Право сироти

Цукерки, м’які іграшки, яскраві футболки й светрики — це ще не все, чого потребують діти–сироти в інтернатах. Це й допомога з вибором професії та отриманням вищої освіти, вичерпна інформація про залежності, торгівлю людьми та інші проблеми, які «липнуть» до молодої людини, не захищеної родинним тилом. Про це — наша розмова з президентом Благодійного фонду «Товариство «Приятелі дітей» Мариною Крисою.

«Щоб брати і сестри жили разом...»

— Пані Марино, чи змінилася психологічна обстановка в інтернатах? Років 15 тому доводилося спостерігати, як вихователі й нянечки зневажали дітей, кричали на них...

— Сьогодні суспільство вже уважніше до інтернатів і дитячих будинків, є певний громадський контроль. Ці заклади більш відкриті, туди приїжджає багато гостей. Ми бачимо, що й зірки естради стали їздити по інтернатах, спілкуватися з дітьми. Діти стали більш комунікабельними, вони відчувають, що потрібні, що їх не забувають, про них піклуються. Хоча є ще багато над чим працювати.

— Діти в інтернатах зовсім недавно не мали уявлення про реальний світ, не бачили, як готується їжа, переться білизна, не знали, де береться одяг...

— За останні п’ять років в інтернатних закладах сталися величезні зміни. Вихователі вже краще розуміють, що дітей слід готувати до майбутнього життя. Майже в кожному інтернаті тепер створені побутові кімнати, що відтворюють життя в помешканні. Дітей тепер вчать готувати, пильнувати свій одяг. На території, скажімо, школи–інтернату містечка Кочеток Харківської області побудували гуртожиток для учнів старших класів, де вони живуть самостійно. Їм видають гроші, вони купують продукти в крамниці й на ринку, самі варять собі їсти. Нещодавно я була в Білгород–Дністровському будинку для дітей–сиріт, там зробили реконструкцію спального корпусу, і директор наполягла, щоб брати і сестри жили разом в одній кімнаті, разом харчувалися, спілкувалися, аби зберегти родинні взаємини.

— Із чим пов’язані ці зміни? Чому саме п’ять років тому вони стали помітними?

— Мені здається, що велике значення тут мала позиція Віктора Ющенка. У 1995 році ми познайомилися з Катериною Ющенко, яка була волонтером Міжнародного жіночого клубу, з яким ми розвозили гуманітарну допомогу. А в 1996–му від Віктора Ющенка, який був тоді головою Національного банку України, почули чітко сформульоване бачення всеукраїнсь­кої організації, яка допомагала б дітям–сиротам. З його рекомендації засновниками нашого Благодій­ного фонду стали чотири банки: «Аваль», Укрінбанк, Брокбізнесбанк і Градобанк.

У 1996 році в Україні була зареєстрована наша організація «Приятелі дітей», відтоді тісно співпрацюємо з директорами інтернатів. Ми створили Асоціацію директорів сирітських установ. Провели для них конференцію і різноманітні семінари, навчили їх писати проекти і звертатися до різних структур по допомогу.

З того моменту, коли Віктор Андрійович став Президентом України, він на державному рівні підняв питання реформування і покращення умов проживання дітей в інтернатах. Зросло бюджетне фінансування. Діти мають повноцінне харчування, медичну опіку. Змінилося ставлення обласних адміністрацій до таких закладів. Це справді ставлення держави. Тому адміністрація інтернатів має більші можливості приділяти увагу вихованню дітей і їхній освіті, художньому розвитку.

«Уже в дев’ятому класі видно тих, хто хоче навчатися у ВНЗ»

— Коли дитина виростає в сім’ї, вона приглядається до того, як чинять її батьки, що говорять про різні життєві ситуації. І підсвідомо набирається знань. Цих же дітей, мабуть, слід спеціально навчати елементарних речей?

— Ми навчаємо дітей, щоб вони себе могли грамотно представити роботодавцеві. Багато хто з сиріт має дуже високий інтелектуальний потенціал. Коли така дитина бачить, що про неї думають, піклуються, то каже: «у мене виростають крила», «мені хочеться щось робити», «я вірю, що можу щось зробити». Чому ми не пускаємо їх у суспільство? Наші проекти залучають ціле суспільство до вирішення цих проблем. Ми всі маємо про це дбати. Суспільство, яке цінує себе і дбає про своє майбутнє, розуміє, що «чужих» дітей не буває.

— У 1998 році ваш фонд заснував програму підтримки сиріт–студентів. Чи директори інтернатів сьогодні йдуть назустріч дітям, які вирішують вступати до вищих навчальних закладів?

— Так, вони створюють умови для дітей. Кажу передусім про директорів, із якими працюємо багато років. Уже в дев’ятому класі видно тих дітей, які хочуть навчатися у ВНЗ. Учителі займаються з ними додатково, дають їм спеціальні завдання.

—  Чи є освітні проекти для неповносправних сиріт?

— Упродовж багатьох років Фонд організовує табори, де поряд відпочивають фізично здорові й інваліди, зокрема, у яких виявили затримку психічного розвитку чи розумову відсталість. Але це все умовно. Зі свого досвіду скажу, що 50—60 відсотків дітей в інтернатах для школярів «із затримкою» є просто педагогічно занедбані. Вони замкнуті через трагедії, які пережили, і з ними вчасно не змогли знайти спільну мову. Коли дитина складна, їй треба ще більше приділяти уваги, сидіти з нею і пояснювати те, чого вона не розуміє. Небагато хто хоче займатися цим за малу платню. Отже, діти випадають із суспільства, у спецінтернатах рівень їхнього розвитку ще більше падає. Їхні шкільні атестати не дають права навчатися у ВНЗ, це ніби вирок. А може, якби хтось посилено позаймався з цією дитиною кілька місяців, удалося б її витягти?

«Кредитування для сиріт не доступне»

— Усі освітні й психологічні зусилля можуть бути змарновані, коли людині, яка здобула освіту і фах, немає де жити...

— Так, безвихідь штовхає до алкоголю, наркотиків. Вихованці інтернатів оголені до всіх негараздів. У родині хтось тебе пожаліє, вислухає. А в цих дітей немає родини. Тому їм потрібно забезпечити хоча б мінімум соціальних умов.

— Який міг би бути вихід? Чи могла б держава, скажімо, будувати соціальне житло для таких молодих людей?

— У програму нашої держави обов’язково має бути закладене створення житла. Приміром, соціальних гуртожитків. Хай би випускники вищих і середніх навчальних закладів підписали контракт і отримали таке житло на два–три роки, поки вирішать свою проблему зі спадком з близькими і далекими родичами. Сьогодні, закінчивши навчання, такі молоді люди просять керівництво свого ВНЗ дозволити їм пожити в гуртожитку. Платні за роботу, яку вони отримують перші роки після закінчення ВНЗ, вистачатиме лише на оплату житла. Кредитування для цих дітей не доступне, бо їм немає під що брати кредит. Має бути програма Міністерства сім’ї і молоді, інакше рік за роком проблема ускладнюватиметься. Я зверталася до різних бізнесових структур, щоб вони опікувалися кількома сиротами під час навчання, а потім брали їх працювати на своє підприємство і надавали житло в кредит. У молоді була б надія і на створення своєї родини. Має бути закон про надання першого робочого місця і соціального житла для дитини–сироти. Так само, як закон про робоче місце для інваліда, адже законом закріплено, що держава обкладає штрафом підприємство, яке не надає робочих місць інвалідам.

— Як спонсори знаходять своїх підопічних?

— На сайті ми виставили короткі біографії з фотографіями дітей, які потребують підтримки. До листопада всі діти прилаштовані. Сироти переважно навчаються на бюджетних відділеннях. Тих, які не вступили на бюджет, після року навчання, як правило, переводять на бюджетне відділення. Вони дуже стараються. На початку 1990–х сиріт підтримували тільки дві організації — «Канадський фонд дітям Чорнобиля» і американська організація «Приятелі дітей у США». Приємно, що сьогодні в Україні є багато сердечних людей. Юрій Когутяк, наприклад, допомагає десяткам сиріт, ще й шукає спонсорів для тих, хто ще не має підтримки. Спостерігаючи зміни у долях дітей, які йдуть навчатися, Катерина Ющенко вже третій рік підтримує 15 студентів–сиріт. Ірина Сапарбаєва, ознайомившись із нашим сайтом, вирішила допомагати одному з наших студентів–сиріт. Її син дуже хотів мати вищу освіту, підготувався і був зарахований на бюджетне відділення Політехнічного університету в Києві. А заощаджені гроші, які родина збирала на платне навчання, пані Ірина з сином вирішили передати у Фонд.

— Яку суму стипендіати Фонду отримують щомісяця?

— Триста гривень. Розуміємо, що це не великі гроші, тим паче сьогодні. Але хочу підкреслити: ставлення держави за останні кілька років дуже змінилося. За подання Віктора Ющенка стипендія студента–сироти у ВНЗ сьогодні — понад тисячу гривень.

ДОСЬЄ «УМ»

Марина Криса народилася у Львові. Закінчила філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Упродовж багатьох років працювала завідувачем відділу у Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. З 1996 року очолює Благодійний фонд «Приятелі дітей».

ДОВІДКА «УМ»

Фонд «Приятелі дітей»

Благодійний фонд «Товариство «Приятелі дітей», зареєстрований Міністерством юстиції України у серпні 1996 року, є всеукраїнською доброчинною організацією.

Діяльність Фонду підтримують сотні людей в Україні та по всьому світу. Сьогодні Фонд працює за програмами: «Стипендіат», «Підтримка Всеукраїнської асоціації працівників закладів для соціально незахищених дітей», «Навчальні та оздоровчі табори», «Допомога дітям–сиротам, що мають фізичні вади», «Протидія торгівлі людьми: усвідомлення проблеми вихованцями та випускниками інтернатних закладів», «Світле дитинство — світле майбутнє» (сприяння культурно–естетичному та фізичному вихованню дітей, позбавлених батьківського піклування).