Мораль як виборче мірило

Чиї це вибори?

Головна проблема полягає в тому, що більшість потенційних учасників майбутніх президентських перегонів розглядає Україну не як фактор духовний та культурний, а як верстат для власного збагачення. Вони, багатії і можновладці, готуються до виборів Президента як до великого ярмарку, котрий просто приречений помножити їхні статки. Віддай завод — придбай лояльність!

Багаті на виборах, як правило, лише багатшають — вони стають інвесторами у великому акціонерному товаристві. Подивімося хоча б на Жванію, Мартиненка, Третьякова, ще деяких «героїв» Майдану. Казати про них, що вони когось зрадили, мабуть, не варто — вони грали за власними правилами, і про мораль тут годі говорити. Тільки з огляду на майбутню виборчу кампанію через економічну призму варто все ж говорити не про кандидата олігархів, а кандидата від малого й середнього бізнесу.

Як давно помічено, Майдан був «революцією мільйонерів проти мільярдерів». Але оскільки своєї мети в цій площині він не досяг, слід переоцінити цінності.

Говорячи про середній клас, потрібно відзначити й місію інтелектуалів у цій виборчій сутичці. Адже якщо криза зробила деяких мільярдерів скромними мільйонерами, то ніхто не зробив біднішими на ідеї носіїв духовних цінностей, сіячів моральної нивки. Хіба що вони стали простішими, «народнішими», сказати б. І тому саме їм час осмислити вагу і якість виборчої кампанії, яка починається.

«Фаїна» — повернута «Кольчуга»?

Отже, ми знову готуємося до битви за Україну. Ми, прості українці, вкотре готуємося обороняти власну свободу та ідентичність, а це значить — не дати «їм» повернутися. Бо ознаки повернення «їх» уже просто лежать на поверхні.

Уся ця історія з «Фаїною» напрошується на деяку аналогію з «Кольчугою». Тільки якщо метою галасу довкола продажу Україною в Ірак радарних установок типу «Кольчуга» була міжнародна ізоляція і без того несимпатичного світові Президента Кучми, з подальшим тиском і заганянням під московський дашок, то на Президента Ющенка навіть із його нинішніми доволі куцими повноваженнями організували атаку з метою його повної політичної нейтралізації.

Для російських царьків саме існування першого проукраїнського Президента є політико–психологічною травмою. А тут принагідно під руку Кремлю підвернулася пані Тимошенко, котрій існування Президента Ющенка ламає всі економічні конструкції. А ще один зв’язковий — Литвин, потрібний не так нашій, як сусідній країні. Згадайте ще вірного друга «єдиного ведмедя» Януковича — й отримаєте диспозицію, в якій проти Президента Ющенка вишикувалася лава ставлеників Росії.

Намір Партії регіонів надати 10 мільйонів доларів на викуп моряків «Фаїни» коштував державі як мінімум місяць зайвих перемовин із піратами. А морякам — зайвий місяць полону. Водночас саме ненависні комуністам американці виявилися єдиними ефективними союзниками українських спецслужб у справі визволення наших співвітчизників.

Ви запитаєте, до чого «Фаїна» у справі дискредитації Ющенка? А відомо, що в деяких партійних штабах була заготовлена пропаганда про неспроможність Президента у справі визволення «Фаїни». А виявилося — навпаки. Люди врятовані — і де голоси тих, хто збирав 10 мільйонів? Їм нічого сказати про успішну операцію Банкової задля звільнення наших моряків. Як не крути, а єдиним політичним лідером, для якого захист прав, життя і гідності українців є основою його діяльності, залишається все ж Президент Ющенко. Він — єдиний справді про­український лідер великого калібру. Скільки б не очорнювали Президента в ході спеціально зорганізованих піар–кампаній, саме Віктор Ющенко домігся зміцнення в країні демократичних норм, коли навряд чи кому закортить у комуняче чи імперське стійло.

Полювання на маргіналів

А тепер про наступне. Знаючи про моральні якості та кадровий потенціал українських і малоросійських партій, хіба громадянське суспільство може дозволити собі таку розкіш, як віддати партіям на відкуп президентську виборчу кампанію?

По–перше, саме громадським рухам варто взятися за роз’яснення ролі і місця Президента в українській політичній моделі. Адже страх радикальної зміни зовнішньополітичного курсу країни в наш час буде множитися ще й певним економічним розпачем. І чи цей економічний розпач не визначить вибір маргінального виборця як вибір усієї України?

Зараз утворилася така собі бінарна пара — Юлій Володимирович Черновецький. Таке собі «его» й «альтер его» одного й того ж процесу, і не про персоналії йдеться. Саме битва за голоси знедолених зробила двох відомих політиків своєрідними сіамськими близнюками. І нам слід пильнувати, щоб воля економічно успішної частини електорату не стала заручником волі маргіналів, яких залучають до своїх таборів Тимошецький–Черновенко. А виборча воля маргіналів — щоб не стала предметом купівлі олігархічних середовищ. Бо Україні не потрібен президент маргіналів. Так само, як і президент олігархів.

Вибори як шанс інтелектуалів

Європейський вибір майже став національною ідеєю для українців, а українське суспільство все більше громадянізується (це буде філологічно більш точно сказано, ніж «цивілізується за європейським зразком»). Тому й майбутня виборча кампанія просто приречена на піднесення ролі громадського сектора в Україні. Особливо важливим стає чинник територіальних громад і місцевого самоврядування, адже накладання президентської кампанії на місцеві вибори може замість однієї лінії народоподілу зразка 2004 року породити десятки таких ліній. Цей народоподіл творять політичні партії, а не громадські організації. І саме громадянське суспільство має породити своєрідні моральні обмежувачі, віхи чи маяки для учасників президентських перегонів, заступати за які означає суспільну й національну загрозу.

«Розкручувати» й систематизувати позицію громадянського суспільства повинні інтелектуали. Утім у постмайданному просторі голос інтелектуалів нібито збляк. Хоча це, здебільшого, ілюзія, породжена «перемиленою» телевізією. Адже утворилася позателевізійна інтелектуальна комунікація. Суспільство не спаскудилося — воно виставляє свою планку, через інтелектуалів воно говорить про те, що ваші гроші, дорогі олігархи, — ніщо супроти наших цінностей, ваша продажність, дорогі політики, — ніщо супроти наших принципів. Нині місія інтелектуалів — не сервільне щурятництво по штабах політиків, а ревізія політиків і грошових лантухів. Тому громадські рухи та інтелектуали просто покликані в час кризи сформувати власні параметри щодо кандидата в президенти — у символи України.. Саме моральні параметри.

Обираймо символ!

Яким має бути лідер для українського суспільства? Параметрів, здається, не так багато: бути патріотом, знати і шанувати українську мову, бути президентом для всього народу. Не президентом олігархів, не президентом маргіналів, не президентом однієї території. Тобто володіти такими морально–етичними якостями, щоб закордонним протоколістам на міжнародних самітах не доводилося переставляти табличку з його прізвищем, аби не піддавати моральним стражданням політичних лідерів своїх країн, а разом — і народ України.

Щоб країна отримала такого Президента — волі політиків мало. Без волі громади, а ще — церкви ми навряд чи оберемо собі гідного бути нашим символом. Символом поряд зі стягом. Тризубом. І славним «Ще не вмерла...».

Тому, проектуючи наступну виборчу кампанію, застановімося на самім початку: ми обираємо не пастуха, не генерального директора, не старшину роти, а передусім — українця.

Ми обираємо символ. І про цю символічність варто починати розмову заздалегідь.

Володимир ЦИБУЛЬКО
політолог, письменник