Чи зіскочить Волинь із газової голки?

Ще з часів радянських у нас особлива любов до всіляких програм. Піднімали нечорнозем’я, виконуючи продовольчу програму. Будували хрущовки і брежнєвки, прагнучи до якогось там року кожну сім’ю забезпечити житлом...

Та й сьогодні до програм ми теж не байдужі. На всі випадки життя, напевне, у чиновників знайдеться певний папірець. А от чи хтось несе відповідальність за виконання запланованого? Якщо у верхах права рука не знає, що робить ліва, то як спитати і з кого? Так і живемо: програми пишуться, народ мордується сам по собі, а як житимемо далі — ніхто навіть приблизно відповісти не може...

Лобіюй своє — не пропадеш

Два роки тому, коли газовий зашморг Росії на шиї України вперше затягнувся з усією невідворотністю, ми забили на сполох — треба рятуватися від газової залежності всіма можливими способами! Чи не вперше заговорили серйозно про альтернативні джерела енергопостачання, згадали й про солому, і про торф, і про вітер із сонцем. Згадали, щоб згодом, як тільки у трубах знову з’явився довгожданий, хоч і дорожчий газ, знову забути. До наступної зими. Газові уроки цьогорічної зими, коли в Україні привид Алчевська став реальністю ледве не для кожного міста, нас усе одно мало чому навчили. Хоча програми енергозбереження пишемо, альтернативні джерела енергетики пропагуємо, а люди й далі штурмують чиновницькі кабінети з чолобитними — виділіть кошти на газифікацію їхніх сіл, як і колись. І влада змушена вишукувати мислимі й немислимі резерви, щоб задовольнити ці прохання. Бо частину грошей уже вкладено в газову трубу, а омріяного блакитного вогника в оселях так і немає. Деякі мешканці одного з сіл Локачинського району примудрилися перед зимою повикидати зі своїх домівок груби, коли газ ще не підключили, хоч роботи ніби були завершені. А заплатити підряднику за роботу коштів не вистачило. Довелося людям у хатах буржуйки встановлювати, щоб не замерзнути. Зрозуміти таку легковажність селян важко, хоч і можна. Бо так уже чекали вони на цей омріяний газ — з ним у хаті й чисто, і тепло.

Отак і далі рапортуємо про газифікацію маленьких і віддалених сіл, витрачаючи шалені гроші самих людей, держави і місцевих громад. А у державних мужів не вистачає мужності сказати цим людям чесно й відверто, що в умовах наростаючої економічної кризи через кілька років вони будуть просто не в змозі заплатити за газ та обігрів своїх хат. Не хочуть представники тих чи інших політичних сил втрачати авторитет в очах населення, вдаючись до таких непопулярних рішень. На виборах незабаром потрібні будуть голоси, а їх так легко купити, хоч і недешево, проклавши газову трубу до трьох сіл, в яких лише сто з гаком хат. Дарма, що тепер навіть ті, хто давно користувався природним газом, встановлюють нові котли й обігрівають хати і дровами, й брикетом, бо газ став надто дорогим задоволенням. А дехто з волинян змушений був згадати і про груби, особливо в поліських районах, де ще вистачає дров. Що казати, навіть міста шукають альтернативу газу. Тим часом Волинь за темпами газифікації сільських населених пунктів — у першій десятці областей. В області газифіковано 60 відсотків населених пунктів, а це 460 сіл та 15 селищ міського типу. Раніше цим цифрам можна було б тільки порадіти і владу похвалити. Нині ж вони викликають лише тривогу.

Волинські парадокси

Волинь — унікальний регіон, якому Бог та природа дали все, аби якомога менше залежати від блакитного газового вогника: ліси, торф, вугілля. Понад 20 відсотків найкращих українських торфів (із зольністю до 18—20 відсотків)— у надрах Волині. Два найкращі торфобрикетні заводи на Україні — волинські (обидва в Маневицькому районі). Запрацювали в області й кілька заводів із виготовлення тирсо­брикетів та пелетів (дерев’яних гранул). Затвердивши програму енергозбереження до 2010 року, область за останні два роки не лише не зменшила свою залежність від природного газу, а збільшила її: газ у паливному балансі області становить нині майже 80 відсотків, коли у 2007му цей показник був 77,3 відсотка. А планувалося до 2010 року зменшити споживання газу на 41 відсоток саме за рахунок використання торфу, енергетичної лози, тирси та інших видів палива. Воістину унікальна ми країна! Головне, що і паливо це вже ніби є, і з котлами проблем немає. Хоч імпортні купуй, хоч місцевого виробництва. У Ковелі спільне українсько­литовське підприємство «Калвіс» виробляє різні модифікації опалювальної апаратури відомої литовської фірми: є котли з ручним завантаженням палива і з механізованим, є котли з електровставками. До кольору і до вибору, як кажуть. Тільки Ратнівський держлісгосп виготовляє сьогодні до 20 тонн тирсобрикетів на добу. Запасів сировини, тобто тирси, тут вистачить, кажуть, років на десять. А скільки ще накопичиться відходів деревини за ці роки. А скільки тирси лежить на самовільних смітниках поблизу багатьох поліських сіл, де ріжуть ліс удень і вночі підпільні пилорами! Польща вже уклала контракти на поставку п’яти тисяч тонн ратнівських тирсобрикетів, уклали договори на поставку також Чехія та Словаччина. А на самій Ратнівщині тільки одна бюджетна установа використовує цей вид альтернативного палива — інтернат для ветеранів у Заболотті, де мають котел на тверде паливо. Решта установ району обігріваються природним газом. До речі, всі волинські лісгоспи перейшли на тирсобрикети і практично відмовилися від газу.

Ще один парадокс: у маневицьких селах, на землях яких видобувають торф два найкращі в Україні торфобрикетні заводи, мешканці майже не опалюють свої будинки торфобрикетом. Їм вистачає ще дров, а після торфу «не знають, куди той попіл дівати». При цьому район залишається повністю не газифікований, як і Любомльський із Шацьким. Не дивно, що влітку торфобрикетні заводи не мали збуту своєї продукції. Хоча є в області ті, хто активно переводить котельні бюджетних установ на волинське альтернативне джерело енергетики. Це, перш за все, колишній голова Маневицької райдержадміністрації, а нині голова Ківерцівської РДА Леонтій Кричкевич. Він сказав, що в районі у бюджетних установах не буде жодної тонни вугілля, — і зробив. Кошти місцевого бюджету витратив на заміну котлів, на утеплення вікон і дверей, на заміну старих тепломереж. І за два роки результати не примусили себе чекати. Якщо, наприклад, така школа, як у селі Озеро, площею 3000 квадратних метри на обігрів витрачала вже торік за добу лише 22 гривні (використали 70 тонн торфокришки по 35 гривень за тонну), то якої ще ефективності треба хотіти? А вартість нового котла за 80 тисяч гривень окупилася на другу зиму повністю. Зараз торфокришка коштує 50 гривень за тонну, а торфобрикет — 300 гривень. Ківерцівщина нині — у числі лідерів із впровадження енергоощадних технологій. Практично всі школи району опалюють місцевими видами палива. За два роки в районі показали, що можна зробити при великому бажанні та відповідальності. Побільше б таких лобістів інтересів місцевого виробника.

Газ до хутора — велика розкіш

Тим часом волинським торфом усе активніше цікавиться Європа. Ще б пак! Після того як кілька тижнів у січні Росія морозила всю європейську спільноту, посадивши на голодний газовий пайок, мимоволі зацікавишся всіма можливими альтернативними джерелами енергетики. У двох маневицьких заводів є можливості розширити виробничу базу й наростити обсяги виробництва, якщо справді Європа не облишить намірів купувати наш торф.

— Із тим торфом ще неясно. Тут кричать, що запаси торфу є, а через день — уже немає, бо там заповідні землі. Оцей популізм дістає найбільше. Немає єдиної політики, єдиної стратегії в галузі енергозбереження, — вважає начальник головного управління промисловості та розвитку інфраструктури Волинської ОДА Микола Кучеренко. — Дніпропетровські підприємці у Старій Вижві почали виготовляти гранули з тирси. Так вони ж ціну яку хочуть — по 800—1000 гривень за тонну! Звичайно, людина краще купить дешевші дрова, хоч з ними мороки більше. Може, закордонні споживачі купуватимуть і за таку ціну, вони багатші. Розробляється проект заводу з виробництва торфогранул у Маневицькому районі. Тирсобрикети почали виготовляти вже у кількох районах. Якщо Волинь використовує 1 мільйон 800 тисяч тонн умовного палива, то власними енергетичними ресурсами ми можемо забезпечити 35—40 відсотків від потреби. Сьогодні завдання номер один — перехід до альтернативних видів палива бюджетних установ. Ми повністю можемо закрити цю сферу за рахунок власних ресурсів. Наша дотаційна область на енергозабезпечення цієї сфери витрачає шалені гроші. Плануємо використовувати комбіноване опалення, нічні тарифи на електроенергію. Складніше із заміною зношених тепломереж. З державного бюджету на це поки що не виділено жодної копійки. Хіба що з місцевих бюджетів щось викроїмо.

— А що у нас із соломою, лозою? До 2010 планувалося, що в кожному районі буде вирощуватися енергетична лоза. У Старовижівському районі було засіяно експериментальні площі лозою, і поляки ніби мали в районному центрі запустити своє підприємство з виробництва лозових гранул, які стали популярними нині в деяких європейських країнах. Але поки що нічого...

— З лозою поки що не склалося, як кажуть. Та будемо й цим займатися. Життя змусить шукати вихід із ситуації. Он наші виробники курятини, «Пан курчак» маю на увазі, перевели свої котельні на солому. Все будемо використовувати, що маємо.

— Але треба, щоб і населення до цього дозріло. А наші люди готові й зараз вести газ на хутори, живучи в лісі. За будьякі гроші, але тільки з газом бути. І навіть думати не хочуть, що може бути з газом через рік­другий.

— У жодній державі світу такого немає. Дати гроші на будівництво газопроводу до хутора, а потім шукати кошти й думати, як дати субсидію тому сільському дядькові, щоб він міг заплатити за той газ. Абсолютної справедливості не буде ніколи! І якщо ти живеш біля лісу, то мусиш користуватися тим видом палива, що тобі доступніше й дешевше. Так є скрізь.

Звикатися з цією думкою нашим громадянам доведеться ще довго. Поки держава сама не буде зацікавлена в тому. Може, варто навіть заохотити на перших порах тих, хто навчиться економити і власну, і державну копійку. У який спосіб — хай державні мужі думають.

ЦИТАТА

Природний газ у паливному балансі області становить нині майже 80 відсотків, коли у 2007му цей показник був 77,3 відсотка. А планувалося до 2010 року зменшити споживання газу на 41 відсоток саме за рахунок використання торфу, енергетичної лози, тирси та інших видів палива.