Пов’яжи стрічку, попроси у Господа

«УМ» уже розповідала про дивовижної краси місця, які можна побачити, подорожуючи найдовшою в Європі вузькоколійкою Антонівка–Зарічне. Наважившись на мандрівку, ви не оминете й села Луко Володимирецького району, яке віднедавна стало місцем паломництва різного люду з усіх куточків України та близького зарубіжжя. Село з усіх боків оточене лісом, але якщо пройти лісовою стежкою на північ, то неодмінно потрапите до урочища Старці. Тут, на пагорбі, в оточенні диких груш і сосен стоять хрести, обвішані різнокольоровими стрічками, вишитими рушниками, фартухами і хустками. І за кожною цією річчю — чиясь доля, що потребує заступництва тих, хто знайшов на цьому місці останній спочинок.

До урочища місцеві жителі протоптали стежку дуже давно. Відтоді, як знайшли сім’ю старців, які замерзли лютої зими ще далекого1861 року. Йшли чоловік, жінка та двоє діток лісом, присіли під соснами, щоб бурю перечекати, та й «заснули вічним сном». Якихось два кілометри не дійшли вони до села. Віднайшли їх селяни вже напровесні, коли сніг розтанув. Сиділи скоцюрблені, близенько притулившись одне до одного, ніби тільки–но присіли перепочити. За всю зиму не зачепив мучеників звір лісовий, якого чималенько водилося в навколишній місцевості. Коли збиралися хоронити, то з–за пазухи чоловіка випала незвичайна іконка, за якою й зробили припущення, що сім’я належала до старообрядної віри.

Поховали невідомих на сільському кладовищі, а на місці їхнього останнього спочинку поставили хрести як пам’ять за загиблими душами. Хто не йшов повз по гриби–ягоди, кидав жменьку землі. Так і виріс пагорбок біля хрестів, ніби могила. Місцеві жителі розповідають, що вже так повелося: коли на душі якийсь неспокій, тягар, у домі чи в господарстві негаразди, побуваєш біля «старців», попросиш у них та Бога захисту — і проблеми ніби самі собою відійдуть, усе стане на свої місця.

Довгий час за хрестами ніхто конкретно не доглядав — усі, хто сюди приходив, потроху долучалися — прибирали, упорядковували. Тепер це місце взяла під опіку сім’я Рищиковець із Лука. Коли їхній син служив миротворцем в Іраку, батьки постійно ходили до «старців» і просили уберегти їхнього сина. Повернувся хлопець додому живий та неушкоджений, а батьки тепер доглядають за хрестами: обновили їх, обгородили. А ще Олена Рищиковець розповідає, що її бабусі наснився сон — явився їй замерзлий старець та назвався Калістратом. Отож, коли відправляють молебень чи панахиду по загиблих мученицькою смертю, то згадують це ім’я.

Повір’я про зцілюючу силу хрестів уже набули розголосу. Нині їдуть сюди за поміччю з багатьох куточків України, сусідньої Білорусі, залишаючи біля хрестів стрічки, хустки, рушники, гроші, а ще — свою мольбу про допомогу. Ширяться краєм перекази, що багатьом жінкам, котрі довгий час не мали дітей, після кількаразових відвідин урочища та щирої молитви Господь посилав радість материнства. Говорять, що таким жінкам потрібно до тих хрестів дійти, покласти милостиню, а ще впродовж двох тижнів зробити 40 добрих справ, й не мине багато часу, коли будеш при надії.

Їдуть сюди і ті, хто не має довгий час звістки від своїх рідних, хто хоче щастя–долі своїм дітям, здоров’я собі та близьким. Коли ж лихе задумаєш, нашкодити комусь хочеш, краще сюди не йти, бо задумане на прохачу відіб’ється. Щоб поміч була, стверджує місцевий священик, потрібно приходити з чистими помислами та надією.

А про проблеми людські тут нагадує кожна кольорова стрічка, що майорить на хрестах, огорожі. Перелічити їх просто неможливо, адже в’яжуться одна поверх одної. Отож у задумах місцевої громади — зробити тут капличку, щоб принесене людьми не вигоряло на сонці та не вимивалося дощами. А для цього й знадобляться гроші, які залишають тут прочани. Зберігаються пожертви у звичайній трилітровій банці, й ніхто їх не бере — гріх великий. Розповідають, що якось двоє злодіїв украли гроші, але заблукали в лісі, а вночі наштрикнулися на гілля дерев та посліпли.

Ширяться легенди, але й зростає потік паломників до села Луко, що зачаїлося в нетрях навдивовижу прекрасного і чудового Полісся.