Рукотворні міфи міста Рідного

Спочатку я побачила його «Червону шапочку» — відверту й провокативну. Календар із зображенням відомої скульптури Олександра Рідного висів у гуртожитку харківських студентів–журналістів, які вважали його великим експериментатором і провокатором. Дещо пізніше я почала пов’язувати його ім’я зі скульптурами, які звично й без жодного виклику розмістилися на вулицях Харкова: височезний Монумент незалежності України, пам’ятник першому харківському «губернатору» Щербініну (у співавторстві з Анною Івановою), срібний усміхнений Гагарін біля магазину електроніки і ось зов­сім нещодавно — Меморіальний комплекс пам’яті жертв Голодомору, за який Рідний отримав із рук Президента орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Олександр Рідний лишається скульптором, який вправно балансує між мистецтвом офіційним і виставковим. Може, тому він ніколи не повторюється, не боїться змінювати матеріал (дерево, пір’я, залізний «секонд–хенд», скло, пластик) і впевнено тримається у трійці найкращих українських скульпторів?

Скульптура — це вправно зібраний літак

— Оці «зуби» — це робота мого сина Миколи, — задзеркалля починається з екскурсії майстернею зі скляною стелею, яку влаштовує сам Олександр Рідний. — І блоха оця, видряпана на дзеркалі, теж Миколина. Це картина Гамлета Зіньківського. Це така своєрідна «Анка–кулеметниця», в яку можна заряджати феєрверки. Це частина раннього проекту «Печатки» — то була така розбірна азбука, за допомогою якої можна створювати, наприклад, візуальні вірші. Це ось із Сухолітом і Полоником була виставка «Адамове древо». Це ось лишилося від проекту «Місцеві пам’ятники», який ми робили із Маковим. Це вболівальниця із дротяним волоссям — футбольна тема. Багато ось медалей — результат моєї співпраці з міжнародною організацією медальєрів F.I.D.E.M. Залишився такий цікавий каталог — тут медалі митців із різних країн. Це ангел із Антверпена, ось черепки з Кіпру, камінь із Мертвого моря. А ото наш Маков — із нього зліпок. А ось у мене ескіз пам’ятника «Маков великий і прекрасний».

— Дуже кортить поговорити про цього чоловіка–велета, покритого синьою плівкою...

— Це Багалій — історик, учений…

— Пам’ятник, який має з’явитися біля Північного корпусу Харківського університету?

— Так. Епопея з Багалієм триває років п’ять. Тепер нарешті дочекалися кризи, щоб його зробити. Зараз він стоїть і сохне. Встановлення заплановане на перше вересня. До речі, пам’ятник там має бути не один! З одного боку — Багалій, із другого — математик Ляпунов. Останнього теж робитиму я, але поки що незрозуміла ситуація із фінансуванням.

— Невже ви до вересня встигли б зробити і скульптуру Ляпунова?

— Звісно. Робота скульптора подібна до ремесла збирача літаків: варто лише правильно припасувати деталі...

Українські митці змінюють потяги, але самі незмінні

—  У скульпторі Олександрові Рідному зацікавлює певна непередбачуваність: з одного боку його знають як митця офіційного, з іншого — вас називають патріархом нової української скульптури. Гримуча суміш виходить.

— Якщо працювати постійно на галереї, то все одно відчуваєш якийсь момент замовлення. Ім’я — це така річ...

— Небезпечна?

— Так. Має ім’я Олег Пінчук. Він уже потрапив у колію. А в мене з моєю творчістю виходить так: з одного боку, роблю те, що кажуть, із другого — те, що хочу. Якби була змога, робив би лише те, що хочу... А взагалі скульптура — мистецтво абсурдне. Я завжди кажу своїм студентам: якщо вмієте робити щось інше, не беріться за скульптуру. Навчити скульптурі — не складно. Але чому так мало людей віддають їй життя? Я змушую своїх студентів писати твори, щоб вони не просто щось робили руками, а й мислили.

— Запитання до викладача Рідного. Як скульптурі, безперечно, давньому видові мистецтва, сусідиться сьогодні із відеоартом, фотоартом, синтетичним мистецтвом?

— Нині час прогресистів–аматорів і ортодоксів–професіоналів. Скульптура — мистецтво, неможливе без специфічних знань. Інколи скульптура може бути цікавою тільки тому, що її зробив, скажімо, Тістол. Це певна проблема. Хоча взагалі–то команда митців українських та ж сама. Вона лише пересідає з одного потяга в інший. Незмінні Цаголов, Савадов, Тістол, доєдналися Чічкан, «Р.Е.П.» із «SOSкою»… Моя творчість теж зазнавала трансформацій. Після навчання я робив речі самі в собі. Це були скульптури, про які нікому не потрібно було розповідати. Вони містили сюжет, як ось ця — «Вигнання з раю». У 90–ті моя скульптура стала концептуальнішою — протисалонною, провокаційною. Потім був час, коли я працював із міддю. Зараз у моєму житті період неактуального мистецтва, літератури, змісту.

Міська скульптура — мов телебачення: суцільне шоу

— У нас завжди, як тільки якісь роковини, так одразу всі починають думати про пам’ятники... Звісно, цю традицію ми отримали у спадок від радянської епохи. Та у нас і досі кажуть «пам’ятник», а не «скульптура»!

— Рідного–митця це ображає?

— Та ні, просто так уже склалося. Скульптури в Харкові, власне, і немає. Хіба що пам’ятник «Еллочці–людоїдці» (скульптура Катиба Мамедова з’явилася на вулиці Петровського у Харкові 2006 року. — Авт.). А так Харків — пустеля. Можна ще згадати поп–артівський м’яч (пам’ятник футбольному м’ячу в парку Шевченка роботи скульптора Олега Шевчука з’явився у 2001 році за сприяння ФК «Металіст». — Авт.). А ось щоб прикрашати середовище і робити його гуманнішим... навіщо? З міською скульптурою, як і на телебаченні: суцільне політичне шоу.

— На шоу перетворюються і дискусії поміж різними політичними силами про те, які пам’ятники слід знищити, а які встановити. У Харкові, наприклад, є і Ленін, і Постишев, і Скрипник, і Руднєв, і Кіров, і герої–комсомольці... Постійно у нас проблеми із пам’ятниками УПА, Героям Крут... Хто, врешті, має вирішувати, які пам... перепрошую, скульптури мають стояти у місті?

— Це мають бути приватні ініціативи. Бо всі офіційні органи вкладають у скульптуру свою ідеологію — робота у них така. Окрім проекту, який ми робили із Маковим (у 1997 році Олександр Рідний спільно з Павлом Маковим презентував у Харківській муніципальній галереї проект «Місцеві пам’ятники». — Авт.), я мав безліч ідей із модернізації мистецького обличчя Харкова. Але ж зробити пам’ятник Михайлову у нас не можна. Хто він такий? Та ще й живий... Хоча можна зробити скульптуру фотографа з обличчям Михайлова. Або ж — скульптуру поета з обличчям Чічібабіна. Сучасних, абстрактних проектів у місті взагалі немає.

— Та ж сама тенденція простежується в усіх українських містах?

— Трошки сучасної скульптури є в Одесі.

— Колись ви подали ідею, що українські міста можуть брати європейську скульптуру в оренду і тим самим потроху виробляти мистецький смак українців...

— Так. Можна йти, скажімо, Цюрихом і біля якогось банку побачити шикарну виставку скульптур. Причому банк може брати цю експозицію в гіпсі, а поверне — у бронзі.

Радянські пам’ятники піддаються адаптації, а не руйнації

— Зі скульптурами «людськими» у нас хоч щось відбувається. А ось із абстракцією... Харків’янка Анна Іванова робить пісочні годинники. Чому б не зробити у місті такий величезний годинник?

— Ну, ми влітку мали на майдані Свободи величезне пісочне містечко!

Пісочне, крижане... Хоча людям подобається... Пісочне містечко — це нонсенс. Адже пісочна скульптура є частиною пляжної культури. У сучасному контексті з’ява пляжу біля колишнього обкому... щось у цьому, може, і є. Але ж це не провокація, а по–чесному, насправді. Як на мене, це вигідний спосіб ховати гроші, які могли б піти на бронзу. А взагалі можна пройтися нашими майстернями і в кожній знайти скульптуру–претендента на встановлення у місті. Такий пам’ятник, як ось Багалію, більший чи менший, усі можуть зробити. Тут потрібна звичайна класична освіта, тренування. А так щоб прийшов хтось із чиновників до майстерні і запитав: що ти у нас робиш? Митець скаже: я ось роблю отакі штуки. На що чиновник запропонує: зроби нам таку штуку такого–то розміру на такій–то вулиці. І ось тоді місто буде наповнене якимись суб’єктами. А так пам’ятники людям —речі об’єктивні.

— Не плануєте для міської влади влаштувати такі екскурсії?

— Вони були тут неодноразово. У мене і Кушнарьов був, і Дьомін, і Аваков. Їх цікавить тільки замовлений проект. А чому, наприклад, не може функціонувати ось така скульптура (Рідний показує на велику дерев’яну драбину. — Авт.)?

— Ви колись говорили, що абсолютно не розумієте пієтету, з яким харківський Дзеркальний струмінь подають як візитку міста. Які ще пам’ятники вас обурюють у Харкові?

— У тому сквері зараз взагалі проектують церкву Жінок–Мироносиць за муніципальною галереєю, перед нею стоятимуть комсомольці, за нею цей Дзеркальний струмінь...

— Не забувайте про пам’ятний знак Героям Крут...

— Оце поєднання! Взагалі я за те, щоб старі скульптури у місті не чіпали. Ті пам’ятники, які ми маємо від минулої епохи, теж піддаються адаптації до сучасного середовища. Якби в Римі ламали всіх імператорів, що би дійшло до наших днів? Нерон, наприклад, такою падлюкою був! Пам’ятник повинен жити, якщо у нього є якийсь міф. Так трапилось із моїм пам’ятником Гагаріну в Харкові. Як з’ясувалося, дирекція магазину «МКС», біля якого і встановили скульптуру, колись уся «працювала на космос». Цей магазин на проспекті Гагаріна було відкрито, здається, у день першого польоту Юрія Гагаріна. Тобто тут уже є якийсь міф, якесь виправдання.

Пам’ятник — мов горщик: можна молоко налить або об голову розбить

— Скульптур, присвячених темі Голодомору, у вашому доробку кілька, чи не так?

— Таких проектів було багато. У 90–х Генріх Алтунян влаштував у Харкові конкурс — хотіли зробити щось на тому місці в Молодіжному парку, де зараз стоїть хрест. Спробували себе Агібалов, Іллічов і я. З того часу періодично я брався за цю тему. Тому коли мене запитали, чи немає чогось про Голодомор, — показати було що. Аваков подивився. Цей проект він назвав коміксовим, наче у сучасних фільмах жахів (проект, на який вказує Рідний, являє собою людину з рукою–косою. — Авт.). Це ось була ідея для Молодіжного парку — композиція мала доповнювати уже встановлений у тому місці хрест. Був проект ландшафтний — із землі робилися такі фігури, посеред яких — маска сплячої дівчини.

— Це правда, що головний герой скульптури, присвяченої Голодомору, має обличчя харківського дисидента Анатолія Здорового?

— Не зовсім, звісно, але схожість є.

— У скульпторів пам’ять має бути ще прискіпливішою до деталей, аніж у художників?

— Це обов’язок. Якщо не будеш уважним до чужих облич, усі роботи будуть схожими на скульптора.

— Отже, пам’ятник жертвам Голодомору, меморіальна дошка Чорноволу, монумент Незалежності, а поряд із тим — пам’ятник Кушнарьову, першому харківському губернатору Щербініну. Ідеологічні розбіжності поміж цими проектами для вас не важливі?

— На того ж таки Щербініна в Союзі було табу, тому, як на мене, це була важлива робота. Я ставлюся до скульптур інакше. Гончар зробить горщик, і хтось у нього молоко наллє, тоді як інший битиме ним когось по голові. Так і з пам’ятниками: біля Щербініна ті ж таки націонал–патріоти можуть пікети влаштовувати, розповідати людям, який він був не хороший. Пам’ятник має привертати увагу.

— Завжди, коли беретеся до роботи, ви детально досліджуєте епоху, біографії героїв?

— Так, останнім часом читав праці Багалія. Замовлення такого класу, як пам’ятник на могилі Кушнарьова, завжди робити дуже важко. Але його образ уже був канонізований, інакше його й не уявляв. Сім’я теж ішла назустріч.

— Вам часто замовляють такі надмогильні скульптури?

— Ні, я не в тій системі. Взагалі культура цвинтарів — це така собі портретна галерея під відкритим небом. Наче вже й радянська епоха минула, але у нас і досі цвинтарі стандартизовані. Хоча в радянську епоху відомим людям пам’ятники робили непогані скульптори. Тоді були обмеження, а зараз смаку немає.

Якби не академія мистецтв, Харків перетворився б на Полтаву

У Харкові мало посередніх митців. Кого не бачу — всі зірки. Тому в нас тут самодостатня атмосфера. Харківську скульптуру впізнають. Вона не така салонна.

— Тобто харків’яни можуть більше вдаватися до експериментів?

— Так, вони менш залежні від ринку. Хоча тут і мінус — менше мотивації для творчості.

— А як щодо вислову Олега Пінчука, що мистецтво — це не тільки сам твір, а й уміння його подати, розкрутити?

— А у нас просто нікому продавати! Гроші є в депутатів, а вони всі в Києві. Харків — це Дике поле. Скільки століть тут не жили люди, а ми якось живемо. Може, це наше випробовування. Пощастило нам, що маємо Академію мистецтв. Інакше була б ще одна Полтава — духовна скарбниця, яка сьогодні мовчить.

ДОСЬЄ «УМ»

Олександр Рідний

народився 1961 року в Харкові. Закінчив Харківське художнє училище і Харківський художньо–промисловий інститут (відділення скульптури). Довгий час очолював кафедру скульптури Харківської академії дизайну та мистецтв. Нині там само викладає академічну скульптуру, композицію і роботу з матеріалами. Академік. Член Національної спілки художників України.

Виставки його робіт проходили в Харкові, Києві, Росії, Німеччині, Голландії, Великій Британії, Японії. Переможець арт–рейтингу Асоціації Арт–галерей України (2000, 2002, 2003) у номінації «скульптор року». Ввійшов у 2008 році до «ТОП–10 української скульптури», визначеної галереєю Da Vinci. Проекти: «Ієрархії простору» (1992), «Літургія оглашенних» (1994), «Місцеві пам’ятники» (1997), «Манія величі» (1998), «Машини, літаки, чи Новий Гамлет» (2000), «Речі для себе» (2003), «Улюблений розмір» (2005), «Едип–цар» (2006), «Люди й ідоли» (2008) та ін. Автор монументальних скульптур у Харкові: нагорода «Золотий Фенікс» фестивалю «Світ книги», пам’ятник першому харківському «губернатору» Є. Щербініну (2004), меморіальна дошка В. Чорноволу (2004), пам’ятник на могилі Є. Кушнарьова (2007), меморіальний комплекс жертвам Голодомору (2008), пам’ятник Д. Багалію (2009). У Бєлгороді стоїть його пам’ятник волейболістам.