Якщо батьків кіровоградських гімназистів попросити заплющити очі й уявити, що гімназії імені Шевченка у місті немає, вони їх враз розплющать, і в їхніх нажаханих зіницях одна за одною пробігатимуть «картинки»: чого позбудуться їхні діти разом iз цим навчальним закладом. Під вечір на «спальних» околицях Кіровограда не горять ліхтарі, люди постійно бояться повертатися додому. Найбільше пригнічує безнадія: пограбувань і вбивств у місті, як правило, не розкривають. А ще люди бояться, коли у їхніх оселях раз по раз несподівано відключають світло чи воду. Про всяк випадок завжди напоготові мають свічки, а у ванних і кухнях у великих бутлях чи виварках — воду. Гарячої, як правило, немає — її гріють на плиті в каструлях. Гімназія — ніби промінчик світла в занедбаному обласному центрі, чиї мешканці живуть хіба що сподіваннями на майбутнє — от малі вивчаться, вискочать із замкнутого кола й змінять щось на краще... Проте вже другий місяць гімназію «тіпає» від нескінченної «уваги» правоохоронців.