Від Михайла Мольнара до Гавриїла Костельника

Днями виповнилося два роки, як в Ужгороді постав науково–дослідний інститут україністики імені Михайла Мольнара при Ужгородському національному університеті. Тепер ужгородські науковці досліджуватимуть не тільки гунгарологію, фітотерапію чи карпатознавство в археологічному вимірі, а й духовні надбання українців Закарпаття.

Директор інституту — відомий мовознавець, доктор філологічних наук Любомир Белей бачить своє завдання ширше. Він справедливо вважає, що такий дослідницький центр у найзахіднішому університеті України має опікуватися не тільки потребами Закарпаття, а й українців Центральної та Південної Європи. Зокрема, Словаччини, Чехії, Угорщини, Румунії, Сербії, які нині полишені наодинці зі своїми проблемами. Недарма науково–дослідний інститут назвали ім’ям видатного україніста Словаччини Михайла Мольнара.

Народився він на Закарпатті у Виноградівському районі, але все свідоме життя провів у Празі та Братиславі. Опублікував понад 500 наукових розвідок. По суті, був одним із найавторитетніших дослідників українсько–словацьких та українсько–чеських стосунків. Нині, на жаль, ім’я Михайла Мольнара практично не відоме широкому загалу. Це й було однією з причин, чому інститут назвали його іменем, але не єдиною. Михайло Мольнар зібрав колосальну бібліотеку. По суті, його братиславська квартира була справжнім архівом україністики — 20 тисяч книжок, серед яких чимало раритетів. Досить сказати, що йому передав свою приватну бібліотеку відомий чеський україніст Франтішек Тіхій, ім’я якого носить одна з ужгородських вулиць. Завдяки цим скарбам Науково–дослідний інститут імені Михайла Мольнара розпочав власну видавничу серію під назвою: Ucrainica: ad fontes (латиною — «до джерел»). Йдеться про публікацію практично недоступних та майже невідомих праць із україністики. За рік побачили світ уже чотири книжки. До українського читача прийшло малознане дослідження Євгена Маланюка «Шлях до Шевченка», праця Дмитра Дорошенка «Євген Чикаленко» — про одного з найвідоміших українських меценатів, книжка Аркадія Животка «Українське Подоння» — про українців Воронежчини, котра подарувала нам Миколу Костомарова та Євгена Плужника. Прикметно, що на згаданих перевиданнях нині стоїть символічний гриф «Бібліотека Михайла Мольнара».

Найцікавішою для закарпатців є вибрані твори Гавриїла Костельника Ultra posse, теж видані у цій серії. Постать нащадка закарпатських переселенців у Югославії досі оповита загадками. Творець літературного варіанта говірки югославських русинів, пристрасний український патріот, відомий священик, учений–теолог, він водночас став і одним із натхненників «Львівського псевдособору», на якому у 1946 році греко–католицька церква була об’єднана з Московським патріархатом. Через два роки Гавриїл Костельник загинув від рук убивці. Досі ця непересічна особистість є нерозгаданою. Видання вибраних праць із солідною розвідкою про самого Гавриїла Костельника вже отримало чимало позитивних відгуків у Києві та Львові. Чого варта його стаття «Чому я став українцем?», написана мовою югославських русинів.

А керівник інституту Любомир Белей уже говорить про наступні видавничі проекти. До 70–річчя Карпатської України хочуть видати своєрідну хрестоматію з найцікавіших матеріалів часопису «Пробоєм». Цей щомісячник культури виходив у Празі з 1934 по 1943 рік і згуртував довкола себе кращих українських інтелектуалів з усіх тодішніх діаспор. У журналі друкувалися такі першорядні величини, як Євген Маланюк, Омелян Пріцак, Юрій Шевельов. Досі це видання є бібліографічною цінністю навіть у найсолідніших бібліотеках, а всіх його чисел, мабуть, не має ніхто. За словами упорядника, цікавого молодого поета Леся Белея, хрестоматія «Пробоєм» тягнутиме на 500 сторінок. Ще одна цікава задумка Інституту українознавства УжНУ — видання маловідомих праць Володимира Гнатюка про українців Пряшівщини, Югославії та Кубані.

Минулої осені Науково–дослідний інститут імені Мольнара провів семінар, присвячений українцям Сербії, на який приїхали відомі дослідники Микола Цап та Микола Шанта з Воєводини. Цього року таку зустріч в Ужгороді Любомир Белей планує провести з українознавцями Словаччини, а згодом — з угорськими україністами. «Наші закордонні колеги повинні відчувати постійну зацікавленість і підтримку за те, що обрали таку нелегку наукову стезю — досліджувати українську спадщину, — пояснює Любомир Белей. — Так роблять усі цивілізовані країни. Тільки вони ще й платять солідні гранти дослідникам своїх культур. Україна поки що не в змозі це робити».

Ужгородський національний університет виявився прозорливим. Щойно тут запрацював Науково–дослідний інститут україністики, як Міністерство освіти рекомендувало створити такі центри українознавства при всіх «кордонних» університетах — у Луганську, Харкові, Луцьку, Чернівцях тощо.