Учора минула третя річниця подій 9 березня. Чимало води спливло від тодішнього протестного завзяття, від загального піднесення, від двобою «влада-народ» у форматі двох київських вулиць, від арештів тих, хто грав за «збірну» народу... Не заради акценту на власній персоні, а задля згадки про настрої тих часів — коротенька історія зі свого життя. У 2001 році я могла б сказати про себе, що маю нарешті те, чого так палко прагнула довгий час: написану і захищену дисертацію з лінгвістики. Диплом кандидата наук, до якого було вже рукою сягнути, приємно лоскотав самолюбство майбутньою викладацькою кар'єрою. Але сталося так, що все це умить впало в ціні, особливо коли почесна муміфікація себе у ранзі науковця почала кричуще дисонувати з чимось живим і справжнім — з тим, що відбувалося поза університетськими стінами на вулиці, від якої я була ізольована прісним копирсанням у префіксах та суфіксах.
Веду це до того, що 9 березня 2001 року, принаймні для мене, було і лишається подією. Подією, після якої ти ламаєш через коліно усталений спосіб життя і шукаєш собі іншого, а потім трохи сакралізуєш власний вчинок, бо знаєш, що вдруге на таке навряд чи зважишся. Тому й ніколи не забуваєш джерело власної відчайдушності. Хай навіть воно вже не таке прозоре та іскристе, як спочатку, а дещо замуляне неминучим розчаруванням. Прийшовши в журналістику з «березневою» темою, я стала, по суті, літописцем усіх судових засідань, де слухалась справа про «масові заворушення». Від першого з них і по сьогодні тема 9 березня мене не відпускає, хоча й спричиняє дедалі більшу атрофію оптимізму. Ні, до учасників подій ставлення не змінилось (і по цей день як справжній фетишист завжди маю при собі подарований мені ще на першому суді унсовський значок). Просто до щему шкода і цю країну, яка дозволяє собі завелику розкіш — поступово вивітрювати з пам'яті те, що сталося три роки тому, і тих, хто, відсидівши різні терміни ув'язнення, повертається наразі до «цивільного» життя — із купою тілесних недугів та душевним болем.
«Ми робили те, що мали робити»
Один з таких людей — 28-річний Микола Ляхович. Прокуратура просила для нього десять років тюрми, суддя Волик розщедрився на п'ять, суддя Дембовський після подачі апеляції відмінусував один рік, так що у підсумку вийшло чотири. Проте відсидів Микола два з половиною роки, бо до нього вдалося застосувати Закон «Про амністію», написаний іншим «заворушником», а нині депутатом Андрієм Шкілем. Один з найбільш пам'ятних споминів про 9 березня у Миколи такий: ніби крізь імлу, він чує роздратований голос людини, яка потім виявиться лікарем: «Я ж вам пояснюю: йому залишилось жити години дві». Співрозмовники ескулапа, терміново викликаного до Московського райвідділку міліції, гаряче не погоджуються на такий строк, вимагають дати Ляховичу «щось таке, щоб він протримався хоч кілька годин». «Ми ж, — кажуть вони, — ще не встигли з ним поговорити». Напівживий Ляхович на це подумки посміхається — «поговорити» з ним якраз встигли, та так, що під час «розмови» він мріяв лише про швидку смерть та радів з того, що часто втрачав свідомість.
Подробицями всього того, що відбувалося з ним у ніч затримання, Микола не хоче ранити жіночу уяву. Лише каже, що врешті-решт опинився з розірваною селезінкою. А медики у міліції не здавалися і, навіть ковзаючи по залитій кров'ю підлозі, не втрачали рішучості: «Ану назвіть нам ваші звання та прізвища — ми маємо знати, на кого тут списати труп». Після цих слів «труп» таки завантажили у «швидку» та повезли до лікарні. Втім уже за тиждень медики прийшли до прооперованого Ляховича і сказали: «Вирішуй сам: ми можемо ще не виписувати тебе, але на нас дуже сильно тиснуть». Микола пожалів своїх рятівників та погодився на виписку. З лікарні його повезли у СІЗО СБУ, потім настала черга Лук'янівського СІЗО, потім були вирок і зона у Маневичах, і ось тепер нарешті — воля. Хтозна, може, остання і є найтяжчим випробуванням, адже хіба після всього пережитого не постає питання: як жити далі? Як сприймати людей? Чим підживлювати власну душу? З Миколою ми спілкуємось годин сім поспіль, але й цього часу для отримання усіх відповідей виявляється замало.
— Миколо, ти, так би мовити, поклав два з половиною роки життя на вівтар ідеї. Але якщо щиро, без патетики, тобі шкода цих років?
— Знаєш, у мене були дуже тяжкі моменти. Але саме про 9 березня, тобто про свою присутність у той день на всіх подіях я ніколи не шкодував. Чесно! А тюрма... Ну що ж, з цим я змирився — на все воля Божа. Десь на другий рік ув'язнення мені вже навіть почало здаватися, що інше життя — те, що на волі, мені просто приснилося.
— Але те, що для суспільства усі тодішні арешти, суди, ваше ув'язнення не стали тим потрясінням, після якого йдуть на штурм Бастилії та скидають самодержців, це тобі хіба не болить? Чи ти з цим також змирився?
— Я знав ще з досвіду політв'язнів інших часів — життя таке, що слави у нас собі не заробиш. Прикро, звичайно... Хоча кожен має право оцінювати ті події, як він вважає за потрібне. Я ж продовжую думати, що тоді ми зробили те, що мали зробити. І свідомо пожертвували тоді своїм майбутнім, здоров'ям...
— Ти бачиш себе ще на акціях, подібних до 9 березня? Особливо тепер, знаючи, чим вони закінчуються?
— Мені часто доводиться чути таке питання. Не можна, звісно, ховатися від того, що відбувається — це було б ознакою слабкості. Якщо будуть іще акції... Не хочу зараз нічого загадувати, не знаю. Мушу зайнятися своїм здоров'ям, бо якщо не одужаю, то не зможу вже нічого.
— Чим ти займався до арешту?
— Та багатьма речами. В УНА-УНСО я вже давно — очолював районну організацію, був заступником голови Рівненської обласної організації. У 2001-му поїхав допомогти в Київ, думав, що їду на пару місяців, а виявилося — на два роки.
— Очолювати якусь партійну організацію — це, на мою думку, не професія. А як щодо шматка хліба і кусня масла до нього?
— Та я постійно працював, хоча при цьому і займався політикою. Був електромонтером, потім закінчив енергетичний технікум, працював старшим майстром в електроцеху на одному підприємстві. Треба, звісно, знайти собі зараз якусь роботу, однак передусім я повинен долікуватись, щоб себе більш-менш нормально почувати.
«Мама на побаченнях жодного разу не плакала»
— Миколо, ти коли сидів, до тебе не приходила твоя мама і не казала, скажімо, такого: «Синку, я ж тебе попереджала, не лізь ти у ці справи...»?
— Ні, у мене батьки просто золоті, святі люди. Якщо мені перед кимось і соромно, так це перед ними.
— Чому?
— Ну тому що мені інколи здавалося, що я не вартий їхньої відваги. Знаєш, я інколи думав про себе: може, я роблю все те, що роблю, через просте марнославство? А от у батьків моїх була справжня мужність. Мама моя — Раїса Григорівна — два з половиною роки ходила до мене на побачення і жодного разу не плакала. Вона після тюрми йшла до знайомої, в якої тут у Києві ночувала, і виплакувалася вже там — це мені потім розповідали. Я, власне, і не хотів, щоб батьки до мене приїжджали — знав, що на них будуть тиснути. От, наприклад, на десятий день нашого першого голодування прийшла до мене мама. Її на побачення до мене сам начальник СІЗО запросив, але спочатку її завезли на Володимирську, в СБУ, і там почали казати, щоб вона умовила мене дати свідчення проти Луценка, іще когось з політиків, тоді мене, мовляв, відразу звільнять. Але мама за всю нашу зустріч жодного слова мені про це не сказала. А я ще тоді не міг зрозуміти, чого це так слідчий нервується і так на неї дивиться. Вже потім, коли дізнався, що і до чого, сказав їй: «Все, мамо, більше до мене не їздіть...»
— Ти до батьків на «ви» звертаєшся?
— Так, до батьків — тільки на «ви»... Вони все одно до мене приїжджали — з цим я вже нічого не міг вдіяти. Мені від цього дуже тяжко було. Відведуть мене назад у одиночку — а в мене перед очима мамин погляд стоїть...
— То перше, що ти зробив, коли вийшов на волю, — поїхав, мабуть, до батьків? Чи вони тебе зустрічали десь, умовно кажучи, під тюрмою?
— Ні, вони мене не зустрічали, бо ніхто ж нічого не знав. Знав про моє можливе звільнення Андрій Шкіль, який, власне, з цим звільненням і допоміг. А для мене то була повна несподіванка, коли мене викликали на суд, який по моїй амністії питання вирішував... Я потім мамі подзвонив — вона просто не повірила. А забирав мене мій адвокат — Янко Микола Олексійович, якому я дуже вдячний, це людина з великим серцем... Поки я додому доїхав — мама вже всю родину зібрала, всі вже на мене чекали.
— І як ти своїми першими вільними годинами, днями, тижнями розпорядився?
— Перший день я взагалі з дому не виходив. Я в Дубровицях живу, це містечко таке в Рівненській області. Другого дня поїхав до своєї бабусі у село, це субота була... А в неділю друзів у себе збирав.
— Якими ти застав свій дім, свою родину?
— Постаріли мої дядьки, тітки... Я подумав, як давно я їх не бачив, і взагалі усіх, крім мами і батька. А брати мої подорослішали... Приїхав, подивився — у домі три роки ніхто не намагався нічого робити, воно й зрозуміло — батькам було не до того.
— А ти вже встиг щось підлатати у будинку?
— Ну намагався, принаймні. Зі своєї кімнати почав. Ні, там, у домі, ремонт серйозний потрібен...
«На зоні ти ніхто і ніщо»
— Ти був у СІЗО СБУ, в Лук'янівському СІЗО, на зоні. Де було найтяжче?
— Скрізь було тяжко. В СІЗО СБУ ізоляція була повна. А інформація подавалася лише та, яка їм була потрібна. У них це постійна робота, професійна робота — нацькувати нас, в'язнів, один на одного, пересварити всіх. Мені (та й іншим) розказували, хто як їсть, хто як спить, хто з ким дружить, хто з ким переписується. Якщо їм вдавалося перехопити листа від одного з нас, цього листа показували всім — щоб якісь заздрощі викликати абощо. І це вже не кажучи про те, що хлопцям попідсаджували професійних провокаторів.
— А в тебе був такий «сусід»?
— Не знаю. Якийсь час я сидів не один, але дуже недовго. В принципі випадкових людей у СІЗО СБУ не буває — це з приводу сусіда.
— Одиночну камеру витримати дуже складно?
— Ні. Я сам туди хотів. Щоб не ламати собі голову відносно того, хто разом із тобою сидить.
— Але ж ти казав якось, що навіть щоденник собі у одиночці завів, щоб від самотності не збожеволіти і не втратити уяву про числа і дати, чи я щось неправильно зрозуміла?
— Так, коли я вже достатньо довго там відсидів, то почав трохи плутати дні. А щоденник я завів, щоб туди якісь події записувати, навіть побутові... Просто так, для себе, короткими реченнями... Щоб тільки я міг потім по пам'яті все відновити.
— Цей щоденник у тебе зберігся?
— Так. Він, власне, і не один. Записів достатньо накопичилося за цей час.
— Що ти ще виніс із тюрми?
— Газетні публікації, приміром. Власне, усе і виніс, що сам не знищив. А знищив те, що стало зайвим тягарем. Газети я з собою і на зону повіз. Там їх перебрали. «Оці, — кажуть, — не можна...», і «Грані» вбік відкладають. «Як це, — кажу, — не можна? Це ж звичайна газета!». «Але тут, — говорять, — карикатура на Кучму, значить, їх тримати не можна. Ми їх тобі потім віддамо». І дійсно, потім усе повернули...
— Але повертаючись до порівняння тюрем. А що ти скажеш з приводу Лук'янівського СІЗО?
— О, там просто страшно. Передусім тебе чекає купа хвороб і повна відсутність медичної допомоги. Я і по цей день дивуюсь, як я там вижив. Їжа така була, що як тхне нею коридором, так уже й не знаєш, чим носа собі затулити. Мені, щоправда, гріх жалітися, бо я передачами харчувався, але чим там годують — знаю. А ця задуха, а ці «баяни» на вікнах!
— А на зоні?
— Там, мабуть, найгірше і є. Остання ланка цього конвеєра. В ізоляторі ти ще людина, бо ти сидиш і чекаєш на вирок, і хто його зна, яким він буде. На зоні ти вже злочинець, ти ніхто і ніщо, ти нічого не вартий. Там на тебе дивляться так: якби ти був крутий, ти відкупився б іще до суду, а раз ти потрапив сюди, то ти вже наша людина. І ти будеш сидіти не стільки, скільки тобі суд дав, а скільки начальство на зоні захоче. Додати строк там нічого не варто — тобі припишуть будь-що, і ти нічого нікому не доведеш. Привезуть суддю, скажуть йому, що ти цілу зміну конвоїрів побив, ті будуть клястися, що дійсно, мовляв, так бив, що ледь живі залишилися... Суддя послухає і додасть до строку стільки, скільки адміністрація попросить. Зона — це страшне місце, особливо коли вона «червона»...
— Так, я чула про розподіл колоній на «червоні» і «чорні». «Червоні» зони — це там, де адміністрація творить усе, що їй заманеться. А на «чорних» правлять бал начебто самі в'язні чи якісь авторитети від них?
— Там не так защемлюють, там ти просто сидиш і не турбуєшся за свій строк. Іще там цілком реально можна відстояти свої права і не боятися, що тебе за це посадять у карцер. А карцер — це така річ, що розстріл за нього, чесне слово, кращий.
— Про що ти більше за все мріяв, коли сидів? Скажімо, гастрономічні мрії якісь були?
— У СІЗО СБУ про полуницю мріяв, дуже її хотілося. А під час голодування сало снилося. І чомусь із майонезом...
— Зараз, на волі, ти вже адаптувався? Тобі вже не здається, що це життя тобі наснилося?
— Ні, ти знаєш, ми тут говоримо, а в мене відлік і досі йде: лишився ще один рік і один місяць...
— Давай насамкінець про особисте. Тепер, коли ти на свободі, щоб надолужити втрачені роки, одружитися якнайскоріше не збираєшся?
— Я не можу пригадати жодну особу протилежної статі, яка б зі мною була щаслива. Може, я взагалі не маю право на одруження? Це серйозне питання, я його для себе ще не вирішив...
* * *
Як уже зазначала «УМ», протягом цього місяця звільняться, відсидівши кожен свій трирічний термін, іще троє засуджених по справі про «масові заворушення» — Володимир Горощук, Сергій Гальчик, Ігор Мазур. Всі вони, як і Микола Ляхович, вирішуватимуть власні «серйозні питання» — питання відносно того, як будувати свої подальші відносини з нинішнім світом.
А поки це станеться, згадаймо хоча б кількома рядками інших осіб, дотичних до «справи 9 березня». Перший адвокат унсовців Тетяна Монтян і досі чекає на розв'язку власних судових слухань — Тетяну відсторонили від захисту та порушили проти неї кримінальну справу після того, як вона на одному із засідань нібито напала на міліціонера. «Було вже безліч засідань, — говорить вона. — Суд уже явно не знає, що з цією справою робити... Чекають, мабуть, щоб закрити її за давністю. За лаштунками мені кажуть: «Ви б помирилися з потерпілим». Але ж я з ним не сварилася! Або іще пропонують: «Погоджуйтеся на амністію». Ні, кажу, дзуськи, судіть мене, злочинну...»
Поки Тетяна Монтян жартує, суддя Іван Волик, автор вироку, за яким Ляховичу сидіти б іще «один рік і один місяць», мабуть, і досі чекає на винагороду після трудів своїх праведних. Подейкували, що суддя Волик дуже разраховував на місце голови Голосіївського суду, але про подібні зміни у його кар'єрі щось не чутно. Зате прокурор Олександр Кузовкін (той, що вимагав для обвинувачених по десять років ув'язнення) пішов на підвищення. І хоч і змінив столицю на периферію, зате став собі паном на всю губу, очоливши прокуратуру цілого Бориспільського району. А СБУ, яка виступила обвинувачувачем у «справі 9 березня», і досі ловить злочинців. Зокрема, «комсомольців-терористів», чия справа потроху просувається до власного фіналу — не менш абсурдного, ніж у тих, про кого йшлося у цій публікації. Словом, на наш вік, читачу, політв'язнів у цій країні вистачатиме.
