Пес плюс вовчиця

Подвір’я за одним із сімферопольських гаражних кооперативів зустріло нас оглушливим собачим гавкотом. Особливо напружували пащеки вівчарки всіх мастей і порід — від «кавказців» до «німців». Приводом для їхнього надмірного хвилювання міг стати лише чужак, тобто кореспондент «УМ». І лише мешканці двох крайніх вольєрів — худорляві вовчиці — «не стрясали» зимове повітря. Щоправда, одна з них відразу сховалась у будці, а інша почала несамовито кружляти по периметру вольєра, реагуючи у такий спосіб вже на господаря . «Вчинимо так, — зорієнтував він мене, — я демонстративно відійду, і тоді вони наблизяться до решітки». Номер вдався: звірі навіть відважились на невеличку фотосесію.

Службова необхідність

Виявляється, у віце–президента Кінологічної спілки поліцейських собак Миколи Альошина аж п’ять вовчиць: дві в центральному — племінному — розпліднику, решта — в орендованих, що розташовані в сусідніх районах півострова. Хижаків він привіз із Луганської та Харківської областей, маючи на меті одне — селекцію. Це для сімферопольця, на ту пору начальника кінологічної служби управління територіального командування Внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, підполковника (тільки торік він вийшов у відставку. — Авт.), становило радше службову необхідність. Власне кажучи, йому давно хотілося бачити у строю більш удосконалену живу «пошукову машину». Особливо після того, як почув нарікання від колег зі Служби безпеки України та Державної прикордонної служби, а згодом переконався і сам, що потенціал породистої вівчарки в роботі, скажімо, в терміналі аеропорту, у спеку вичерпується за якихось дві–три години. А кращого детектора для пошуку наркотиків чи вибухівки, ніж собачий ніс, людство поки що не вигадало.

Додати ж витривалості тварині в такій ситуації й у рази підвищити її працездатність, міркував досвідчений кінолог, могла лише успадкована вовча кров. В інтернеті він вже знаходив підтвердження подібної версії — до схрещування вовків і навіть шакалів з деякими собачими породами вдавались у Росії. Тож вирішив і самому спробувати...

Нині в нього підростають дві відібрані «метиски» — східноєвропейські вівчарки, матерями яких стали окремо лісова й степова вовчиці. Зовні вони більше схожі на звичайнісіньких «дворняг» — такий собі сирий «напівфабрикат». «У цих напівсобак залишилась вовча вдача — настороженість, боягузство, — вводить мене в курс своїх експериментів пан Микола. — Вони гірше піддаються дресируванню, хоча на елементарні команди можна все ж таки «натаскати». Але це мене аж ніяк не влаштовує. Відтак будемо «розбавляти» вовчі гени собачими ще раз. Розраховую тільки в третьому покоління досягти потрібних кондицій». Микола Альошин розповідає, що одного разу вдалися до експерименту, коли «покрили» іншу вовчицю псом лайки. Результат такий: їхнє дитя, підрісши, повністю успадкувало інстинкт хижака. «Я попереджав знайомих мисливців, що для полювання це створіння не годиться. А вони все одно: віддай нам собачку, віддай. Віддав. Так на першому ж полюванні вона передушила всіх їхніх мисливських псів».

Особливості дикого «вкраплення»

Узагалі ж приводом для чергової зустрічі з провідним кримським «заводчиком» і дресирувальником друзів наших менших стала нещодавня топ–новина місцевих і центральних медіа. Нагадаємо, у спальному мікрорайоні Сімферополя пізно ввечері рятувальники Міністерства з питань надзвичайних ситуацій упіймали молоду вовчицю, котру наступного дня доправили до місцевого зоопарку. Його директор Олексій Каменцев висунув головну версію появи звіра на міській вулиці — втік від господарів, які займалися виведенням бійцівських порід собак. «Ніколи не чув, щоб у бійцівську породу «вкраплювали» вовчу кров, — зазначив у свою чергу Альошин. — І який, власне, у цьому резон? Пітбультер’єр, приміром, і так чудовий боєць. Якщо ж схрестити його з вовком, вийде собака, яка при першій же небезпеці намагатиметься «накивати п’ятами» . Тоді як справжній пітбуль ніколи цього не зробить».

Пан Альошин каже, що треба наперед задаватись питанням, навіщо мішати ту чи іншу собачу породу з вовком? Якщо удосконалити практичні якості тієї ж вівчарки, то потрібно брати винятково клас «Ді», у якого гіпертрофована схильність до пошуку будь–яких предметів. До того ж пес повинен бути слухняним і, що вкрай важливо, добрим до дітей. Виставкові ж вівчарки (клас «Шоу» ) чи навіть охоронці (клас «Альфа») не годяться, бо можна отримати казна– що, як у випадку з лайкою. До того ж носієм генів звіра обов’язково повинна бути вовчиця, а не вовк. Словом, селекція — річ досить тонка.

Прикметно, що пан Микола не лише експериментує з сіроманцями, а безпосередньо займається збереженням стандартів службового собаківництва. І таки дечого досяг: вимуштровані під його керівництвом східноєвропейські й німецькі вівчарки декілька років поспіль ставали переможцями відомчих змагань з багатоборства у Золочеві. Також уперше в практиці вітчизняних Внутрішніх військ Альошин започаткував залучення до патрульної служби американських бульдогів. На рахунку його «мухтарів» — десятки випадків затримання правопорушників, упішних пошукових операцій тощо. Нині кримський кінолог закінчив писати вже шосту книгу про своїх улюбленців.