Газова наркоманія

Криза не навчила Брюссель далекоглядності, але примусила бодай обговорити проблему надмірної залежності від російського газу. Від початку року — не без впливу газового конфлікту між Україною та Росією — тему енергетичної безпеки в ЄС обговорили на різному представницькому рівні чотири рази. Проте виділяти 3,75 мільярда євро на побудову додаткових газогонів та газосховищ Євросоюз не забажав.

У Європейському Союзі — і до кризи й під час кризи — кожен виживає як може. Тут іще не вміють ефективно вдаватися до спільної політики. Навіть у гострих, насправді стратегічних напрямках. Поведінка країн — членів Євросоюзу на енергетичному ринку — на жаль, не змінюється роками. Кожна держава сподівається домовитись із постачальником краще за сусідів та не хоче бачити, як виграє від цього розбрату лише «Газпром».

Російський монополіст уміло грає на протиріччях інтересів членів ЄС. Держави, як люди. Коли пожадливі, коли марнославні, а коли й відверто несміливі. У Німеччині «Газпром» зумів залучити до своїх проектів впливових чиновників та чимало бізнесменів із сумним соціалістичним минулим. В Італії взаємний інтерес будується на пошуках прибутку й впливу, в Австрії та Швейцарії — на створенні формально західних структур із реальними російськими фондами...

Врешті, в кожній західній та центрально–європейській країні «газпромівці»— знайшли для просування московських інтересів потрібних людей. А що європейський інтерес на колективному політичному рівні не сформульований, то опору до вростання російських капіталів до економіки кожної країни ЄС ніхто серйозно не чинить.

«Поясніть мені, чим конкретно небезпечна присутність російських грошей у нашій економіці?» — казав в одному інтерв’ю колишній німецькій канцлер, а сьогодні — працівник «Газпрому» Герхард Шредер. Звичайно ж, колишній керівник німецького уряду знав відповідь. Не було б тієї присутності вкупі з відчуттям залежності від російського газу — не було б і заперечень з боку, зокрема, Німеччини щодо вступу України та Грузії до НАТО. А була би Грузія якщо не в НАТО, то принаймні долучена до ПДЧ із квітня минулого року — то, очевидно, не рушили б російські танки на Тбілісі в серпні.

У французьких політиків — інші відмовки. «Росія, звичайно, не зразок демократії, — кажуть паризькі дипломати. — Але інші багаті на газ держави не є кращими. Іран, Ірак, Саудівська Аравія, Ємен, Катар, Нігерія... Виняток становить лише Норвегія. Але її ресурси не безмежні й контракти розписані на п’ять років уперед».

Російський демократ Борис Нємцов якось процитував одного з міністрів Російської Федерації, який закликав — ніби й жартома — «перетворити Європу на газового наркомана». Якщо простежити, у скількох енергетичних концернах Європи наявні гроші «Газпрому», задум набуває фактових доказів. Там, де за радянських часів Москва не втрималася за рахунок експорту «передової комуністичної ідеології», сучасна Росія відновлює позиції, використовуючи газ та нафту.

Держави насправді як люди, котрі ними керують. Наприклад, французький президент Ніколя Саркозі, коли від імені своєї країни очолював Європейський Союз, не втомлювався активно пропонувати спільні європейські проекти. Щойно головування в ЄС перейшло до Чехії, той самий Саркозі обіцяє французькому автомобільному секторові державну допомогу лише за умови, що фірми не будуть відкривати філіали за кордоном. Такий собі загострений економічний егоїзм, що ніяк не виявлявся два місяці тому. Де немає послідовності у лідерів, її тим більше годі чекати на державному рівні.

З ідеєю «енергетичного НАТО» системно виступає лише Польща. Інші країни — залежно від ситуації. Коли Кремль перекрив газовий вентиль на Захід, видавалося, що московське залякування також спрацює у протилежному напрямку. Змусить європейців спільно пошукати захисту від грубого тиску. Але ж ні. Зустрічі, наради, консультації, підрахунки, втрати...

Угорський прем’єр Ференц Дюрчань погодився провести в Будапешті конференцію з перспектив газогону «Набукко», який мав би забезпечити Європу каспійським газом та зменшити в такий спосіб енергетичну залежність від Росії. Але жодного конкретного рішення щодо «Набукко» не було ухвалено. Натомість член Євросоюзу Італія просуває свій, спільний із «Газпропом», проект «Південний потік», здатний урізноманітнити лише шляхи залежності Європи від Москви. Знову ж таки, якщо придивитися до масштабів взаємних інвестицій італійських та російських газовиків, питання до уряду Берлусконі відпадають.

Кожен за себе, а інші — зась. Криза не навчила Захід нового стратегічного мислення, а лише — дрібної обачливості. У боротьбі з газовою залежністю далі перемагає звичка до неї.

Алла ЛАЗАРЄВА
журналіст, співавтор книги «Газпром: нова імперія» (французькою мовою, видавництво Petits matins, 2008)