Чекісти ведуть переговори з «залогою» криївки українських підпільників. Станіславська область, 1945 р. (Архівні фото надано київським Музеєм совєтської окупації.)
Про трагедію, що «спіткала» мільйони людей в Україні у ХХ столітті, тепер багато говорять і пишуть. Однак хто влаштував ту трагедію? Не була ж вона «стихійним лихом». Хтось її замислив, розпланував і поетапно здійснив. Розстріляні в братських могилах про це не розкажуть, а значна частина архівів спецслужб досі запечатана грифом «совєршенно сєкрєтно». Утім ще є чимало тих, кому смертний вирок було замінено на десятки років концтаборів. Сьогодні вони, а також родичі убитих мають довідки: «реабілітований за відсутністю складу злочину». Отже, свого часу хтось засудив їх несправедливо. У кожного з них був слідчий, який фальшував справу, і суддя, який судив невинну людину. Чому б не оприлюднити їхні прізвища?
Керівник архівної галузі держави комуністка Ольга Гінзбург заявила, що оприлюднення архівних документів може зашкодити нащадкам чекістів. Але чим? І невже діти жертв гірші за дітей колишніх катів? Чому в демократичній республіці вони все ще мають якісь особливі пільги, не лише в державному матеріальному забезпеченні, а й у контролюванні інформаційного поля й колективної національної пам’яті?
«Може, прочитавши список отих злочинців, які катували, неправдиво свідчили, фальшували справи — хоч їхні діти почервоніють? — каже голова Київського товариства «Меморіал» імені Василя Стуса Роман Круцик. — А може, хтось із них і вибачиться за свого діда–прадіда». Саме для цього київський «Меморіал» розпочинає Громадську люстрацію: оприлюднення імен осіб, які розробляли «операції» масових убивств, депортацій, засилали людей на багаторічну каторгу, «вибивали» фальшиві зізнання, засуджували безневинних, були наглядачами в концтаборах і виконували розстрільні вироки. Засекречування й безкарність злочинців загрожує криміналізацією суспільства, переконаний юрист Роман Круцик. Не покращає в державі, поки злочин не буде названо злочином. Суспільство після тривалої мішанини понять і набридливого називання чорного білим і навпаки має знову навчитися розрізняти добро і зло. «У світі так і робиться, — свідчить Роман Круцик, який упродовж багатьох років вивчає досвід інституцій національної пам’яті Польщі, Литви, Латвії. — У Польщі у районних відділеннях Інституту національної пам’яті стоять великі банери, на яких вказано прізвища людей, що співпрацювали з каральними органами».
Товариство «Меморіал» запрошує реабілітованих політв’язнів надсилати прізвища слідчих, суддів, членів «двійок»–«трійок» і «особливих нарад», які виносили несправедливі вироки, катів, концтабірних наглядачів за адресою: Київ, вулиця Стельмаха, 6–А. Після відповідної перевірки, ця інформація буде оприлюднена.
Публікацію даних для Громадської люстрації «Меморіал» розпочинає з листа Юрія Паєвського, члена останньої карпатської підпільної групи, яку «здав» завербований НКВС колишній підпільник із псевдо «Кіров». У 1953 році близько 60 осіб цієї групи судили в Києві.
У 1950—1952 роках у різних регіонах України умови існування збройного підпілля ОУН були дуже важкими. У таких умовах ніяке підпілля довго існувати не могло. Відомо про існування окремих груп чи одиниць і в 1954, і навіть у 1955 роках, але вони вже не впливали на загальний перебіг подій. Поступово різними методами КДБ вдавалося припинити діяльність підпілля як цілісної організації. Для цього було чимало хитрих, технічно досконалих методів. Починаючи з отруєних консервів нібито заводського виробництва, замінованих батарей до радіоприймачів, і кінчаючи масовим застосуванням хімічних та наркотичних речовин. Але основним методом було засилання агентів в організаційну мережу. На жаль, зрадництво як явище існує стільки, скільки й людство. І спосіб ліквідації підпілля в Буковинській і Коломийській окру€гах ОУН — класичний приклад того.
Такі випадки траплялися в цих округах і раніше. Відомі приклади: «Олесь» — Оманчук Віктор і «Кордуб». Між іншим, обидва потім проживали легально: один працював десь на Буковині вчителем, а другий — у кооперації на Станіславщині. Але в той час підпільна мережа була ще дієвою, і нашій СБ вдавалося ліквідувати наслідки зради.
І от літо–осінь 1951 року, великі загони військ МГБ влаштовують суцільні облави. У районі Яремча розкрито криївку, і в руки МГБ важкопораненою дружина потрапляє окру€жного СБ Коломийської округи «Кірова» — Романа Тучака. Через ту Надію Броніславівну (з дому — Кульчицька), яку МГБ вдається вилікувати, виходять з допомогою цивільних агентів на «Кірова». Крім того, знаходять двох малих дітей «Кірова», які виховувалися десь між людьми. Тучака шантажують їхнім життям і повністю схиляють його до співпраці.
Організовується так звана «лапанка»: «Кіров» видає криївку окру€жного Коломийщини, сотника «Сірого», який гине разом з охороною. Тієї ж осені під час переходу кордону гине окру€жний референт пропаганди Коломийської округи колишній курінний УПА «Перебийніс» — Данилюк Назарій, між іншим, останній зв’язковий Буковини і Гуцульщини з закордонним представництвом, а також інші члени окру€жного проводу. На весну 1952 року «Кіров» залишається єдиним членом окру€жного Проводу. Зиму 1951—1952–го він перебував частково в Коломийському МГБ, а частково в криївці березівського станичного «Лиска», який ні про що не здогадувався і якого потім «Кіров» теж здасть живим у руки МГБ. При цьому загинули охоронці з боївки «Лиска», а живою взяли його дружину Софію Геник із двома маленькими синами.
Ранньою весною «Кіров» обходить весь терен округи, нав’язуючи по–своєму час і місце наступних зв’язків згідно з розробленим МГБ планом. Був він на зустрічі й із нашою групою. Там були окру€жний Буковини «Недобитий» (Матвіїв Юліан, в часи УПА — курінний куреня «Перемога», майор), надрайонні референти Косівського надрайону «Ненаситець» (Палипюк Василь), «Орися» (Паєвська Олександра), станичний «Бомба» (Лукинюк Микола, на станиці якого у двох криївках ці всі зимували 1951—52), а також боївкарі з охорони і я, як друкар відразу двох осередків — Буковинського окружного і Коломийського надрайонного.
Треба визнати, що вся ця «лапанка» була грамотно розроблена МГБ. «Кіров», наприклад, змусив нас розповсюдити по зв’язках надрукований моїми ж руками «комунікат», в якому попереджував, що МГБ «внєдріло» в ряди підпілля зрадника, який викликає на зв’язки і видає підпільників, тому треба бути обережним і користуватися тільки добре перевіреними зв’язками. Таким чином був зроблений ніби «хід конем» на випадок, коли б хтось у час операції зміг втекти і повідомити інших. Як потім з’ясувалося, всю операцію розробляли в Києві, а під час проведення навіть начальник Станіславського обласного МГБ Костенко бігав, як простий оперативник, з автоматом.
А далі пішло «як по писаному». Зв’язки були організовані таким чином, що група, яку взяли, за кілька днів перед тим була на зв’язку з наступною, і тому не виникало підозр, що вона зникла. За моїми даними, таких груп взяли 10—12, у кожній — від двох до семи осіб. Групи були суто ситуативні — хто де в той момент із ким рейдував. Наша була ніби останньою, в ній були: «Ненаситець», «Орися», «Лис», «Мирон», «Крига» і я — «Жук». Кликали мене ласкаво — «Жучок», на що я навіть ображався. «Мирона» і «Кригу» вбили на місці, вони якраз виконували роль зв’язкових, які приводили на потрібне місце попередні групи і йшли за завданням «Кірова» за іншими, ні про що не здогадуючись.
Вам, без сумніву, знайома повість Михайла Андрусяка «Брати грому». Там цей епізод описаний мною детально. Після дводенної зупинки в Станіславському МГБ ми на четвертий день були в Києві в так званій внутрішній тюрмі КДБ УРСР на вулиці Короленка (тепер Володимирська), 33. Відбув я там рівно рік в одиночній камері. Слідство і суд відбувалися саме тут.
На календарі був 1953 рік. У засобах масової інформації і в доповідях керівництва УРСР у Москву давно повідомлено, що «банди німецько–фашистських найманців» знищені, вже давно немає ні підпілля ОУН, ні відділів УПА. А тут у руках КДБ така велика група підпільників, і майже всі не рядові. Багатьох боївкарів повбивали на місці, щоб був менший рахунок. Слідство і суд організували дуже офіційно. Виглядало так, що українське республіканське керівництво організувало «доказуху» для керівництва московського, а заодно провело ніби виробничу практику для різних московських слідчих груп. Бо групи слідчих місцевих багато разів змінювалися такими групами з Москви. Притому відчувалося, що всі вони високопрофесійні і добре орієнтуються у всіх питаннях, пов’язаних з ОУН і УПА. Це вже не 1945—47 роки, коли всі суди були перевантажені «справами», і протоколи писали часом напівписьменні старшини, як у справі мого батька, на зворотних чистих боках аркушів, видертих із церковних книг.
Нас судили невеликими групами по три–п’ять осіб, у групу включали тих, хто в підпіллі був пов’язаний між собою функціональними обов’язками, іноді й родинними, як я з мамою. Для процедури прибула з Москви так звана Військова колегія Верховного суду СРСР. Це називалося — виїзна сесія колегії, яка була ніби найвищою судовою інстанцією в СРСР у політичних і воєнних справах. Друга частина називалася, здається, «Уголовною колегією», в усякому разі на суді нашої групи головував заступник голови колегії генерал–майор Зарянов, а підписи у справах — голови колегії генерал–лейтенанта Чепцева. Співголовами, чи то членами суду, були полковники юстиції Коваленко і Артюхов, секретар — якийсь Сиротинський, перекладач — старший лейтенант Хмель, за участю державного обвинувачувача, воєнного прокурора і військ МВС Українського округу Кошарського. Україна не мала свого генерального прокурора, а була як «український округ». Тому в багатьох відомих процесах фігурував саме цей Кошарський.
Повторюю, все відбувалося ніби дуже «законно», чи то для архівів, чи як «показуха» для співробітників МГБ. Навіть перекладач був, ніби ми могли десь оскаржити, що не розуміємо звинувачення. Перед судом була надана можливість, згідно з так званою «двухсотою» статтею, ознайомитися зі всіма десятьма чи більше томами «справи». Навіть надано було право «останнього слова». Разом судили нас чотирьох: трьох референтів Косівського надрайонного проводу — «Аскольда», «Ненаситця», «Орисю» і мене, друкаря цього проводу. Заключна папка з протоколом судового засідання зберігається в Івано–Франківську. Згідно з нашими теперішніми законами, я з цією «справою» познайомився.
Так само судили й інші групи. Усім був один присуд: «вища міра соціального захисту — розстріл». Виняток зробили для мене. Мені в день суду виповнилося 17 літ, тому дали тільки 25 років каторги. Уже нині з’ясував, що дружині Березівського станичного «Лиска» пані Софії Геник, яка офіційно не була членом ОУН і навіть псевда не мала, теж присудили 25 років.
Відразу після суду всіх перевезли в камери смертників на Лук’янівку, мене залишили на Короленка. Орієнтовно всі ці суди відбувалися в січні 1953 року, наш — 21 січня. На Лук’янівці всі наші сиділи, чекаючи рішення Президії Верховної Ради СРСР. Рішення надійшло вже після смерті Сталіна у квітні 1953 року, сімом смертну кару замінили на ув’язнення, решту розстріляли. «Орисю» й «Ненаситця» розстріляли 8 квітня 1953 року, решти — точної дати не знаю.
І тут виникає кілька запитань. По–перше, суди такого рівня МГБ не часто влаштовувало. Знаємо багато про «процес 59» у 1941 році, навіть мені доводилося читати його протоколи. Знаємо про всіх розстріляних членів ОУН в Ягольниці під Чортковом у листопаді 1942 року. А цей, як ми називаємо, «Київський процес» до сьогодні — майже «біла пляма». У місті, де я живу, близько 500 колишніх політв’язнів і репресованих, серед них жодного не судила вища судова інстанція імперії.
Ми не знаємо кількості підсудних на цьому процесі і всіх їх поіменно, за винятком тих, хто був «однодільцями» «Спартака» або моїми і тих, із ким нам робили очні ставки або чиї свідчення були в «ділі». А це десь 15—18 осіб. Тоді як за нашими підрахунками через цей процес пройшло не менш п’яти десятків. Раз не знаємо поіменно, то й не відаємо, наприклад, чи є десь їхні діти, які, згідно з законом, мають право знайомитись зі «справами» своїх батьків.
Як стверджують всюдисущі журналісти, я є наймолодшим за роком народження комбатантом УПА в Україні. Ті ж дослідники з’ясовують, що моя мати була останньою жінкою–політв’язнем, офіційно розстріляною в СРСР.
Тіла моїх розстріляних друзів і наставників десь закопали чи спалили в крематорії. Колись на мій офіційний запит тоді голові СБУ Марчуку була відповідь — «даних про місце захоронення у справі немає». Я, мій батько і мати — реабілітовані офіційно. При цьому, якщо на батька і мене реабілітація прийшла з обласного управління за місцем арешту, як зазвичай буває, то документ про реабілітацію мами прийшов аж із Генеральної прокуратури.
У 1996 році я ще з кількома людьми (не називаю без їхньої згоди їхні прізвища) організував поїздку до «Кірова», який тоді проживав у Києві, на проспекті Перемоги, де певно зараз живе його пані Надя, бо він помер у 2000 році, а також до його «помічника» — уродженця Березови Ільницького, «Кузнєца». «Кузнєц», щоправда, від зустрічі ухилився. Мешкає він в Ірпіні, на вулиці Лесі Українки. А з Тучаком було інтерв’ю, запис якого на аудіокасеті я передав Косівському братству УПА. Він дуже неохоче розказував про свої «подвиги». Однак про сам процес він справді нічого не знав, хоч «на службі», зберігаючи вдома табельну зброю, перебував до 1955 року, вже живучи в Києві. А в 1955 році навіть очолював опергрупу з виїздом у житомирські ліси, де нібито з’явилися партизани.
Роман Круцик уперше зустрівся з Юрієм Паєвським 23 січня 1993 року в Шешорах. Пан Круцик тоді очолював комісію з законності і правопорядку Івано–Франківської обласної ради. У Шешорах освячували пам’ятний хрест на місці бункера, у якому застрелилися троє підпільників, аби не потрапити до рук НКВС. Вони не пішли на зустріч із провідником–зрадником «Кіровим», який спільно з чекістами підготував в урочищі Лебедин пастку для груп підпілля. Перевдягнені в повстанські однострої, чекісти невеликими групами заводили підпільників у бункер. Таким чином був схоплений і 16–річний друкар Юрій Паєвський. Після 1993–го Роман Круцик із ним листувався. На Різдво 2007 року життя реабілітованого політв’язня обірвалось. Пропонуємо читачам «УМ» текст листа Юрія Паєвського від 30 січня 2005 року, де він описує «Київський процес» над карпатською групою підпільників 1953 року.
«Меморіал» звертається також до деяких депутатів Верховної Ради, у чиїх біографіях є дивні прогалини: два–три роки люди перебували «невідомо де». Нехай пояснять громадськості, у яких «таємних спецслужбах» вони перебували ті роки. Громадяни як платники податків мають повне право знати повністю біографії «обранців». Інакше ми опублікуємо їхні імена як агентів чужих держав».
Роман Круцик, голова Київського крайового товариства «Меморіал» імені Василя Стуса,
народний депутат Верховної Ради України IV скликання.
З Олексієм Колісником, відомим на Волині дослідником проблем державотворення, кандидатом психологічних наук, професором Східноєвропейського університету імені Лесі Українки, розмовляли за кілька місяців до початку другого українського Майдану, в серпні 2014-го. >>
Після Революції гідності мовна ситуація в Україні погіршилася, і це відбувається тому, що уряд не представляє українську ідентичність, підтримка української мови сприймається як зазіхання на людські права російськомовних. >>
Щонайменше дивними виглядають заяви так званих «одноразових» політологів чи експертів про те, що невелика пауза пішла на користь Арсенію Яценюку, і що вже невдовзі він зможе запалати «новою зіркою» на політичному небосхилі… >>
У біографії заслуженого лікаря України Володимира Карпука є період, коли він, як кажуть, ходив у політику: був народним депутатом України від блоку «Наша Україна» у Верховній Раді 5-го і 6-го скликань, деякий час працював заступником голови Волинської облдержадміністрації з гуманітарних питань. Тобто спробував владу на смак у різних її іпостасях. >>
Цьогорічне вшанування Героїв Крут чи не вперше винесло на загальнодержавний рівень аналітичне, а не емоційне, як досі, бачення подій відомого бою. Упродовж майже 100 років українська поезія оспівує трагізм загибелі «300 студентів» і шпетить тодішнє керівництво УНР за «зраду» — мовляв, відмовилися від війська, самі сиділи в Києві, а хлопчики гинули. >>
До кінця тижня у виставкових залах Центрального будинку художника Національної спілки художників України (вулиця Січових стрільців, 1-5 у столиці) триватиме сьома Всеукраїнська бієнале історичного жанру «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників». >>
