«Через двадцять років...»

Назву, зізнаюсь, позичив — у автора «Трьох мушкетерів». Читаючи це продовження мушкетерських пригод, ніяк не міг задовольнити хлоп’ячої цікавості: чому Дюма обрав для них саме це число — не десять, не двадцять п’ять, а саме — двадцять? Старий лісник показав мені згодом пень зрізаної велетенської сосни: «Оці річні кола — однієї товщини, а приблизно кожна двадцята — рельєфніша. Природа!» Я не раз потім згадував мудрого лісника, співставляючи відомі дати. Між першою і другою імперіалістичними війнами — двадцять років, між вторгненням радянських танків у Чехословаччину, яке завдало смертельного удару по соціалізмові, і нашою «перебудовою» — двадцять років. Між піком сталінського терору і 1956–м, роком хрущовської доповіді про злочини Сталіна на ХХ з’їзді, після якого почалась «відлига», — двадцять років. І між 1917–м і 1937–м, коли в Сандармосі розстріляли Леся Курбаса, Миколу Куліша, Миколу Зерова і ще багато кращих людей українського Відродження — «в честь празднования 20–летия Великой Октябрьской социалистической революции», — та ж майже містична «двадцятка». Можна навести силу інших прикладів, які підтверджують такий цикл. Мабуть, двадцять років — алгоритм піднесення і спаду однієї генерації. Учора, 16 лютого, відзначили вже 20–річчя Народного руху України

Діагноз поразок — у нашому довготерпінні

Не просто стривожені — приголомшені — входимо у 2009–й рік. Політичний розбрат, аморалізм, економічна криза, втрата енергетичної самостійності, смертельна загроза дефолту. Уперті спроби знищення української незалежності через дискредитацію й усунення інституту Президента, і ширше — української національної ідеї. Паразитування одних — і повальне зубожіння інших.

Останнім піком нашого національного піднесення став Майдан — велетенська народна хвиля, яка трагічно захлинулася чиновницькою мімікрією і неприхованим тріумфом здирницьких кланів. Майдан не зник — він просто пішов углиб людських сердець і чекає свого часу. Партійні кольо­ри наших галасливих партій і партійок зблякли; сірі починають і виграють — як разюче суперечить це строкатому розмаїттю Майдану і його попередників — Народного руху України, студентства, яке голодувало на асфальті, «меморіальців», які домагалися визнання Биківнянських могил більшовистськими розстрілами, а Голодомору — геноцидом української нації, свідомих селян, чий фермерський рух було зраджено і погромлено... З–під однієї окупації ми потрапили під іншу — страхітну ідеологію замінила не менш небезпечна «велика кишеня». Ми — культура, віра, мова, порядність, патріотизм — опинилися в пазурях традиційно зажерливої і традиційно зрадливої української старшини, яка поставила власні «панські» інтереси вище від інтересів України — абсолютно так само, як це було за Мазепи, за Хмельницького і за відомих нам інших гетьманів. Гетьманчики і гетьманчуки процвітають і понині, «а подивися та спитай, що там твориться, у тім раї»!?

Не маю сумніву, діагноз — у нашому багатотерпінні, у нашій ставці «на мирне співіснування» з сучасними варварами — наступниками і спадкоємцями покидьків радянського режиму, хоч би в які машкари та шляхетні строї правдолюбства вони сьогодні рядилися. «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» — співаємо ми й досі замість того, щоб докласти рук до реального загину ворогів України, людської моралі та гідності. Маємо ж перед собою ворога, позбавленого сентименту, — то чи можна тут сподіватись лише на Бога і росу на сонці? Хіба не зраджуємо ми цим сам історичний поступ, хіба не узалежнюємо ми наших дітей та онуків від того нового рабства, в яке вповзаємо?

Ті, що стартували в 1989–му

16 лютого 1989 року в «Літературній Україні» було оприлюднено проект Програми На­родного руху України, тоді ще «за перебудову», «під керівництвом Комуністичної партії». Додаток цей швидко зник із рухівських гасел і плакатів — бо ще за десять днів до публікації Програми українська Компартія і Москва розпочали нещадну боротьбу проти ненародженої дитини, розгорнувши цілу низку провокативних, підступих поліцейських заходів. Та вже й сама КПУ тріщала по швах, у ній вирували турбулентні процеси розпаду й саморевізії. Не забуваймо, що Рух і започаткували письменники з партквитками в руках, — сказати б, «легальна опозиція», націонал–патріоти.

Крига скресла, і того льодоходу вже не годен був спинити ніхто. Українці були не перші в цьому процесі — ще в листопаді 1988–го року відбувся установчий з’їзд литовського «Саюдісу» (волею долі там опинився Іван Драч, це мало свій наслідок — саме він очолив потім Рух), уже на повен голос дзвонили дзвони польської «Солідарності», а Москву, Київ, Тбілісі, Ригу землетрусили велелюдні мітинги на майданах і стадіонах — екологічні, політичні, античорнобильські, перебудовчі.

Першою «моральною партією» назвав себе всесоюзний «Меморіал», установчі збори якого відбулися наприкінці 1988 року за участі академіка Андрія Сахарова, і я мав честь, увійти за його пропозицією, представником від України до складу центрального органу — робочої колегії «Меморіалу» — тоді ще підпільної організації. Кремлівська влада довго свідомо не реєструвала сахаровський «Меморіал», і першим зареєстрованим «Меморіалом» став український «Меморіал», установчий з’їзд якого ми бурхливо провели 4 березня 1989 року (а через рік назвали наше об’єднання «Меморіалом» імені Василя Стуса).

Для освіження пам’яті нагадаю, що членами українського «Меморіалу», засновниками якого виступили не лише колишні репресовані й «недобиті шістдесятники», а й творчі спілки, редакції газет та журналів, вважали себе понад мільйон людей! Але ми були не перші в масовості — 11 лютого народилося Товариство української мови під орудою Д. Павличка: вже на літо 1989 року ми зафіксували в ТУМі не менш як три мільйони осіб! Фактично всі ці організації — разом із членами УГС, активістами творчих спілок, членами Асоціації україністів (МАУ), засновниками інших культурних товариств, науковцями — і стали велетенським Народним рухом України (установчий з’їзд — 8—10 вересня 1989 року), який уже наприкінці року налічував понад п’ять мільйонів членів! Наводжу ці разючі для неофітів цифри з метою підкреслити, наскільки масовим і одностайним був тоді цей порив українського народу до самоствердження, до самовизволення — в добу, коли він вірив ще сам у себе, а не в партії.

У «лазареті самолюбств»

За браком місця не переповідатиму відомого, якою була роль НРУ у ці роки і чого він домігся, — і тоді, коли ще був масовим безпартійним об’єднанням під орудою Івана Драча, і тоді, коли його було перетворено на партію, яку очолив В’ячеслав Чорновіл. Надто багато запущено тут легенд і версій, надто численний «лазарет самолюбств». Павличко не втомлюється приписувати покійному Чорноволові «великий гріх» — перетворення Руху на партію, що нібито різко звузило амплітуду його дій. Поставимо все на свої місця. Було прийнято закон, за яким право на політичну діяльність (зокрема, на участь у виборах до парламенту) надавалося лише партіям — громадські організації мусили або відмерти, або трансформуватися. Саме з цих причин розпалися і Білоруський народний фронт, і «Саюдіс». Завдяки В’ячеславові Чорноволу та його однодумцям Рух зберігся, трансформувавшись у найпотужнішу національно–демократичну партію, другу за кількістю одержаних на виборах голосів. Нагадаю шановному Дмитрові Васильовичу і те, що першою партією, яка вийшла з Руху ще до утворення партії НРУ, була саме ініційована ним, Яворівським та іншим письменниками ДемПУ, — про її подальшу долю компліментів не скажеш. Натомість В’ячеслав Чорновіл показав себе стратегічним лідером: відкинувши будь–чиї амбіції, запросив до рухівського списку (у скрутний для них час!) своїх опонентів — Івана Драча, Дмитра Павличка, братів Горинів, завдяки чому вони знову стали депутатами Верховної Ради. Добре було б їм цього не забувати. Тому я не ділив би Рух на «до» і «після». Залишмо ці оцінки наступній двадцятці років...

Не говоритиму і про трагічний розкол Руху, як не кидатиму камінь у город тих націонал–патріотів, котрі перешкодили Чорноволові стати Президентом України. Справа не в тих маленьких відсотках, які вони здобули для себе, відтягнувши голоси від «зеківського генерала»–дисидента. З одного боку, дехто з виборців боявся проголосувати за «політв’язня» (пострадянська ментальність!), з іншого, вони побачили, що «націонал–патріоти» — такі ж амбітні гетьманчики, як і посткомуністи. Переконаний: став би у перші роки незалежності Президентом України рішучий, виважений і непідкупний В’ячеслав Чорновіл — ми не дійшли б сьогодні до такого жалюгідного стану.

Вагу постаті Чорновола розуміли не самі лише його прихильники. Через те він і впав жертвою великої політичної змови, а замовників вбивства досі не знайдено. Смерть Чорновола завдала великого удару не лише НРУ, а й усій Україні.

Бізнес–проект–2009

Після обрання на голову Руху Бориса Тарасюка впливовість партії різко впала. Новий лідер привніс у демократичний Рух досвід і принципи найкрутішої радянської бюрократії. Балаканина замінила дію, узаконивши безпринципну зміну орієнтацій (Поживанова і Давимуку виключили з партіїї за те, що вони пішли до БЮТ, а наступних виключали за те, що вони не пішли до БЮТ). Папір витіснив людину, фальсифікації стали нормою. Мета все частіше виправдовувала засоби. По суті, ідеєю–фікс новоявленого варяга стало усунення «старої гвардії» і створення нового кишенькового Руху, маргінальної партії тоталітарного зразка, партії «під персону». Останні події лише підтвердили, що рейдерське захоплення відбулося — за мовчазної згоди рухівської старшини, яка слухняно піднесла руки за виключення з Руху керівників трьох найбільших і найбільш відданих українській національній ідеї організацій — Ярослава Кендзьора (Львів), Романа Ткача (Івано–Франківськ), Івана Стойка (Тернопіль). Вийшла з Руху на знак протесту проти такої політики дружина і вірний соратник В’ячеслава Чорновола Атена Пашко, прикро вражена випадами «провідників» Руху проти Президента України. Оголосив на останньому з’їзді про свій вихід із Руху і я, заступник голови НРУ з ідеологічних питань та один із його засновників. Організації, якими я керую, — Національна спілка театральних діячів України і Всеукраїнський «Меморіал» ім. Стуса — не уповноважували мене брати участь у бізнесовому проекті Бориса Тарасюка.

Лесь ТАНЮК
народний артист України,
народний депутат України I—V скликань,
голова товариства «Меморіал»

ВИСНОВКИ

Нині націонал–демократи катастрофічно роз’єднані, хоча й контактують між собою в різних фракціях та органах влади. Поділяю заклик моїх друзів і побратимів, котрі вважають, що саме тепер, на цій останній межі незалежної України, потрібне нове велике єднання національно–патріотичних сил, незалежно від їх партійності, статусу, життєвих ілюзій та пережитих драм. Громадяни України розчарувалися в «неідеологічних» блоках і партіях. У суспільстві існує соціальне замовлення на відновлення потужної ідеологічної національно–демократичної сили, адекватної новим реаліям політичної нації ХХІ ст., — такої, якою був Народний рух України за життя В’ячеслава Чорновола.

Авжеж, двічі не можна увійти до однієї і тієї ж річки. Ця нова сила має стати модернізованою на нових засадах. І однією з цих засад має стати висота нашої історичної пам’яті, яка саме й будує міцне моральне майбутнє держави і нації, — те, чому присвячує життя Президент України.

Наша нинішня криза — наслідок знецінення духовності і честі, наслідок гонитви за «фата морганою» чинів і вигод, наслідок колінкування перед брутальною силою. Це розплата за наші вчорашні і позавчорашні гріхи, і спокутувати їх можна тільки новою хвилею піднесення української національної ідеї.

Моральна колаборація слухняної «більшості» з хитрим і підступним ворогом — означає участь у знищенні вимріяної нами України.

О, слухняна «більшосте»! Чи не куєш ти цим самим гвіздки для власного розп’яття?