Ще кілька кроків — і буде вершина. (Фото Олександра БОГАЧЕНКО–МІШЕВСЬКОГО.)
Кращими за гори можуть бути лише гори, в яких не бував. Для «кращого» походу можна вибрати нові вершини, а можна вибрати ще не звідану пору року. Досі я ніколи не бував у зимових Карпатах із багатоденним походом. Тому, коли дізнався, що в групі приятелів звільнилося місце для одного туриста, — анітрохи не вагався. Мандрівка вабила красою і небезпекою.
Маршрут пролягатиме популярними вершинами біля міста Яремче — наша група піде через Хом’як, Синяк і Малий Горган. Попереду — близько сорока кілометрів ходу і три ночівлі в наметі. І я, і решта мандрівників уже ходили цим маршрутом. Тим краще. Одне з перших правил для туриста, який хоче спробувати сил у зимовому поході, — йти знаною дорогою. Ми маємо уявлення про небезпечні ділянки; знаємо маршрут і зможемо добре розпорядитися часом. Якщо не знати шляху, можна запросто зійти зі стежки (через сніг її не видно),або заблукати в тумані. Взимку такі промахи можуть коштувати дуже дорого.
...Узимку вечір приходить, ніби зненацька: щойно було світло, а вже починають западати сутінки. Не хочеться випробовувати долю, тому, тільки–но починає темніти, розбиваємо табір. Іти далі ризиковано.
Ми збилися зі шляху і втратили стежку. Сьогодні перший день походу. За планом, наша група мала піднятися з села Татарів до полонини під горою Хом’як. Ми нарікали на того туриста, який ішов перед нами, нарікали на сліди, якими повторювали шлях угору. Довірившись упевненим відміткам людських ніг у снігу, йшли за піонером, поки не опинилися у геть іншому місці, ніж планувалося.
Тепер ми стоїмо на невідомому хребті. Почуваюся трохи розчарованим, але ще більше — втомленим. Карта заспокоює: тут, в околицях гори Хом’як, є лише одна місцина, де може здійматися такий хребет. Нам залишається один вихід — розбивати намет, готувати вечерю і лягати спати. А ранок вечора мудріший.
Найбільше, чого зараз хочеться, — гарячого чаю. Ми не маємо води, тому доводиться топити сніг. Багаття не розкладаємо — нема часу. Для приготування їжі користуємося бензиновим пальником. Антон — «завгосп» походу і розробник маршруту — порається біля пальника і порційно досипає у каструлю снігу. Гарячий чай розмиває тривогу і наповнює тіло спокоєм. На вечерю в нас суп із м’ясцем. Здається, сили організму відновлюються з кожною спожитою ложкою.
Пора влягатися. У нас тримісний намет, але ми вмощуємося учотирьох. Лежимо у спальниках, як оселедці. Тісно, зате тепло. На туристичні килимки додатково стелимо запасний одяг, щоб не віддавати своє тепло землі. Взуття я запихаю у целофанові пакети і прилаштовую їх усередині спальника — щоб не змерзло.
Засинаючи, подумалося: може, це й добре, що ми йшли слідами туриста, цього анонімного гіда? Якби топтали власну стежку — то могли збитися зі шляху ще раніше.
Ранковий підйом заплановано на сьому годину, якраз тоді починає світати. Під ранок намет вкрився ізсередини краплинами льоду. Деякі бурульки тримаються добре, а інші тануть і зимними краплями б’ються в чоло. Бррр! Краплі — це конденсат, який утворився від вологи і тепла людських тіл. В палатці зимно, але вилазити неохота. Бо там, за порогом, кусається ще більший холод.
Перша в житті зимова ночівля просто неба, у наметі, виявилася не страшною. Спалося досить добре. Спальний мішок надійно тримав тепло (оптимальний режим цієї «ковдри» — 10 градусів морозу), але ближче до ранку я все–таки змерз. Надворі ще холодніше. Спочатку зуб не може знайти зуба, тому треба рухатися — хоча б позбирати свої речі, скласти намет.
Після сніданку життя знову стало прекрасним. Ми вирушаємо в дорогу, і невдовзі виходимо до тієї полонинки, на яку цілилися від початку. Вірною дорогою йдете, товариші!
Іти важко: ноги втоптуються у сніг, доводиться докладати подвійних зусиль, аби звільнити кінцівку і зробити крок. Іноді ноги провалюються вище колін. А на спині висить 25–кілограмовий наплічник...
Невдовзі ми підходимо вже й до підйому на Хом’як. Вершини не видно — гору закутала хмара. Незважаючи на густу пелену, сонце пробивається крізь туман і сліпить очі. Хлопці взяли із собою маски, а мені доводиться мружитися. Здається, що промені просто фізично тиснуть на очі. Та насправді це дрібниці: у кожному поході випадає долати якийсь дискомфорт — тим більше, коли йдеться про зиму.
Далі ми йдемо крізь хмару. Видно лише те, що розташувалося в радіусі двадцяти метрів. Біла гора, білі хмари, примарний обрій — так у фільмах показують «той світ». Шкода, що хмари заступили виднокіл, адже навколо мав би відкритися чудовий краєвид. Одразу відзначу, що йти по горах при обмеженій видимості — небезпечно, тим більше взимку. Рятувальники рекомендують при такій погоді припинити сходження. Ми наважуємося на ризик, бо уже ходили цим маршрутом улітку.
Ще трохи ходу — і перед нами відкривається трикутна конструкція, закутана в сніжні кристалики. «Це вже вершина», — каже Сашко Богач. «Та ні, — заперечую я, — на вершині має стояти статуя Діви Марії». Невже нас чекає розчарування? Але ні: невдовзі під металевим каркасом відкривається й постать Богородиці. Монумент теж вкритий товстим шаром снігу.
Останні метри до вершини долаються на піднесенні: відкривається не тільки друге дихання, а й, здається, з’являється запасна пара ніг. Ось вона, перша гора в поході!
Ми опиняємося вище хмар. Перед очима — неймовірний пейзаж і сліпуче сонце. Дивовижне відчуття — стояти над хмарами. Довкола видніються острівки гір та хребтів. Найбільше пнуться до неба Говерла та Петрос — стовпи Чорногори. Колись хочеться побувати і там, на найвищих вершинах України. На Чорногорі значно небезпечніше, але в цю мить, коли ти стоїш на висоті 1542 метри, — хочеться нових досягнень і нових рекордів.
Дме вітер. Доводиться вдягати теплий светр і маску «а ля ніндзя» — балаклаву. Влаштовуємо легкий перекус: сьорбаємо згущене молоко і запиваємо чаєм із термоса. Воістину, згущенка — найритуальніший харч у гірських походах!
На цій горі можна було б медитувати, але нам треба йти донизу. Спускатися важко. Орієнтиром має бути полонина Хом’яків, але через хмари її не видно. Ми «засікаємо» напрямок на компасі — на Північ — і йдемо за азимутом.
Льодова вата хрумтить під ногами приємним поскрипуванням. З дитинства я любив ходити нетоптаним снігом. Велике задоволення — бути першим на білому килимі. Ми занурюємося в ліс. Ось де справжня зима! Гілки дерев рясно посипані снігом. Найважче доводиться смерекам, соснам та ялинкам — на хвойних гілках затримується найбільше снігу, галуззя хилиться до землі. Зимова романтика закінчується тоді, коли турист чіпляється наплічником за гілляку, і купа снігу падає йому за комір. Бадьорить!
За цим лісом має бути полонина Хом’яків. Однак для початку нам треба поповнити запаси свіжої води. Неподалік має бути джерело. Але де воно? Влітку до струмка веде стежка, а зараз її не помітиш. Ми топчемося на місці біля якогось старого фундаменту. Під снігом видно калюжу, вкриту льодом. Неподалік помічаємо дерев’яний жолобок, який стирчить зі снігу, — по ньому й має текти джерело! Ну, думаю, зараз поп’ємо. Але струмок, на жаль, замерз. Тому доводиться «досліджувати» калабаню. Під натиском стопи лід проламався. А під ним відкрилася чималенька баюра води. Ми розчистили кригу і стали чекати, поки бруд осяде на дно. Вода виявилася придатною для пиття і навіть смачною.
На полонині Хом’яків є добротна колиба. Влітку тут живуть пастухи, які підіймаються на полонину для випасання худоби. У цій хатині ми вирішуємо перекусити. Колиба здається нам затишною. Але пробути тут ціле літо, як деякі пастухи, — ні, я б так не зміг. Попід стінами стоять дерев’яні нари. Багато іконок. На столику лежать крупи, цукор, сіль, запальничка. Біля однієї зі стін відведено місце під вогонь, зверху — спеціальна конструкція для приготування бринзи. Добре, що пастухи не зачиняють колиби на зиму — така хатина може врятувати туристів у завірюху. Ковтнувши легкий перекус — кілька кружалець ковбаси з сухарями — рушаємо далі.
Стаємо табором досить рано. Чудово! Бо буде нагода розпалити вогонь. Однак промерзлі дерева неохоче віддаються вогню. Вони тріщать і димлять, ніби обурюються, що їх витягли з–під снігу. Чай уже не такий смачний: топлена вода прокоптилася димом. Готуємо не тільки вечерю, а й сніданок, бо хочемо раніше вийти — завтра найвідповідальніший день походу.
Знову ліземо в намети, сподіваючись, що вони відігріють змерзле тіло. Намет не схожий на хатину, але є ілюзія, що в ньому буде тепло і затишно. Подібне бажання маєш тоді, коли приходиш додому з морозу і лізеш у гарячу ванну. Еге, сюди б гарячу ванну! Найдивніше, що спальник справді гріє — тільки для початку доводиться трохи поклацати зубами.
О шостій ранку в наметі починають дзвонити будильники. Надворі ще темно. Треба підійматися. Ми поволі виповзаємо на вулицю. Небо чисте, і видно зорі. Коли починає виднітися, бачимо, що хмари спустилися нижче полонини і сховалися в зморшки долин. Обрій набрякає рожевим кольором — десь там має сходити сонце. Якийсь час ми збираємо речі і пакуємо наплічники. Але невдовзі світанок перемагає: лишаємо наплічники вкупі зі сніданком і йдемо на східний відріг полонини, щоб подивитися на пробудження сонця.
Таку красу не часто побачиш! Хмари блукають під нами; у ранкових кольорах вони нагадують море. Сонця не видно — воно поки ховається за Хом’яком, але ранкова зоря вже відбивається на хвилях–хмарах червоними відтінками.
Погода сприяє нам якнайкраще. Треба йти.
Спочатку ми йдемо лісом, а потім виходимо до поясу карликової альпійської сосни. Тут починаються перешкоди. Річ у тім, що взимку жереп присипає снігом, але не рівномірно: між гілками утворюються дірки. У цю пастку часто провалюються ноги. Гілки жерепу хапають за стопи, як невидимі істоти. Найбільше дратуюся в моменти, коли нога занурюється в сніг у той час, як ти ще не встиг видертися з попередньої перешкоди. Рухаємося повільно. Шкода, що нема снігоступів. А були б ласти — то спробував би й ласти.
Далі стає небезпечніше. Вершина Синяка (його висота — 1665 м), як і решти гір Горганів, вкрита камінням. Через сніг не видно, який уламок закріпився міцно, а який тримається на чесному слові. Йду з подвійною обережністю, прораховую кожен крок.
Підйом на Синяк пологий, але виснажливий. Ідеш, ідеш, а кінця–краю не видно. Невдовзі перед нами з’являється кам’яний бовван — ця конструкція й позначає вершину.
Зовсім скоро полудень. На вершині добряче припікає — можливо, через те, що тут ближче до сонця. Знімаю куртку і лягаю на туристичний килимок відпочити. Почуваюся як на пляжі. Із села Поляниця, де розташований гірськолижний курорт «Буковель», чути музику. Іноді до нас доноситься гавкіт собаки — і це за стільки кілометрів!
Ми нагріваємо воду на чай. Дістаємо печиво, мед, шоколад. «Хлопці, — пропонує Богач, — це ж Синяк, тут треба трохи «посинячити». Погоджуємося. Я дістаю з рюкзака грузинську чачу. П’ємо зовсім трішки — нас чекає відповідальний спуск, тому перебирати не варто.
Далі шлях пролягає по хребту Синяка до гори Малий Горган. На цій перемичці часто нагромаджуються небезпечні снігові карнизи, що нерідко стають причиною сходження лавин. Як утворюється така конструкція? Вітер намітає на гору сніг таким чином, що на протилежному боці хребта нагромаджується нависаючий гребінь — карниз. Цього «добра» краще остерігатися.
Якщо на хребті будуть загрозливі скупчення снігу, ми готові повертатися назад до полонини Хом’яків. У горах дуже важливо — уміти вгамувати азарт і відступити. На щастя, карнизи невеликі. Попри все, минаємо їх боком і рухаємося трохи нижче гребеня.
Трохи пошпортавшись у камінні, поплутавшись у жерепі, ми вийшли на Малий Горган (1592 м). Це остання вершина в нашому поході.
Малий Горган — дуже «гостра» гора із крутими схилами. Ходити тут узимку небезпечно. Для спуску вибираємо найбільш пологий схил. Хлопці взяли з собою линву і системи альпіністського страхування. Ми кріпимо мотузку до кам’яного боввана. Я трохи хвилююсь.
Першим іде Антон. Він упевнено долає ділянку, ми підтягуємо линву догори. Далі йду я. Ноги час від часу уступаються — якби не страховка, то, можливо, вже й покотився б. Із линвою почуваєшся впевнено, хвилювання зникає.
Найважче Павлові — кремезному хлопцеві на прізвисько Вождь. Він іде останнім, тому мусить відв’язати линву і спускатися без страховки. Наш товариш вдягає кішки — металеві платформи з зубцями, які кріпляться до підошви взуття. Ця штукенція має поліпшити зчеплення зі схилом. Вождь підтримує рівновагу за допомогою льодоруба.
Мотузки вистачило на 50 метрів. Ми заново прив’язуємо її до альпійської сосни. Останню ділянку я й сам проходжу без страховки. Рухаюся обережно. Намацую льодорубом шпарину між каменями, упевнююся в надійності опори і тільки тоді переставляю ноги. Жереп, який досі дратував, стає моїм другом — іду вздовж кущів і хапаюся за гілки рукою.
Як тільки ми ступили на тверду землю, а точніше на надійний сніг, з’явилося відчуття довершеності та задоволення. Почуваєшся людиною, яка доторкнулася до чогось невідомого чи збагнула велику таємницю. Хочеться крикнути щось на цілі Карпати. Але згадався Вовк із мультика «Ну, постривай!», який своїм криком зірвав лавину, — то я й змовчав.
Останню ніч проводимо у колибі на полонині Блажів. Уся полонина порізана слідами тварин. Вгадувалися відбитки кабана, вовка, лисиці, зайця. Втім жодної дикої тварини під час походу побачити не пощастило. Очевидно, звірі ходять на полонину на водопій. Однак із водою знову проблеми. Той струмок, який тече під колибою, перемерз. Ми використовуємо перевірений метод: розбиваємо лід і чекаємо, поки вода відстоїться. Яка ж вона смачна! Сьогодні вдень ми пили воду, розтоплену на багатті. Вона мала нудкий смак диму: багато не вип’єш.
На вечерю — суп. Антон приготував перед поїздкою тушонку і насушив картоплі, тому щовечора в нас був суп. Цей провіант не псується, він легкий, досить швидкий у приготуванні — це якраз те, що потребується у тривалих походах. Замість хліба у нас сухарі. Поки готується їжа, ми допиваємо чачу і пригублюємо трохи настойки із «золотого кореня». Кожен каже по кілька тостів — за гори, за друзів, за гуцулів, за погоду. Послухали б нас грузини, які зготували цю смачну чачу, — і самі б позаздрили нашим тостам. «За льодоруб», — виголошую я, коли тости, здається, вже вичерпались.
Ми спимо на дерев’яних нарах, залізши у спальники. Після двох ночей у тісному наметі колиба створює відчуття затишку. Це вам не тісний намет. Засинається легко.
Цієї ночі я змерз більше. Пробудився десь біля четвертої, заліз із головою у спальник і чекав, коли ж нарешті прийде світанок.
Останній, четвертий день походу. Плани — чималенькі: за шість годин маємо пройти близько двадцяти кілометрів до Яремчого. Це приблизно стільки ж, скільки ми подолали за три попередні дні.
Для початку нам треба спуститися до ріки Зубрівки. Дорогою натрапляємо на сліди оленя або лося — тварина мала великі копита і робила чималі кроки. Таких відбитків у цьому поході ще не траплялося. У цьому місці починається заповідник «Горгани», тому не дивно, що тут водиться багато звірини.
Річку переходимо вбрід, взувши високі гумові чоботи. І линва, і гумові гамаші виявилися потрібними в цьому поході — хлопці добре подбали про організацію походу.
Невдовзі натрапляємо на перших людей. Чоловіки спускають зрубані дерева із горба. Коні волочать стовбури вниз. Одне дерево починає котитися і тягне за собою гнідого. Коняка падає. Господарі лаються і чекають, коли кінь знову стане на ноги.
У лісі ведеться інтенсивна вирубка. Дерева спускають недалеко від заповідника. Цивілізація зустрічає нас запахом бензину і свіжої стружки. Нижче за течією стоїть ще одна група чоловіків. У них обід. «Хлопці, ходіть до нас! Вип’єте по сто грамів», — припрошують до столу. «Дякуємо. Але ми поспішаємо на поїзд».
Горгани — система гірських хребтів у зовнішній смузі Українських Карпат. Розташовані в Івано–Франківській та Закарпатській областях. Для горганських хребтів характерні круті асиметричні схили й гострі гребені гір; на вершинах є кам’яні осипища (місцева назва — «горгани»). Найвищі вершини — Сивуля (1818 м) та Ігровець (1803 м).
У 2007 році в «УМ» було надруковано матеріал «Роман із каменем» про літній похід за схожим маршрутом: Довбушанка — Малий Горган — Синяк — Хом’як (№99 за 6 червня).
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
