Салон скульптури і салонність...

Із вівторка в Українському домі працює Великий Скульптурний Салон — виставка, на якій можна побачити шедеври геніїв пластики XX століття — Альберто Джакометті, Жана (Ганса) Арпа, Генрі Мура, дізнатися, чим скіфські статуї відрізняються від половецьких баб, і доторкнутися до вапнякових чи гранітних охоронців роду, зрештою, купити собі бронзову дівчину на згадку чи дерев’яну Юлю Тимошенко з помаранчевим гарбузом. Крім «продажного», прикладного, аспекту — скульптори, які хотіли презентувати свою творчість і продати роботи, самі орендували виставкові бокси і самі приймали відвідувачів, є на Салоні і культурологічний аспект. Перший поверх Українського дому заставлений скіф­ськими бабами, але, як каже директор Дніпропетровського історичного музею імені Д. Яворницького Надія Капустіна, «скіфських баб немає, є скіфські статуї, тому що баба — від балбан, у тюрків це предок, і друге слово — палпан, це богатир, і баби бувають тільки половецькі». Друге відкриття: баби і статуї — монументальна степова скульптура, яка на нашій території датується від IV тисячоліття до нашої ери до XVIII століття нашої, бувають чоловічого і жіночого роду. Це було найбільшим культурологічним відкриттям не тільки для простого і навколохудожнього народу, а й для представника аукціонного дому Sotheby’s у Росії Михайла Каменського, про що він чесно зізнався на прес–конференції. Як виявилося, чоловіки від жінок відрізняються не за первинними статевими ознаками, а за... головними уборами: гострі, ніби трикутні, шапки «носили» статуї–чоловіки, кругліші «капелюхи» належали жінкам. В Українському домі виставлено близько 40 півторатонних експонатів із Дніпропетровського історичного музею та Археологічного музею Інституту археології НАН України. до речі, на гастролі в Київ прибув унікальний екземпляр, гордість Дніпропетровської колекції — «Керносівський ідол» ІІІ тис. до н. е. (500 000 у. о.),опис цієї чотиригранної стели із зображеннями давнього арійського божества — бога Індри, сцен та символів, що уособлюють космогонічні, релігійно–міфологічні та календарні уявлення кочових скотарських племен Євразії, вміщений у найкрутіших світових каталогах кам’яної скульптури. Крім експонатів, дніпропетровський музей привіз макет лапідаріуму — спеціального павільйону, де в закритому приміщенні мають експонуватися 90 скіфських і половецьких статуй, та колекція давньоєгипетської скульптури з фондів музею. Адже «бабів» і «не бабів» у музеї атакує грибок, і хоча є фахівці–реставратори, які можуть зарадити горю музейників, реставрацію ніхто не замовляє — виставити відреставровані експонати знову в агресивне середовище означає піддати загрозі вдруге. Роботу над проектом лапідаріуму закінчено, зараз має пройти експертиза і залишається дріб’язок — знайти 15 мільйонів доларів на будівництво.

На другому поверсі теж чудовий «урок культурології» — виставка сучасної скульптури з колекції українського бізнесмена Ігоря Воронова. Вважається, що в нього одна з найкращих у світі приватна колекція сучасної скульптури. Відкривається зал уже представленими на минулому Салоні роботами Олександра Архипенка, Пабло Пікассо і Жака Ліпшиця, у глибині залу — сім робіт англійця Генрі Мура, «Торс», «Торс лицаря», «Базова конфігурація» Жана (Ганса) Арпа і нарешті «кабінет» швейцарського генія Альберто Джакометті. Якщо по дорозі на третій поверх, де представлені спецпроекти від галерей і самопрезентації сучасних українських скульпторів, зайти на приватну територію Ігоря Воронова, ніякі коментарі митців будуть непотрібні — визнані часом, світом і ринком роботи знаменитих скульпторів є мірилом і еталоном. Поруч із ними подарункові, комерційні, глянцево–гламурні, вторинні, копіювальні, які прагнуть будь–що сподобатися, скульптури сучасників наповнюють душу екзистенційною печаллю. І ось уся в печалі ти бредеш по колу і натикаєшся на «Архаїку» Олександра Сухоліта, і знову бачиш емоції і думки, втілені в бронзі й камені. Такий своєрідний, грубо–зримий і витончено–пронизливий світ людей і святих.

Ще один культурологічний «урок» Українському дому не вдався — головний гість третього Великого Скульптурного Салону Зураб Церетелі не зміг прилетіти до Києва, погіршилося самопочуття. А я, до речі, почула смішний анекдот: «Росія знайшла спосіб хижо помститися Грузії — вислала в Тбілісі всі пам’ятники Церетелі». Ось і тут, на Салоні, — від великого до смішного один крок.

ДОВІДКА «УМ»

Сучасну українську скульптуру презентують близько 40 митців: Бартосік Олександр, Бик Василь, Білінчук Богдан, Васильченко Андрій, Вертуозов Михайло, Вештак Володимир, Вештак–Остроменська Ірина, Горловий Михайло, Гречаник Ігор, Давиденко Олег, Дяченко Олександр, Єсипенко Микола, Зайцева Тетяна, Іщенко Михайло, Кадочніков Станіслав, Козлов Леонід, Коновал Віктор, Маслик Олександр, Маценко Микола, Меджато Джанфранко, Мудрук Наталія, Одрехівський Володимир, Озюменко Андрій, Озюменко Петро, Пінчук Олег, Пліщ Тарас, Радзевич Олег, Романюк Петро, Татарський Василь, Тістол Олег.

ЕКСПЕРТ

«Тільки окремі українські скульптори живуть у ногу з часом»

Олексій Титаренко,
мистецтвознавець, куратор:

— Як вам мистецтво сучасних українських скульпторів?

— Сучасна скульптура, незважаючи на кризу, у світі переживає явний бум, тобто на останніх аукціонах продається за десятки мільйонів доларів. Але це зовсім інша скульптура, з іншої планети. Тобто наша скульптура вкрай архаїчна, за естетикою — це початок XX століття, у світовому контексті. І тільки окремі скульптори живуть у ногу з часом. Це говорить про те, що такі виставки треба обов’язково робити, треба намагатися запрошувати учасників з інших країн. Адже наш скульптурний салон в якомусь сенсі унікальний, у всьому світі таких виставок дуже мало — SOFA у Сполучених Штатах Америки, у Чикаго і Нью–Йорку проходить, і в Німеччині, в Мюнстері раз на десять років — великий скульптурний проект: усе, із великих виставок більше і не згадаєш. Тому ініціатива Українського дому дуже перспективна, але треба її виводити на міжнародний рівень.

Зараз смішно говорити про кар’єру художника, галереї, якогось фестивалю в національному масштабі, зараз усе інтернаціональне. Зберігати свої традиції, своє коріння, — це добре, але робити це треба в глобальному контексті, в планетарному масштабі. І тоді все буде по–іншому, а так ми дуже локальні, дуже замкнені, ми такий собі — в поганому значенні слова — заповідник. І художники, які приїжджають із інших країн, на нас дивляться, як на африканців. У нас була дуже хороша класична школа, але її час уже пройшов, і мені, наприклад, дуже не вистачає гостросучасного мислення. От, до речі, один із тих, хто мислить сучасно, Василь Татарський, але він не зовсім наш — навчався в Санкт–Петербурзі, закінчив Мухінське училище, і він якось відірваний від нашого контексту. Хоча інший приклад — мені страшенно подобається Олександр Сухоліт, у нього окремий зал, називається «Архаїка», це просто якесь космічне явище. І це теж дуже сучасно, хоча називається «Архаїка», у нього якась абсолютно своя планета. А 90% людей, які тут виставлені, просто пережовують якісь стилістичні «ошмьотки» давніх часів.

— Я звернула увагу, що дуже багато «пошлості» в цих роботах.

— Так, дуже багато. Ну, салон є салон. Тут дуже недурні люди все це роблять — Наталя Заболотна, вона ж зовсім молода людина, і треба рухатися в творчий бік, не треба робити другий Андріївський узвіз чи другий салон дорогих подарунків.

— Але ж для українських скульпторів це теж можливість виставитися раз на рік і, пардон, продати роботи.

— Ну, це може для якихось студентів, а дорослі серйозні скульптори вони й так не скаржаться на життя. Тут має бути творчість. Зірки продаються за шалені гроші на світових аукціонах, ось туди треба прагнути. Іще у нас світового рівня колекція Воронова, тобто у нас уже є і колекціонери, є й художники, є початок організаційного руху, треба тільки консолідуватися і робити це все по–європейськи. Ми не повинні продовжувати тут традиції радянської спілки художників.

— В умовах клановості консолідуватися це і є найважче.

— Консолідуватися повинні ті, хто це розуміє. От у нас завтра буде «круглий стіл», присвячений першому в історії аукціону «Сотбіс» по сучасних українських художниках — 7 червня в Лондоні. У нас буде передаукціонна виставка, тобто не по якихось давно померлих, а по сучасних. «Сотбіс» відібрав 12 сучасних художників, нині сущих, відносно молодих, тобто це велика подія — приїжджають представники «Сотбіс», московські галеристи зразу, як акули, їдуть. Я зараз одержимий ідеєю — треба зібрати українську «мафію», український пул, щоб туди входили галеристи, художники, бізнесмени, такі як Ігор Воронов, яким це небайдуже, і зробити прорив. Восени треба зробити український ярмарок сучасного мистецтва, треба зробити великий проект на якомусь міжнародному ярмарку на кшталт «Арт–Базель» у Маямі, так як росіяни зробили — «Російські мрії» в Маямі, і треба зробити українську бієнале сучасного мистецтва, все це потрібно реалізувати в найближчі пару років. А чому ні? У 1990–ті роки це зробили в Стамбулі, в 2000–му — в Москві, зараз явно це треба зробити нам.

— Тут практично не представлена скульптура в розумінні контемпорарі арт.

— В Україні її взагалі мало. Є такі сучасні художники Тістол, Маценко, ось вони за рогом, виглядає така дебільна голова, це художники контемпорарі арт, але вони тут виглядають чужорідним тілом. Це, звичайно, явний мінус скульптурного салону, але, думаю, організатори це розуміють і вже наступного року буде по–іншому.

— Скільки коштують роботи українських скульпторів?

— Чесно кажучи, ціни високі і, на мою думку, невиправдано високі. От брати Озюменки — чистої води салон, а у них ціни 100 000 і вище. Адже ціни — це не те, що художник подивився у стелю і вигадав, а людина має купити цю роботу і бути впевненою, що якщо твір їй перестав подобатися, вона може виставити картину чи скульптуру на аукціон і продати. Їх не візьмуть на аукціон.