Так повелося, що свої нові альбоми українські музиканти намагаються презентувати навесні, впритул до великих літніх фестивалів, або ж ранньою осінню — з прицілом на зимовий вояж клубами. Свіжачок, про який піде мова, дещо вибивається із загальної тенденції, оскільки їхні автори займають доволі цікаву нішу в українській музиці. Це «Спортивний клуб армії» від письменника Сергія Жадана та харківської ватаги «Собаки в космосі» — альбом, який з’явився наприкінці листопада.
Ніша цікава тим, що цьому проектові, як видається, і не потрібно боротися за комерційний успіх. Швидше за все, такий союз не буде тривалим, і для них важливіший сам результат співпраці, ніж кількість проданих дисків. Пограють та розійдуться, зайнявшись кожен своїм захопленням.
Поетами, які виконують свої вірші з музичним супроводом, зараз нікого не здивуєш. На думку одразу спадають проекти «Андрухоїд» та «Самогон» Юрія Андруховича та польських джазменів. Меломани з досвідом згадають «Неборок», де свої твори начитував Віктор Неборак — побратим Андруховича по літературному об’єднанню «Бу–ба–бу». Тому починання Жадана та компанії не є надто оригінальними.
Історія цієї співпраці почалася з рік тому: разом зі ска–гуртом «Собаки в космосі» письменник провів кілька концертів, які отримали гарні відгуки у глядачів. Він читав вірші, а музиканти грали. Виступили в Харкові, Києві, до Польщі доїхали з виступами. Результатом співпраці став альбом «Спортивний клуб армії». При бажанні у назві можна помітити розшифрування слова ска — музичний напрям, на якому спеціалізуються акомпаніатори Жадана. Хоча в семи альбомних піснях відчувається чимало інших мотивів: реггі чи приджазовані нотки в розпачливому «Торчку», балканські мелодії а–ля Горан Брегович у «Жмурі», сантанівські соляки в «Боксерах» або панк–рокові перебивки між текстом у «Воєнкоматі» — чи не найкращій речі на диску.
Не менш барвисті тексти, які обрали для омузичування. Тут і галицькі греко–католики, абсолютно байдужі до смерті мистецтва, і двоє балканських «даунів» у футболках Звоніміра Бобана та Бобана Марковича (цікаво, а як вона має виглядати в останнього?), і померлий український письменник, якого майже ніхто не знав і не читав. А ще сам автор, який раз–по–раз підкріплює рядки міцним слівцем: то відповідно до тексту, то просто так, бо захотілось під час запису.
Саме ці репліки видаються чи не єдиним слабким місцем на кружальці. Настільки переконливий у виконанні власних творів Жадан звучить трохи награно, коли розмовляє з музикантами на початку пісень. Але ніхто ж не ідеальний, а сам музичний продукт це анітрохи не псує. Тим більше що на обгортці про наявність такої лексики чесно попереджають.
Тому «Спортивний клуб армії» слухати потрібно, і в першу чергу любителям гарних текстів у піснях. У Жадана вони навіюють приємну ностальгію за 90–ми, схоже, він теж сумує за часом, коли був футбол у китайських бутсах, спортивні марення та проблеми з військкоматом. А ще пострадянські СКА — Спортивні клуби армії, які теж уже давно в минулому.
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
