Вийшовши зі скромної, але зі смаком обставленої двокімнатки у стандартній панельці, я мимохіть згадав чиюсь заувагу: інтер’єр житла — це дзеркало душі господаря. У даному випадку спостереження потрапляло в самісіньку «десятку». Яскравих сторінок, що випали на довге життя полковника у відставці Василя Арсентійовича Пігуля (зараз йому йде вісімдесят восьмий), вистачило б на трьох, та він розповідає про них стримано і врешті додає: «У мене нема особистих подвигів. Я просто був у загальному строю наших солдатів...» Нагороди він одягає раз на рік — на День Перемоги. Та й то не самі ордени та медалі, а тільки орденські планки.
За такою скромністю приховується активна участь у подіях справді епохальних. Заглядати в очі смерті Василю Арсентійовичу довелось багато разів, і перший з них — ще в дитинстві. Хлопець зі звичайної селянської сім’ї з подільського села Скала (нині Оратівський район Вінниччини) ледве пережив тридцять третій — пам’ятає себе з опухлими ногами. У сім’ї тоді померло троє...