мовами у березні 2005 року, тобто незадовго до смерті авторки.
Уже в першому романі Реаль зарекомендувала себе як віртуозний стиліст, майстер реалістичного опису її життя на вулицях, на яке вона споглядала чистим та холодним оком, але не без певної поетичності. Реаль прагнула підвищити «фаховий рівень», щоб задовольнити потреби певного класу клієнтів, тому почала брати практичні уроки різноманітних садо–мазохістських технік. Одночасно Реаль довелося пройти через темний період — семимісячне перебування у в’язниці за торгівлю наркотиками. Якщо в’язнів звично випускають на волю достроково за зразкову поведінку, то цієї бранки в’язниця позбулася за поганий її вплив на співкамерниць. Красномовна жіночка з талантом підбирати вбивчо переконливі аргументи зуміла вмовити всіх колежанок стати після звільнення повіями.
Відтак Реаль продовжила підвищення фахового рівня на курсах аналітичної психіатрії, які, за її визнанням, дозволили пережити перший у її житті оргазм. Після цього вже ніщо не могло зупинити її, включно з 11 абортами, які жінка зробила впродовж довгої фахової кар’єри: вона пішла «на пенсію» 1995 року у віці 66 років.
Після звільнення з в’язниці Реаль почала вести щоденник, в якому занотовувала свій досвід. Записи в щоденнику свідчать про велику спостережливість та клінічну відвертість авторки, попри їхню лаконічність: «Роджер, старий лисий козел, не знімає труси до останнього, грайливий, любить обмацувати, швидко кінчає, 80 франків». Щоденник був сумішшю «інструкції користувача» з глибоким соціологічним аналізом усіх форм еротоманії: від сафізму до садизму.
Реаль стверджувала, що її еротичне мистецтво базувалося на співчутті до клієнтів (чи клієнток), що їй не було чуже все людське. Записи зі щоденника та новий досвід лягли в основу її чергового роману 1984 року Carnet de bal d’une courtisane («Квиток на бал куртизанки»). У передмові вона окреслює проституцію як «мистецтво та гуманістичну науку».
Гріселідіс Реаль ніколи не хотіла бути «в’язнем офісу». Найбільшу лють у феміністок та простих читачок її книг викликало часто повторюване твердження, що проституція не є невільництвом, а свідомим вибором. Реаль вважала, що для певної категорії жінок торгівля тілом чи гіперпроміскуїтет є життєвим покликанням. Це про таких жінок співається у відомій українській народній пісні: «Бо до неї хлопці ходять, мов діти до школи». Саме з переконання, що проституція — фах, Реаль стала активісткою і лідером руху за права повій обох статей.
Під час такої добровільної соціальної праці Реаль познайомилася з французьким журналістом та письменником Жаном–Люком Еннігом, котрий став її однодумцем та помічником. Їхнє листування з літа 1980 року до зими–1991 лягло в основу чергової книги Реаль під назвою La Passe imaginaire («Умовний прохід»), яка побачила світ 1992 року. Листування між Еннігом та Реаль з червня 2002 року до травня 2005 року, тобто до смерті «революційної повії», видане в другому томі під назвою Les Sphinx («Сфінкс»).
Репутацію «революційної повії», «найвідомішої повії Західної Європи другої половини ХХ століття» чи «Мата Харі куртизанок» Реаль здобула радше не за книги, які відомі головним чином інтелектуальній еліті, а своїми публічними акціями, що широко описувалися європейськими ЗМІ.
Перша масштабна акція була проведена в червні 1975 року в паризькому районі Монпарнас, який є кварталом «червоних ліхтарів». Реаль та 500 її паризьких колег по фаху зайняли каплицю Сен–Бернар, щоб привернути увагу громадськості до проблеми людських прав повій, їх утисків та принижень із боку сутенерів та поліції. 1977 року подібну акцію було проведено в Женеві. 1982 року Реаль заснувала «Аспасі», міжнародну організацію допомоги секс–працівникам, зі штаб–квартирою в Женеві, яка діє до цього часу (її сайт http://www.aspasie.ch). Вона також заснувала Міжнародний центр документації про проституцію, велику збірку документів та джерел, які тепер використовують дослідники та соціологи. Центр створено на базі велетенських архівів та бібліотеки самої Реаль.
Гріселідіс Реаль стала невід’ємною частиною соціальних змін, які відбувалися в Західній Європі 70—80–х років, тобто в добу, коли впало табу на відкриті дискусії про секс, коли ламалися моральні бар’єри, а сексуальні меншини почали відкрито заявляти про своє існування та права. Прибічники Реаль вказують, що у своїх книжках вона писала не лише про проституцію, а торкалася інших тем, як то життя за ґратами чи рак.
«Революційна повія» є однією з головних героїнь фільму «Проституція», знятого в 1975—1976 роках режисером–документалістом Жаном–Франсуа Даві. У стрічці героїня нашої розповіді заявляє, що «проституція є революційним актом». 1985 року французький співак Жан Гвідоні видав альбом Putains («Путани») із піснями на слова Гріселідіс Реаль. Уже перебуваючи на пенсії, Гріселідіс Реаль 2003 року видала збірку поем «З вогнем і кров’ю», написаних 2002—2003 роках.
Більшість провідних європейських видань помістило некрологи на її смерть. Британська газета «Індепендент» написала: «Попри все, Гріселідіс Реаль була великим людським створінням».
Гріселідіс Реаль народилася 11 серпня 1929 року в Лозанні, що на протилежному від Женеви березі Женевського озера. Хоча її ім’я та прізвище звучать як псевдонім акторки порнофільмів, але вони є справжніми. Її шановані та респектабельні батьки–вчителі запозичили ім’я для доньки з останньої історії «Декамерона» Бокаччо. «Терпляча Грісельда» довго потерпала від знущань брутального чоловіка, тому стала універсальним символом терплячості та подружньої вірності.
Із шести років Гріселідіс мешкала в єгипетському місті Александрія, а з дев’яти — в Афінах, де працювали її батьки. Невдовзі батько помер, і мати виховувала доньку дуже суворо. 1939 року вони повернулися до Швейцарії, де дівчинка розпочала навчання у школі декоративних мистецтв у Цюріху. Вона також брала уроки класичного піаніно. Пізніше вивчала мистецтво садо–мазохізму і вважала його дуже близьким до уроків музики: «Я можу так само легко настроїти як піаніно, так і збоченця — як на мене, це та сама хороша нічна робота».
Після закінчення школи 1949 року Реаль розпочала позувати моделлю для художників та невдовзі, у віці 20 років, вийшла заміж за одного з них. Цей шлюб тривав шість років, і в ньому народилося двоє дітей. Після цього Гріселідіс зв’язалася з якимось пройдисвітом. Утримувати самій двох дітей ставало все важче, тому 1960 року вона піддалася вмовлянням приятеля переїхати до Німеччини, яка вже встигла стати на ноги після повоєнної розрухи. Там приятель її кинув, і жінка опинилася в чужій країні з двома дітьми на руках, без документів, роботи та знайомих. Отож Грісельда вимушено стала повією — щоб прогодувати дітей.
В Уругваї щойно здали в експлуатацію міст, який проліг через дивовижно мальовничу лагуну Гарсон. Він з’єднує 25-тисячне місто Роча з 65-тисячним містом Мальдонадо на південно-східному узбережжі країни, які є столицями однойменних департаментів. >>
Данія зміцнила своє світове лідерство у галузі використання вітрової енергетики: 42,1% від всієї виробленої в країні енергії походить з вітрових електростанцій. Тепер головною амбіцією Данії є повна відмова від видобутих із надр землі джерел енергії. «2015 рік був значно вітрянішим, ніж у середньому попередні роки. >>
Президент Польщі Анджей Дуда під час симпозіуму Польського товариства трансплантації підписав декларацію про наміри, згідно з якою у випадку смерті його органи будуть передані для трансплантації. До подібних дій голова польської держави також закликав інших поляків, повідомляє сайт Польського радіо. >>
Відомо, що Швейцарія має найрозвиненішу в світі систему громадського транспорту. А тепер у цій альпійській країні хочуть створити ще й вантажне метро для приватних речей громадян, повідомила швейцарська інформагенція swissinfo.ch. Цю ідею вважають одним із найамбітніших інфраструктурних проектів, які будь-коли обговорювалися у Швейцарії. >>
Вчені Каліфорнійського технологічного інституту Майкл Браун і Костянтин Батигін (виходець із Росії) навели докази існування гігантської планети на околицях Сонячної системи, маса якої перевищує земну приблизно в 10 разів, а період обертання навколо Сонця (планетний рік) становить приблизно 10-20 тисяч років, повідомляє Бі-Бі-Сі. >>
Ще півстоліття тому ніхто і не подумав би, що жінки можуть брати участь у космічній програмі. Тоді на прохання однієї з американок надати їй можливість пройти тренувальний курс із підготовки космонавтів (чи астронавтів, як говорять у США), НАСА відповіла, що не має у своїх планах намірів набирати жінок. >>
