Учора минула третя річниця подій 9 березня. Чимало води спливло від тодішнього протестного завзяття, від загального піднесення, від двобою «влада-народ» у форматі двох київських вулиць, від арештів тих, хто грав за «збірну» народу... Не заради акценту на власній персоні, а задля згадки про настрої тих часів — коротенька історія зі свого життя. У 2001 році я могла б сказати про себе, що маю нарешті те, чого так палко прагнула довгий час: написану і захищену дисертацію з лінгвістики. Диплом кандидата наук, до якого було вже рукою сягнути, приємно лоскотав самолюбство майбутньою викладацькою кар'єрою. Але сталося так, що все це умить впало в ціні, особливо коли почесна муміфікація себе у ранзі науковця почала кричуще дисонувати з чимось живим і справжнім — з тим, що відбувалося поза університетськими стінами на вулиці, від якої я була ізольована прісним копирсанням у префіксах та суфіксах.
Веду це до того, що 9 березня 2001 року, принаймні для мене, було і лишається подією. Подією, після якої ти ламаєш через коліно усталений спосіб життя і шукаєш собі іншого, а потім трохи сакралізуєш власний вчинок, бо знаєш, що вдруге на таке навряд чи зважишся. Тому й ніколи не забуваєш джерело власної відчайдушності. Хай навіть воно вже не таке прозоре та іскристе, як спочатку, а дещо замуляне неминучим розчаруванням. Прийшовши в журналістику з «березневою» темою, я стала, по суті, літописцем усіх судових засідань, де слухалась справа про «масові заворушення». Від першого з них і по сьогодні тема 9 березня мене не відпускає, хоча й спричиняє дедалі більшу атрофію оптимізму. Ні, до учасників подій ставлення не змінилось (і по цей день як справжній фетишист завжди маю при собі подарований мені ще на першому суді унсовський значок). Просто до щему шкода і цю країну, яка дозволяє собі завелику розкіш — поступово вивітрювати з пам'яті те, що сталося три роки тому, і тих, хто, відсидівши різні терміни ув'язнення, повертається наразі до «цивільного» життя — із купою тілесних недугів та душевним болем.