Санітарочка Рая заговорить мовою Данте

Земляки наші українці на Апеннінському півострові знані не тільки з невтомних жінок–заробітчанок та колись гарного футболіста Андрія Шевченка, який останнім часом протирає труси на лаві запасних стадіону «Сан Сіро». Римське видання Lo Straniero і журнал Trasparenze, який випускають у Генуї, практично водночас вирішили ознайомити своїх читачів із літературою далекого для італійців краю завдяки старанням перекладача Паоло Ґальваньї. Сам сеньйор Паоло мешкає в Болоньї і працює в тамтешній міській управі. Русист за освітою, Паоло Ґальваньї вивчив українську самотужки і навіть здійснив кілька подорожей у нашу країну. Також здійснив він і кілька тривалих мандрівок в українську літературу і, здається, не був тими мандрами розчарований. Перекладати почав із класиків і вже має на своєму рахунку кілька публікацій — вірші Тараса Шевченка й Івана Франка зазвучали італійською, звісно ж, не вперше, але по–новому. Українська ж культура (і література в першу чергу) має втішатися — не так–то й часто звертають на нас увагу в тій пересиченій і благополучній Європі, де своїх поетів більш ніж достатньо.

Другий із названих вище журналів — Trasparenze — видається на півночі Італії і спеціалізується переважно на сучасній поезії. Він знайшов на своїх сторінках місце для розлогої — аж на 28 сторінок! — добірки українських поетів. Від уже згаданих великих Кобзаря й Каменяра, через Лесю Українку і Олександра Олеся тягнеться контент цієї міні–антології аж до наших сучасників, сягаючи через Ліну Костенко, Василя Стуса і Василя Симоненка аж до Івана Малковича та Олександра Ірванця. Вірш «Травнева балада» останнього з названих поетів і завершує цю добірку, яка відкривається розлогою вступною статтею невтомного сеньйора Ґальваньї. Перше речення статті повідомляє, що «українці, разом із білорусами та росіянами, входять до групи східнослов’янських народів». Тож загальний рівень обізнаності з українською літературою в країні Данте й Петрарки лишає, як бачимо, бажати кращого. Проте з іншого боку — чи часто наш український журнал «Всесвіт» розміщує на своїх сторінках добірки сучасних італійських поетів? Про інші журнали й мови не варто заводити — з іноземної літератури вони друкуватимуть у кращому разі якого–небудь Коельо. Поезія не належить до пріоритетних жанрів як в Україні, так і в Італії — це одна з небагатьох рис, що об’єднують обидві країни.

Столичний, римський літературний журнал Lo Straniero, солідний і реномований, обмежився у своїй репрезентації українського красного письменства лише трьома сучасними іменами — крім О. Ірванця та І. Малковича, на його сторінках присутні ще й вірші Галини Петросаняк з Івано–Франківська. Та на відміну від генуезького часопису, Lo Straniero надав нашим поетам не по одній, а по три–чотири сторінки, таким чином, звісно, розширивши уявлення сучасного італійського читача про поезію далекого й маловідомого «східнослов’янського народу».

Проте іронізувати з цього приводу не зов­сім доречно. Взаємопроникнення культур у світі відбувається переважно важко і повільно. Та й поезія — це не футбол і не естрадна пісня. Це жанр, який потребує співпереживання і вдумливого прочитання. Тож, за великим рахунком, таки варто щиро втішатися, що українська культура досягає Апеннінів не тільки у вигляді перформенсів на Венеційському бієнале або записів Руслани з уже досить давнього «Євробачення».

Оксана ЦЮПА