Ведмежі пристрасті

Сьогодні, суботнього вечора, Берлінський кінофестиваль урочисто відзначить завершення своєї роботи. У Палаці Берлінале (у ньому п’ять поверхів для глядачів з усіма можливими зручностями і величезним екраном) вручать один Золотий і кілька Срібних «ведмедів» (цей звір, як відомо, є символом німецької столиці). Прогнози тут роблять украй обережно — у цього фестивалю є мало не ментальна особливість їх спростовувати. Особливо це стосується головної нагороди — її, як правило, не вираховує ніхто.

Латиноамериканці йдуть...

Фаворитом значної частини критиків є фільм «Ріка Лондон» французького режисера Рашида Бухареба — про події 7 липня 2005 року, коли у британській столиці вибухнуло кілька бомб, забравши життя людей. За ними йдуть «Вісник» американця Орена Мовермана, іранська «Про Еллі» Асхара Фархаді та «Велетень» аргентинця Адріана Бінієця. Щоправда, фільми четверга дещо міняють ситуацію — обидві конкурсні стрічки: і «Згіркле молоко / La Teta Asustada» перуанки Клаудії Льоси (спільне виробництво Перу та Іспанії), і фільм «Ти мій єдиний / My one and only» британця Річарда Лонкрейна (1997–го він уже вигравав тут «срібло» за «Річарда ІІІ», модерну екранізацію Шекспіра) викликали хвилю позитивних емоцій, яких, загалом, на цьогорічному Берлінале відчутно бракувало. Звернули увагу — у фаворитах дві латиноамериканські картини, й обидві належать молодим авторам. Не дивно, бо саме звідти повіяло екранною свіжістю мови і мовлення.

Для Клаудії Льоси «Згіркле молоко» є другою роботою. Початок фільму — смерть старої жінки, яку спершу почуємо, а потім і побачимо: вона співає про щось таке, що підсумовує життя. Вона помирає, і її дочка Фауста (Магали Сольєр) лишається жити сама. Ця жінка і є те саме «молоко, що згіркло» до часу, — так у Перу називають народжених у часи терору і розбрату в країні. Звідси й проблеми зі здоров’ям — у Фаусти вони є так само. А ще вона — від матері й від природи — обдарована співочим, музичним даром чути те, чого не чують інші, виражати те, чого не можуть навіть професіонали. Бо ж дядько прилаштовує її служити у «Великий Дім», господинею якого є композиторка. У тієї якраз творча криза (до речі, у фестивальній програмі кілька фільмів про це), і покарано було рояль — його викинуть із вікна. Та справа, звісно, не в інструменті... Фауста, з її джерельним автентичним народним співом і текстами, що народжуються у глибинах душі, сталася у пригоді — криза скінчилась, народився новий твір... Трохи нагадало повоєнні радянські фільми, де так само професіональні митці училися в народу і його вихідців робити справжнє мистецтво.

У Льоси, одначе, усе це не тривіально. Її героїня обертається між двох точок: в одній — професійна мисткиня, а в другій — її дядько, спец із народних обрядів. Найуживанішим із них є весілля — небагаті перуанці нічого не шкодують задля того, аби обряд цей був пишний, справді веселий і карнавальний. Одна з цих точок знаходиться у столиці, в Лімі, друга — у передмісті, на тлі гір. Життя наповнене дивовижними контрастами — на цій бідній землі люди облаштовуються по–різному. Фауста — поет, у ній потроху пробуджується власна душа. Про це й картина, яка чимось нагадує фільми поетичного напряму 1960—1970–х, у тому числі українські. З акцентом на спостереженні за життям соціуму, стосунків між людьми, тими усталеннями, які сковують розвиток суспільства. Поезія народжується не десь, а в душі конкретної людини, і є результатом її власної роботи.

Картина «Ти мій єдиний» Лонкрейна почасти теж про те, як проростає мистецтво крізь хистку матерію побутових реалій та неврівноваженість людських характерів. Ідеться про середину 1950–х років. Енн (Рене Зельвегер) залишає свого чоловіка і разом із двома синами намагається знайти нову точку опертя в житті. Її поведінка точно вписана — актрисою і режисером — у стиль 50–х: імпульсивність помножена на прорахованість театралізованих ескапад. «Зіркова» актриса дисципліновано реалізує режисерський план щодо відтворення стилю життя, який готував переміни уже 60–х. З одного боку, ти добре усвідомлюєш особливість своєї ролі на кону життя («увесь світ театр...»), а з другого — б’єшся за те, щоби роль ту можна було оркеструвати по–своєму, на свій лад. Не надто залежачи від будь–кого.

Американська мрія — вона не споглядальна, її реалізацію не очікують на печі (що незрідка трапляється із слов’янами). За неї б’ються за всіма правилами бою за територію душі і серця. Заразлива штука — от сей процес впровадження мрії в реальність (щоби нам повчитись в американців саме цьому, а не тільки манері дудлити пиво і жувати гумку). Сини Енн, Джордж і Робін, без найменшого остраху беруться штурмувати цитадель мрій, Голлівуд, і в них щось там виходить. Матінці лишається задовольнитись спогляданням досягнутого результату... Справді хороший фільм, а робота Зельвегер може винагородити її і «Срібним ведмедем» за кращу жіночу роль. На прес–конференцію актриса з’явилась у доволі простому темному платті і зачіскою звичайної, захльоцканої роботою жінки — мовляв, бачите, я і є той простіший простого стиль життя... Здається, журналісти повірили.

Голод–2009

У програмі «Панорама Документ» показали неігрову стрічку бразильського режисера Хосе Падільї «Гарапа / Garapa». На­зва фільму пояснюється просто: у сім’ях, про які оповідає картина, єдине, що є завжди у статку, — вода і цукор. Змішують їх і дають пити завжди голодним діткам.

Три сім’ї є чільними персонажами чорно–білої, майже двогодинної картини. Всі вони багатодітні, у всіх — брак їжі. Під завісу автор прямо запитує у батьків: а навіщо тоді стільки народжуєте? В однієї чоловік не любить презервативів, друга ставиться до цього філософськи: Бог дав, то й спасибі йому... Урядова програма допомоги таким сім’ям мало що змінює по суті справи. Камера, не одвертаючись, показує всю чорно–білу правду: діти, засиджені мухами, з великими животами. У хатах практично відсутні меблі. Ліжок — і тих немає. І це у світі, де мільярди витрачають на озброєння. Ніби банально усе це, одначе ж бачимо — ніби ніким не планований процес («Бог дав...») так само ніхто не може зупинити. Наче йдеться про некероване стихійне лихо...

А фільм знаменитого Коста–Гавраса (минулого року він очолював журі Берлінале), який покажуть на закритті фестивалю, знаєте, як називається? «Рай — це Захід». Усе шукаємо райське життя, не бачачи упритул рукотворного пекла.