Режисер Рашид Бухараб, актори Бленда Блетин та Сотікві Койяте (праворуч) на презентації фільму «Річка Лондон». (Фото Рейтер.)
Головною подією сьогодні на Берлінале буде показ фільму «Пил часу / I skoni tou chronou» знаменитого грецького режисера Тео Ангелопулоса. Це друга частина замисленої ним історичної трилогії (першу показували саме в Берліні, кілька літ тому). І знову події виходять на терени колишньої Російської імперії — у цьому житті все так переплелося... Здається, історія є головним персонажем нинішньої програми Берлінале. Далека і близька. Старий жарт гімназистів: давні греки не знали, що вони є давніми греками. Ми гаразд не знаємо себе, нині сущих. Хоча дуже хочемо знати. І для того знімаємо кіно. Або його дивимось.
Поки що найвищі бали критиків у двох фільмів — іранського «Про Еллі» Асгара Фархаді й американського «Вісника / The Messenger» дебютанта Орена Мовермана. Щодо другої стрічки — справедливо, на мій погляд. Зовні дуже проста історія про те, як двох військових навантажили місією — бути вісниками смерті. Самі розумієте, як це «просто» — приїхати у сім’ю загиблого і повідомити про смерть: сина, чоловіка, батька... Нам докладно, з кінематографічною безжальністю, показують облаштований побут, узвичаєні стосунки, які за лічені секунди обвалюються у тартарари. Незрідка відчай перекидається в лють, яка адресується лихим вісникам. Що ж, кажуть, у давні часи таких і зовсім убивали. Аби не входило у звичку, у кров, не ставало ментальною ознакою.
Молодий сержант Філ (Бен Фостер) і його старший напарник Алан (знаменитий Вуді Херелсон) розносять повідомлення про тих, хто загинув в Іраку. Спершу рівновага не полишає їх, та чим далі, тим руйнівнішими виявляються реакції родичів загиблих на їх власну психіку. Втрачають сон, усе частіше вдаються до спиртного. І ніби ж не винні ні в чому, а от... У цьому, мабуть, і одкривається внутрішній, образний вимір картини: не питай, по кому подзвін — він по тобі... Віснику, ти несеш інформацію про смерть, й відтак у тобі прокидаються зловорожі сили. Одначе ж хтось мусить узяти на себе і ту надлишкову інформацію, і той біль...
Тільки одна з удів поводиться незвичайно — ні сліз, ні відчаю. Тільки пізніше... Найкращий, на мій погляд, епізод стрічки — Філ, що закохався в неї, прагне встановити близькі стосунки, і вона ніби готова до цього. Довгий, кількахвилинний епізод знято одним планом, і актриса Саманта Мортон блискуче відтворює всі перепади емоційного стану. Це і є головніша ознака справжньої акторської техніки — в одному плані зафіксувати рух думки, рух емоцій і жодного разу не схибити. Ні, що не кажіть, в Америці вміють виховувати акторів–профі... Жінка не може забути свого чоловіка, у неї син, і все це не просто — пил минулого насправді є живою кров’ю, що продовжує бігти жилами... Та це ще не кінець фільму, який, сподіваюсь, побачать і в Україні.
Режисерський дебют, а рівень професіоналізму цілком достойний. Значно досвідченіший французький режисер (за походженням алжирець) Рашид Бухареб пропонує у якомусь сенсі схожу історію про любов і смерть. Картина з великого конкурсу називається «Річка Лондон / London River». Тут так само є чудова жіноча роль — немолоду Елізабет грає Бленда Блетин. Вона провінціалка і приїздить до столичного Лондона у нещасливу годину — 7 липня 2005 року, коли там вибухнуло одразу чотири бомби (згадаймо, це реальний факт). Увесь фільм — це пошук дочки Джейн, яку ми так і не побачимо. На квартирі її немає, мобілка відповідає тільки механічним автовідповідачем. Доводиться виготовити пошукові плакати і розклеїти їх по місту: може, знайдеться.
Знаходиться старий чорношкірий Осман (Сотікві Койяте), який так само приїхав до Лондона у пошуках сина — тільки з Франції. Сина того він не бачив уже п’ятнадцять літ — ще шестирічним покинув його в Африці, подавшись на заробітки. Майже український сюжет, тільки в нас подібними речами кінематографісти не цікавляться: проза життя, народ таке «не любить»... У нас все про народ знають — настільки, що того народу на екрані вже зовсім не видно... Ну це так, між іншим. А от Бушареб знімає звичайне рутинне життя Лондона, де усього і всіх напхом напхано, де співіснують люди різних вірувань, рас і звичаїв. Старий Осман угледів Джейн із плакатика Елізабет поруч свого сина і негайно передзвонив жінці за вказаним телефоном. Так вони зустрілися. Християнка і мусульманин, біла і чорношкірий... Актриса віртуозно відображає надзвичайно широку гаму проявів характеру своєї героїні: наївність і мудру розважливість, імпульсивність і вміння прораховувати вчинки, довірливість і проникливість у мотиви чужих вчинків. На сьогодні це головна претендентка на «Срібного ведмедя» за кращу жіночу роль.
Фільм завершується трагічною звісткою: дочка Елізабет і син Османа були в автобусі, який злетів у повітря. Все, життя матері, яка виховала Джейн практично сама, далі втрачає сенс. Одначе останній фільмовий план по–своєму символічний: Елізабет важкими рухами буквально вгризається в досі не оброблену землю. Може, у тому висохлому ґрунті порятунок? Може, те, що трапилось у Лондоні 7.07.05, є розплатою за відрив од землі, від коренів, від могил предків? Мало не всі посунули в інші світи, змішалися у величезні міські громади, де вчаться жити по–новому: одначе ж як важко і з якими втратами...
Після фільму сидимо — разом із відомим російським істориком кіно та архівістом Володимиром Дмитрієвим — в коктейль–барі Billy Wilder’s (знаменитий голлівудський режисер Біллі Уайльдер родом з Берліна). Звісно, замовляємо коктейль Sun set Boulevard (однойменний фільм «Сансет бульвар» пригадуєте?). Допоки готується напій, Дмитрієв починає доводити мені, що така поширена нині у західному світі політкоректність (про неї й Бухареб оповів) є... злом.
— Як то? — дивуюсь. — У нинішньому світі, де все перекинулось і ніяк не вкладеться заново, без політкоректності — гаплик. Автобуси будуть злітати в повітря далі.
— У житті — так, це благо. А от у кіно — зло. І провина за це — на критиках. Вони вже не перше десятиліття оголошують то один, то інший національний кінематограф знаменом часу, виразником усього — і це найчастіше фальш. Хоча в основі — та сама політкоректність. Погані іранські фільми стільки разів вигравали найбільші світові фестивалі — бо вважалося, що в них є правда про упосліджену націю. От і нині невдала, я упевнений, іранська картина «Про Еллі» багатьма критиками підноситься до небес... Або китайське кіно... І кінематографісти повірили критиці, у підсумку втративши інтерес до естетики. Головне — політкоректно відтворити реальність, якою вона складається. Отут і антиамериканізм годиться... Велика країна завжди винна...
— Не завжди, але ж часто так і є. І сама страждає — он стільки американців полягло в Іракові.
— Але я про кіно. Антиамериканізм призвів до зненависті щодо голлівудської естетики — і що? Уайльдер — великий майстер, він не думав про політкоректність, і в його фільмах життя багатошарове і стереоскопічне. А політкоректність хвалена призводить до площинного, примітивного схематизму.
— Боюсь, що це ви і про єдиний український фільм на Берлінале — «Діагноз» Мирослава Слабошпицького. Там якраз схематичний показ фрагменту реальності. Добре знайомого по кіно, до речі. Скажімо, чотири роки тому в Каннах переміг фільм «Дитя» братів Дарденів — там двійко неприкаяних так само народжують дитину і батько намагається подіти його якнайдалі... Тільки там соціальна реальність захоплювалась доволі широко, з м’ясом, потом і кров’ю. У Слабошпицького бліді персонажі, позбавлені найменших ознак індивідуальності. Найменшої спроби аналізу соціальної реальності. Ну, сам сказав після фільму, що у нашому кіно це втрачено — нині це прерогатива телевізії.
— Я фільму не бачив. Хоча не здивуюсь, якщо українське кіно у найближчі роки стане модним і буде охоче запрошуватися на світові фестивалі. Тільки для цього треба знімати не кіно, наповнене етнографічними подробицями про давнє історичне минуле, а ту реальність, якою вона є нині. За фільмами українських режисерів нічого не можна дізнатися про те, як живуть українці... В які крамниці ходять, що їдять, як кохаються і працюють... Нічого цього немає. От у румунів кілька років тому з’явилося — і бачите, модні.
— Це заслужено?
— Так. Бо вони взялися аналізувати реальність — із такого аналізу незрідка й виникає справжнє кіно. Тільки без політкоректності, коли педантично вираховують, кого і як, і під яким соусом подати...
Напередодні я так само смакував коктейль — у готелі Maritim відбулася зустріч, влаштована Українською кінофундацією. Нагадаю, у Берліні вони показують (щоправда, тільки на кіноринку) програму вітчизняного кіно із п’яти фільмів. Зібрався доволі великий гурт людей звідусіль. Посол України в Німеччині Наталя Зарудна відкрила вечір. До речі, знаю її з 2001 року, коли вона брала участь в організації та проведенні ретроспективи фільмів Олександра Довженка у США. Ще рік тому була послом у Данії — не дивно, що й там відбулася Довженкова ретроспектива. Отже, маємо дипломата, залюбленого в українське кіно. Що приємно...
А вечірка тривала, аж поки не заспівав, не заграв гурт «Гайдамаки». Опісля цього спілкування між людьми фактично припинилося — крізь такі децибели годі було пробитися один до одного. Як добре було йти вечірнім притишеним Берліном і думати про великі й малі справи — кінематографічні передусім.
У Київській публічній бібліотеці імені Самеда Вургуна відкрили виокремлену книгозбірню українського поета та перекладача тюркських літератур Миколи Мірошниченка (1947—2009). >>
Львів — це місто не лише найароматнішої кави, а й романтичної музичної історії, пов’язаної з Францом Ксавером Моцартом — сином знаменитого австрійського композитора і музиканта-віртуоза Вольфганга Амадея. >>
Поміркувати про поезію Богдана Томенчука найкраще з авторськими строфами: >>
Стартує вже 21 грудня в Харкові, а в Києві пройде 25–27 грудня мініфестиваль «Вертеп Схід». >>
У крайньому романі Стівена Кінга «Голлі» (Х.: Клуб сімейного дозвілля, 2024) знову немає нічого від класичного іміджу «короля жахів»: ані містики, ні фентезійних істот. >>
Загалом у фільмі є кадри з 16 фільмів Олександра Довженка: переважно художніх і кількох документальних. >>
