Ще раз про любов

11.02.2009
Ще раз про любов

Актриса Леонора Сваркас на презентації фільму «Гігант».

Наш Алік Шпилюк (кіножурналіст і феномен, який про кіно знає все) не пошкодував здоров’я і часу й увечері попрошкував на вручення «Камери Берлінале» / Berlinale Camera (одна з престижних нагород фестивалю) класику французького кіно Клоду Шабролю. А той схопив камеру і почав нею «зйомку» — аж поки не навів фокус на Аліка (він же Олександр), що урочисто возсідав у першому ряді. Цю подію фіксувало одразу кілька телекамер, одначе, бідкався Шпилюк, серед них не було жодної української. Закон життя: правильно обереш час і місце й потрапиш у фокус історії. А ні — так і лишишся на периферії...

 

Час і місце

Berlinale Camera дісталася ще німецькому телепродюсеру Гюнтеру Рогбаху. Оголошено й про присудження такої ж нагороди португальському режисеру Мануелю де Олівейрі. Йому вже виповнилося сто літ (сто, ви правильно мене зрозуміли), одначе він ще працює — й ефективно! Його режисерський дебют відбувся 1931 року, коли більшість нині сущих людей ще не народилася...

Ще одна подія, хоча й позафестивальна ніби. Відбулося вручення призів Британської кіноакадемії. Одну з нагород отримала Кейт Уїнслет за роль у фільмі «Читач / Reader». Оскільки картину було представлено у великій конкурсній програмі Берлінського фестивалю, її директор, Дітер Косслік, привітав актрису телеграмою, нагадавши, що стрічка стала однією з окрас керованого ним кінофоруму. Правильно нагадав — щоби не забувала: де, хто і як саме наводив на неї фокус.

Кейт Уїнслет побувала на Берлінале і довгенько позувала на доріжці, що веде до Berlinale Palast. Що ж до самої стрічки... «Читача» поставив Стівен Далдрі, якого кілька літ тому ми запам’ятали завдяки блискучій, як на мене, картині «Години / Hours». У новому фільмі якоюсь мірою розвивається мотив співіснування в одній людині різночасових площин і різновекторних історичних потоків свідомості (про це нагадує й музика, багато в чому подібна до «Годин» (або, може, «Миттєвостей»). Героїня Уїнслет — Хана Шміц — проживає на екрані ціле життя — і не все воно буде видимим на екрані. Трапилося так, що у 1958–му вона, вже 36–літня, «упала в любов» (так воно буквально, з англійської) з 15–річним Міхаелем (утім, в англомовній картині він — Майкл). Секс на екрані нині не стільки показують, стільки озвучують — переважно жіночими голосами. Кейт — майстерно грає пристрасть, й водночас ще двадцять п’ять почуттєвих відтінків. Хороша актриса — потік цьогорічних призів цілком заслужений.

Потому пристрасть переходить в інший регістр — до читання. Точніше — слухання, бо Хана практично безграмотна. Зате слухати те, що читає Майкл, — залюбки. Читають класику. Серед іншого — «Даму з собачкою» Антона Чехова. Про те, як несподівано й обвально падає любов на людські голови, ускладнюючи їм життя. А далі... Далі не буду — фільм, що висунуто на «Оскара» у п’яти номінаціях, буде в нашом упрокаті. Не шедевр, одначе на загальному тлі — достойна картина з хорошими акторськими роботами (ролі Майкла у різному віці виконують Ральф Фіннес і Девід Крос). Одна з прикладних істин, що добувається в процесі перегляду, це те, що читання відкриває в людині інший, невідрефлектований доти вимір. Бо ж неграмотність Ханни, як з’ясувалося, була пов’язана з її дикістю фашиста...

Засоби стеження

Інший сюжет німецького життя, уже сучасного, оповіла молодий режисер Марен Аде у фільмі «Всі інші / Alle Anderen». Її ровесники, Кріс (Ларс Едінгер) і Гітті (Біргіт Мініхмайєр), живуть разом. Він — архітектор, вона фахівець зі зв’зків із громадськістю музичних колективів. Одначе саме в комунікації з коханою людиною весь час з’являються якісь діри, проколи. До того ж з’являється ще одна пара, Ханс і Сана, чия розкутість викликає у Гітті напади невпевненості. Аж до непритомності... Такий собі Антоніоні сьогодні — про жінку, чия психіка надто уражена нестабільністю сучасного життя. Зовні все «гут», ситно і затишно, а всередині шкребуться в тобі й не миряться такі різні твої іпостасі...

Так само молодий аргентинський режисер, дебютант Адріан Бініец у фільмі «Велетень / Gigante» (спільне виробництво кількох латиноамериканських країн) подає світ очима охоронця супермаркету Яри (Гораціо Командулле). Йому вже 35, він здоровань, у нього все добре й усталено. Тільки «не формат» він — і в буквальному, і в непрямому сенсі слова. У великому місті він, провінціал за походженням, загубився–розчинився, перестав бути видним. Він, охоронник, перетворився на одне суцільне споглядання через прилади стеження (до речі, мотив нині поширений). Юлія (Леонора Сваркас) так само працює в супермаркеті й так само з провінції, із села. Їй уже 31 рік, життя уявляється пустопорожнім і безперспективним. У фільмі ми не почуємо від неї жодного слова, одначе майже невідступно (очима Яри) спостерігаємо за її повсякденним життям. І коли вона у кінотеатрі обирає не фільм про кохання, а щось там про вампірів–людоїдів і щиро насолоджується видовищем, то запитувати, чи читала вона «Даму з собачкою», не доводиться. Не читала.

Герої фільму відомого шведа Лукаса Мудісона «Мамонт/ Mammoth» живуть у Нью–Йорку і все вони бачили й читали. Він (Гаель Гарсіа Берналь) — спеціаліст зі створення веб–сайтів, вона (Мішель Вільямс) — лікар–хірург. Його подорож до Таїланду дозволяє режисерові розгорнути паралельну історію одразу в кількох країнах (долучились Філіппіни). Чимало зворушливого і, сказати б, повчального для глядача, одначе журналісти зустріли фінальні титри стрічки осудливим свистом. Таки перевантажив Мудісон оповідь мелодраматичними заморочками, таки загорнув прості істини у банальні формули мораліте. Хоча дуже можливо, що у прокаті прості глядачі сприймуть усе це із вдячністю... Одначе подібне кіно вочевидь не для фестивальних екранних полотен — тут чекаєш на відкриття. У випадку зі шведом — не дочекалися.