«Бджілка» випливла з Мошен

Село, що розкинулося в мальовничій низині Середньої Наддніпрянщини, якраз напівдорозі від Черкас до Канева, чудове у будь–яку пору року. І заможне за будь–якої влади — комерційний і кар’єрний хист мошнівців, як запевняють їхні сусіди, мало чим поступається нащадкам Авраама. Власне, одна з версій пов’язує назву села зі словом «мошна» — торбиною чи великим гаманцем для зберігання грошей. «Підприємництво у нас має давні і славні традиції, — підтверджує сільський голова Антон Чорновіл. — Передусім завдяки магдебурзькому праву, яке наш населений пункт отримав у 1592 році одночасно з Чигирином (на території сучасної Черкащини цим привілеєм раніше заволодів лише Корсунь. — Авт). Новий статус надав ширші можливості самоврядування, посприяв значно більшим надходженням у місцеву казну від ярмарків та розвитку ремесел, заохочуваних розквітом торгівлі».

Окрім того, Мошнам із кінця ХVІ століття і до приходу більшовиків казково щастило на прихильність князів та графів. Без їхнього вельможного покровительства колесо мошнівської історії вочевидь могло покотитися менш сприятливою колією.

Від мисливців на мамонтів — до ратників Хмельницького

Як стверджують археологи, попередники цивілізованих мошнівців на цій території ганялися за мамонтами ще 13—15 тисяч років тому. Та перша письмова згадка про село датується 1494 роком, хоча справжнє його піднесення розпочалося майже через століття, після того, як тутешній маєток придбав князь Олександр Вишневецький — впливовий український магнат. Його стараннями поселення отримало магдебурзьке право, власноруч підписане польським королем Сигізмундом ІІІ, й почало інтенсивно розвиватися як місто ремісників та стратегічний оборонний пункт на шляху кримських ординців. Їхні набіги часто спустошували Середнє Придніпров’я. Військова доблесть мошнівських козаків, сотня яких входила до Черкаського полку, увічнена в гербі, на якому зображено ощеп (короткий спис) на тлі щита червоного кольору. Місцеві ратники прославилися не тільки в обороні рідного краю від войовничих магометан, а й у національно–визвольній боротьбі під проводом Богдана Хмельницького. У Мошнах великий гетьман підписав кілька універсалів.

Період найбільшого розквіту містечко та прилегле до нього Мошногір’я зазнали під патронатом графа Михайла Воронцова, удостоєного наприкінці життя титулу найсвітлішого князя і звання генерал–фельдмаршала російської армії. У 1819 році мошнівський маєток поповнив його величезні володіння як посаг дружини Єлизавети Браницької. За наказом графа, який прославився кипучою енергією та лібералізмом, за короткий час тут було проведено масштабну меліорацію території, прорито 60 кілометрів сплавних і водостічних каналів, закладено чимало відомих виробництв, приміром горілку з тутешньої ґуральні під назвою «Олександрівська» постачали до царського столу. Місцеві умільці реалізували грандіозний проект Воронцова, створивши в Мошногір’ї найбільший у Європі англійський парк з природними ландшафтами й оригінальним архітектурним комплексом, серед якого вирізнявся двоповерховий графський палац. На жаль, майже всю цю дивовижу в роки громадянської війни пограбували і стерли з лиця землі червоні голодранці.

Корабели з центру України

Багатьох дослідників вітчизняного річкового пароплавобудування, поза сумнівом, дивувала першість мошнівських майстрів у корабельній справі, адже в ті часи вже діяли потужні, щедро фінансовані з царської казни, судноверфі в Миколаєві та Херсоні. Проте з їхніх стапелів тоді спускали на воду переважно фрегати, які в Чорному і Середземному морях протистояли ескадрам Османської імперії. У Мошнах за сприяння того ж таки графа Воронцова в 1823 році збудували перший на Дніпрі плоскодонний дерев’яний пароплав для цивільної служби, назвавши його на честь невтомної Божої комахи «Бджілкою».

«До речі, майстри в Мошнах ще за часів Запорозької Січі будували знамениті козацькі чайки, які досягали Стамбула, — розповідає директор місцевої Станції юних техніків, невтомний краєзнавець Микола Якименко. — Щодо місцезнаходження нашої колишньої судноверфі існує дві версії. За однією з них, стапелі стояли внизу за сучасною Преображенською церквою. Там у 1820 році викопали глибокий ставок, з’єднаний з річкою Мошна. Люди дотепер, розчищаючи водойму біля своїх обійсть, знаходять 4—5–метрові палі мореного дерева, забиті в ґрунт. Дехто дотримується гіпотези, що корабельня діяла біля Поташні, тобто ближче до річки Вільшанка. Ні точних характеристик «Бджілки», ні її документального малюнка нам знайти не вдалося. Відомо, що парову машину потужністю 6,5 кінських сил на «Бджілці» встановив місцевий коваль Мусій Вернигора. Окрім того, відомий дослідник кораблебудування М. Залєський стверджує, що пароплав «Надія» водотоннажністю 111 тонн, який у 1827 році здійснив перші пасажирські рейси між Херсоном та Одесою, також мав мошнівське походження. Його довжина — 19,8 метра, ширина — 4,88 метра. У 1842 році «Надію» списали на берег і розібрали».

Ще коротшим послужний список виявився у «Бджілки». «Її продали спершу в Катеринослав, а потім — у Херсон, — продовжує розповідь мошнівець Олександр Скрипка, який виготовив макет першого вітчизняного річкового пароплава за малюнком художника–земляка Миколи Cамійленка. — Через три роки «Бджілка» затонула в дніпровських водах».

Ще чотири століття тому Дніпро протікав за три кілометри від села, а потім відступив і поплив сучасним руслом — нині до нього 10 кілометрів навпростець. Тепер важко повірити, що в Мошнах, майже до центру яких із південного сходу підступають очеретяні зарості, а Вільшанкою можна промчатися хіба що «моторкою», колись діяло два порти — торговельний і вантажний.

Селу сниться місто

Окрім уже згаданих мошнівських див, слави селу додав Тарас Шевченко, котрий побував тут до і після заслання. Влітку 1859 року він двічі зупинявся в селі — в будинку полковника Грудзинського та на постоялому дворі поляка Нагановського і навіть устиг посидіти в арештантській за антиурядове вільнодумство. Проте Мошни запам’яталися поетові не тимчасовим позбавленням волі, а місцевими красунями. Уже перебуваючи в Петербурзі, він восени того ж року писав у листі до Максимовичів: «... сижу собі, работаю та згадую собачого сина черкаського ісправника Табашникова. Та іноді мошнянських панночок. Щоб женихи снилися!».

Садиба Нагановського збереглася донині. Від центральної сільської дороги до обійстя — якихось 200 метрів. Поки ми з 70–річною Марією Гончар оглядаємо ще міцненьку, типово наддніпрянську хату з віконницями, на подвір’я, спираючись на ціпок, виходить її мама Варвара Францівна Маринковська, котра, дасть Бог, і свій столітній ювілей невдовзі зустріне. «Хату в Нагановського купили мої батьки, — пригадує старша господиня. — Вона була під солом’яною стріхою, тож довелося перекривати бляхою. Із Шевченкових часів, на жаль, не залишилося ніяких речей». «До 60–х років минулого століття, — додає пані Марія, — ще стояла груша, під якою сидів Шевченко, але якось налетіла така громовиця, що ударом блискавки розчахнула дерево навпіл. А хата, хоч і старенька, але ще не падає»...

У першій половині ХХ століття найметкіші вихідці з–під Мошногір’я зуміли підкорити й Печерські пагорби. Упродовж шести років, зокрема в часи жахливого Голодомору, Яким Дудник очолював Держплан УРСР й одночасно був заступником голови Раднаркому. Він так старався догодити московським зверхникам, вимітаючи зерно з українських сіл, що радянська влада на цілих 20 років перетворила Мошни на Дудницьке, поки в 1950–му не повернули стару назву. Інший уродженець села — Михайло Гречуха — з 1939 по 1954 роки очолював Президію Верховної Ради УРСР.

Не так високо доля підносила решту мошнівців, хоча більшість із них, наділена спадковою підприємливістю, знаходила вдалий вихід із найскрутніших соціально–економічних ситуацій. І навіть нинішня криза не позбавила їх стриманого оптимізму. У селі, де мешкає трохи менше п’яти тисяч осіб, ритмічно працює виробничий підрозділ торгової марки «Верес», три бригади птахофабрики «Перемога–Нова», що випускає продукцію під брендом «Наша ряба», районна лікарня, сотня односельчан займається приватним бізнесом. А ще мошнівці, як зізнався сільський голова Антон Чорновіл, мріють відновити статус міста, втрачений у другій половині ХVІІ століття. В останні три роки в селі майже вдвічі зросла народжуваність, отже, є надія, що до розвинутої місцевої інфраструктури невдовзі додасться необхідна, аби стати городянами, кількість населення.