«Труба Господня»

Орган Луганської обласної філармонії можна вважати унікальним для України вже тому, що він є найсхіднішим з усіх українських органів. А крім того, це єдиний у країні інструмент, виготовлений знаменитою німецькою фірмою «Александр Шуке». Є відомості, що харків’яни збираються встановити в себе такий самий, однак поки що Луганськ залишається в гордій самотності. Слід сказати, більшість концертних органів зробили чехи. При всій повазі до цієї нації — саме німці з часів Букстехуде й Баха є законодавцями моди в цій справі.

«На три органи мене не вистачило б»

Утім, як на мене, найбільшим дивом є те, що в пролетарському Луганську могли з’явитися і власна органістка, і настроювач «біблійного» католицького інструменту (німці в Середні віки називали орган Ancilla Domini — «Труба Господня»). Свої, місцеві, не те щоб сказати «корінні» — у напівкочовому Донбасі всі звідкись приїхали — як не батьки, то дідусі–бабусі. Та як би там не було, Анна Мокрова народилася й виросла в Луганську, в родині журналістів. Останнє місце роботи батька, Леона Єрмиловича, ще за радянських часів — власкор «Робітничої газети» в Луганській області. А міг стати й оперним співаком — журналісти старших поколінь досі розповідають про сольні його виступи на різних напів– і зовсім неофіційних... зібраннях. Але ж — орган...

— У дитинстві почула платівку — і в мене з’явилася мрія. А коли навчалася в Київській консерваторії, вперше почула живий орган. І вже з першого курсу почала серйозно займатися цим інструментом. Стажування проходила в Лейпцигу — місті, де жив і творив Бах. І в Братиславі — у легендарного органіста, професора Фердинанда Клінди. До речі, він, крім того, є ще доктором медицини світового рівня — у нього чимало публікацій з проблем крові. Я дуже пишаюся, що він був моїм учителем.

— Після консерваторії ви відразу повернулися до Луганська?

— Я працювала в Кам’янці–Подільському на знаменитому органі в католицькому кафедральному соборі і була абсолютно щасливою. Тому що в той час у костьолах органів не було, а в концертних залах вони звучали не так чудово. Обстановка, природа, історія — там було все. Місто — один із найбільших туристичних центрів; на моїх концертах побувало більше ста тисяч слухачів. Я там більше тисячі концертів зіграла. Грала щодня, починаючи з травня і закінчуючи глибокою осінню. Тому що приміщення не опалювалося. Ще коли вчилася, мріяла награтися. У Кам’янці моя мрія збулася.

Коли відкрився орган у Луганську, певний час поєднувала: влітку — Кам’янець, узимку — Луганськ. А коли в Хмельницькому відкрився зал органної музики і мене туди теж запросили, я зрозуміла, що маю вибирати. На три органи сил уже не вистачало. І я переїхала до Луганська. Сьогодні я тут — єдина органістка.

— Луганський орган чимось від­різняється від інших?

— Наш орган —бездоганний за своїми параметрами. Дуже ретельно зроблені всі голоси. Виходячи з пропорцій зали нашої філармонії, він вийшов не найбільшим — такий середній орган, — однак у нього є своя особливість. Це — типове бароко. Органне. Тобто відбиває звучання ідеалу, який був у XVIII столітті. Тому звук у луганського органа благородний, насичений. Повірте, мені є з чим порівнювати. Я уявляю, як він звучав би в обстановці собору або в спеціальному концертному залі, під високою стелею, у приміщенні, де немає м’яких крісел... Коротко кажучи, де менше комфорту, але більше зроблено для акустики.

П’ять кілограмів нот

Перший концерт органної музики в Луганську відбувся 1 березня 1985 року (до того його п’ять років будували майстри з Потсдама). Реконструкція будівлі обласної філармонії тривала сім років. І якщо окремі виконавці і навіть цілий симфонічний оркестр могли тішити луганських любителів класики в інших концертних залах обласного центру, то органістка такої можливості, зрозуміло, була позбавлена. Зате тепер Луганськ може пишатися ще одним унікальним здобутком.

Нині покійний директор філармонії Віктор Кулдиркаєв не був музикантом. Він був будівельником (його, очевидно, й призначили на цю посаду з огляду на реконструкцію, що намічалася), і головна його заслуга перед луганським мистецтвом — подвійний «саркофаг», зведений над філармонійним органом. Це дозволило не тільки уникнути розбирання інструменту — органістка мала можливість не переривати занять своєю улюбленою справою. Щоправда, без публіки.

— А що ви грали на першому після відкриття філармонії концерті?

— Звичайно ж, токату і фугу ре–мінор Баха.

— Орган — інструмент католицький...

— У документах історії зафіксовано, що орган колись стояв у Софійському соборі Києва. У часи Ярослава Мудрого він брав участь у прийомі послів, супроводжував урочисті церемонії державного значення. Потім ця практика зникла; у православній церкві не допускають у Богослужінні будь–які інструменти. Я пам’ятаю, у Вінниці був скандал. Колись, за часів офіційного атеїзму, орган установили в православній церкві — аби врятувати будівлю. А в якийсь момент віруючі цей орган викинули. Органіст та його помічники збирали інструмент буквально по шматках, і він багато років стояв у ящиках у різних складах. Потім, можна сказати, відродили в католицькій церкві. І такий символічний напис на ньому: «Помреш, щоб воскреснути».

— У вас існує проблема підбору репертуару?

— У моєму репертуарі є улюблені твори, але я помітила, і мене в цьому підтримає будь–який органіст, що коли припиняєш шукати, вивчати щось нове — все, зупиняєшся на місці. Одне з найважливіших творчих завдань — постійно оновлювати свій репертуар. Ми обмінюємося один з одним творами, і тут, я вважаю, мені пощастило. Мені надіслали з Америки п’ять кілограмів нот. Старенький органіст з українським корінням подорожував Західною Україною і побував у мене на концерті. Ми познайомилися, і він спитав, що мені треба. У 90–ті роки хороші ноти були просто недоступні, і я попросила його прислати мені ноти для органа. І він прислав. Ну, це я так кажу — п’ять кілограмів... Тисячі творів — на мій вік вистачить і ще наступникам моїм залишиться.

От, кажуть, музичне середовище, якісь інтриги... Се­ред органістів цього майже немає. Може, тому що це такий духовний інструмент — орган. Він сам нас якось виховує. Я уявляю усіх своїх, із ким навчалася, працювала. Ні про кого не можу сказати, що людина погано грає чи за своїми духовними якостями якась не така. Чи мені так здається...

Органний майстер любить бардів

Орган — це тисячі труб, зокрема луганський — 2731. А ще скількись там віндладів — дерев’яних коробок, через які в ті труби подається повітря. Раніше його помпували за допомогою міхів спеціальні люди (хто бачив феллініївського «Казанову», той уявляє собі приблизно процес); сьогодні це робить електрика. У деяких сучасних органах зусилля від клавіші до клапану на трубі теж передається в електричний спосіб, але в луганському все лишається так, як було за часів Йоганна Пахельбеля і Йоганна Себастьяна Баха. І якщо органістка стверджує, що клавіатура працює м’яко, а труби видають звуки барокового тембру — це, звичайно, заслуга в першу чергу виробника. Але не тільки. Як каже Анна: нашому органу дуже пощастило. Тому що у нього є прекрасний майстер Анатолій Петрович Апостолов.

З майстром ми зустрілися окремо. Як і належить чоловікові, про свою роботу настроювач говорить менш емоційно, іноді — просто сухо:

— У кожного інструмента є свій особливий голос, але з точки зору суто технічної — це звичайний інструмент. Створений ще в ті часи, коли Бах грав. Висота звука залежить від довжини труби. Найбільша труба — чотири метри, найменша — п’ять–сім міліметрів. Матеріал? Сплав олова зі свинцем. Має звучати не метал, а саме стовп повітря в трубі. Тому їх і роблять із таких м’яких металів. Хоча іноді для створення спеціального тембру додають міді...

Але іноді й у Апостолова проривається:

— Не буду називати прізвища, але приїжджали до нас виконавці... Як не старається, а інструмент у нього — як неживий. А інший сідає, робить усе те ж саме, натискає ті самі ноти — інструмент живе. Я взагалі ставлюся до всіх речей, як до живих; мабуть, вони це відчувають — і відповідають тим же.

— Професійний слух не заважає віддаватися музиці під час концертів?

— Відхилення трапляються і у великих виконавців; доводиться пробачати — інакше й музики не було б. Я люблю зайти в зал, присісти в останньому ряду, послухати. Я займаюся класичною музикою все життя, але люблю... бардівську пісню. Візбор, Городницький, Клячкін...

— Розкажіть, звідки в Лу­ганську з’явився органних справ майстер.

— Був фортепіанний майстер; потім перейшов із музичного училища на роботу в філармонію. Настроювачем... Я ж був присутнім на всіх етапах створення органа в 1980—85 роках. Природно, що згодом це все потрапило до моїх рук. Бажання у мене було! Ще батько мій настроював, мене навчав. Перша моя музична професія — баяніст.

— А хто електрикою займається?

— Це теж моя професія. Я й вантажником працював. Певний час навіть водієм був у одного «крутого».

— Траплялися ситуації, коли орган потребував «швидкої допомоги»?

— Такого не було. Це справжній виріб німецьких майстрів. Єдина біда — він потребує повного очищення від пилу, яке має проводитися раз на десять років. Але, бачте: 1985—95–й — тут немає про що казати. Ну а з 2001 по 2008 філармонія стояла на реконструкції. Правда, обіцяли гроші виділити на цей рік — а тут криза не забарилася...

— Як же ви один пораєтеся з таким величезним інструментом?

— А під час настроювання Анна Мокрова працює помічником органних справ майстра на громадських засадах. Комусь же треба й клавіші натискати, коли я перебуваю на третьому поверсі.

—  Помічник дисциплінований?

— Звичайно.