Де більше життя: на 70–міліметровій кіноплівці чи в інтернеті

Уже кілька днів столиця Німеччини живе кінофестивалем — 59–й Берлінале відкрився 5 лютого. У довгих чергах за квитками дисципліновано стоять поруч із господарями і собачки. Вони теж дотримуються традиційного місцевого порядку. Фільмів — кілька сотень, і це щоразу вражає: от ся кількість глядачів. При тому, що журналісти і критики за звичкою бурчать: рівень кінострічок — нижче нікуди...

По сімдесят — чорненького і біленького

Сьогодні у великому конкурсі показують «Ріку Лондона / London River» французького режисера (алжирця за походженням) Рашида Бухареба. Потому — «Чері /Cheri» відомого британського режисера Стівена Фрірза. Напередодні, у понеділок, «Приватні життя Піппі Лі / The Private lives of Pippa Lee» Ребекки Міллер (доньки знаменитого драматурга Артура Міллера). І ще багато всякої всячини — в «Па­норамі», «Форумі» та інших програмах. Скажімо, у найкращому берлінському кінотеатрі часів НДР, «Інтернаціонал», демонструють розкішну ретроспективу фільмів, знятих на 70–міліметровій кіноплівці. Девіз обрали такий: «Більше, ніж життя». Колись вважалося, що саме ця широкоформатна плівка допоможе відтворити великі формати буття, подих епох. Не дивно, що з особливим завзяттям знімали такі фільми у Радянському Союзі та у Голлівуді. Мріяв про новітні технології подібного штибу і наш Олександр Довженко. І домріявся — уже по його смерті Юлія Солнцева зняла картину за Довженковим сценарієм: «Повість полум’яних літ». Грандіозна фреска воєнних трагедійних літ, із незабутнім Миколою Вінграновським у головній ролі... Тут її представив Держфільмофонд Росії.

Шляхи Господні несповідимі... Ну хто б, здавалося, міг згадати давню стрічку Самсона Самсонова «Оптимістична трагедія» (про жінку–комісара, про правильність збільшовичених ідей). Так ось, відкопали в якомусь із західних архівів копію, аби показати в Берліні — і мали величезний успіх. Ніколи не здогадаєтесь, що ж викликало захват. Кажуть, це єдина чорно–біла широкоформатна стрічка... Зазвичай знімали у кольорі. І от гігантський простір екранного полотна — і чорно–біла реальність на ньому. Р–революційна. Скидається, для чималої кількості європейських інтелектуалів чорно–біла плівка є цінністю надзвичайною. Буржуазний гламур уже в печінках сидить, дайош чорне і біле, вперед до реалій, не підсолоджених і не підфарбованих.

Утім із задоволенням дивляться й інше «70–міліметрів’я». Один із американських архівів надав усі чотири серії «Війни і миру» Сергія Бондарчука (перший радянський «Оскар» у 60–ті). На «Мосфільмі» років зо три тому реставрували, одначе на 35–міліметровій плівці. А ще знамениті голлівудські стрічки «Бен Гур» Уїльяма Уайлера, «Клеопатра» Йозе­фа Манкевича, «Лоуренс Аравійський» Девіда Ліна... Ні, кіно треба дивитися у великому залі й на великому екрані. Всі оті відеовікна і «віконця» — все одно, що любов по інтернету.

У понеділок ввечері в готелі Maritim відбувся прийом Української кінофундації, яку очолює Андрій Халпахчі. Ми­нулорічна викликала шквал критики: надто помпезно й показушно, на тлі національного малокартиння і кінематографічного «недокрів’я». Цього разу скромніше. На кіноринку Фундація показує кілька українських фільмів: «Райські птахи» Романа Балаяна, «Мелодія для шарманки» Кіри Муратової (перший показ узагалі), документальну стрічку Сергія Буковського «Живі», «Одного разу я прокинувсь» — повнометражний ігровий дебют Марини Кондратьєвої, анімаційні «Пригоди бравого солдата Швейка» Ріната Газізова.

А ще — в суботу в конкурсі коротокометражних фільмів від­булася світова прем’єра фільму нашого Мирослава Слабошпицького «Діагноз». Проб­лемна молода жіночка (він і вона — наркомани) народжує дитинку. У неї — СНІД, отакий діагноз. Утім про діагноз у самій картині — вже іншим разом. Трохи подивувало те, що опісля фільму виступ режисера перекладав чоловік, який вочевидь володів англійською не так вже й щоб... Половину слів і понять відтворював жестами... Увечері в офісі Фундації «щасливий час» — можна трохи випити чогось і попоїсти, заодно поспілкувавшись. Запитую у «фундаційних»: ви що, перекладача не могли знайти для Слабошпицького? Чи самі переклали б — усі ж вільно англійською володіють... Не наша парафія, кажуть, це фестиваль... У семи няньок дитя глухонімим виявляється.

Не продається, але купується

Першим, хто зустрівся на фестивалі, був відомий продюсер Олександр Роднянський. Минулоріч він був членом великого журі. Тепер привіз фільм... Запитую: як там криза по–російськи? Що зібрав у прокаті фільм Федора Бондарчука «Населений острів / Обитаемій остров» (Роднянський, як відомо, був його продюсером). Відповідає: криза відчулася передусім із падінням курсу російського рубля. Кредити треба повертати в доларах... «Острів» зібрав менше, ніж сподівалися, одначе й так виходять на доволі пристойний результат. А далі — несподівано:

— Знаєш, я давно вже кажу: гроші в кіно не мають великого значення, знайти їх — не головна проблема. Головне в іншому — в ідеях. Будуть нові, свіжі ідеї — під них гроші завжди знайдуться.

— Ну, так уже і завжди.

— Завжди! От чого нині в Києві бракує — ідей!

—  Тільки в Києві?

— Не тільки там, звичайно. Їх скрізь негусто зараз. Тому людей, здатних продукувати ідеї, треба підтримувати. Приходь сьогодні на «Панораму» — там покажуть фільм, який ми привезли сюди: «Росія 88». Його зробив Павло Бардін... Так, син знаменитого режисера анімаційного кіно... У головній ролі Петро Федоров — той самий, що і в «Населеному острові» знявся. Розумієш, там група така сформувалася... У них горять очі — це здорово!

Приходжу на сеанс пізно увечорі. Доброзичливі московські критики увесь день розповідали мені, що фільм поганий. «Дуже погана картина з великим майбутнім»,— так відрекомендувала мені фільм одна російська дама. І ще — у фільму невеликий бюджет, а от продюсерів багато. Не тільки Роднянський, а навіть Анна Михалкова.

Зал, звісно, повний. Не дивина — тут скрізь так. Починається картина і зал наповнюється густим російським матом. Такої кількості нецензурної лексики в кіно щось і не пригадаю (підпільне відео хіба що). Говорять так, як говорить подібна публіка в житті. «Публіка» та — сучасні російські фашисти. Справді так — викидають руку у всім відомому привітанні: «Зіг — хайль! Зіг — хайль!» І — теж знайоме: «Слава Россіі! — Россіі слава!» Питома ненависть до всього чужинського, особливо чорного. Один із перших епізодів — у метро по–звірячому б’ють чорношкірого хлопця. Їх ніхто не зупиняє. Щоправда, надвечір до них у тренувальний підвал (він же — місце постійної дислокації) навідується капітан міліції : «Негр — ваша робота?». Ні, звичайно. І — пішов. Потім той мент з’явиться ще не раз — зокрема й для того, аби запронувати міцний «дах» цілком легальних силових організацій. Діагноз фільму страшний: у Росії фашистські погляди сповідує чимала кількість людей, у тому числі й із силових органів.

У картині два блоки документальних інтерв’ю з реальними людьми. У всіх запитують про одне: ви за те, щоб Росія була тільки для росіян? Відповідь абсолютної більшості ствердна: так, Росія мусить бути для росіян. Приїжджі мають бути другим чи третім сортом, а краще би їх і зовсім не було. Отже, з одного боку, фашистські погляди підтримує частина можновладців, з другого — вони симпатичні багатьом простим людям. Чи не пора схаменутись? Фільм закликає до цього.

За формою стрічка є ніби фільмом у фільмі — більшу частину подій ми бачимо очима одного з учасників групи бойовиків на ймення Едуард. Він полукровка, батько у нього єврей. Відтак ставляться до нього зневажливо, кличуть Абрамом і тому подібне. Та він не випускає з рук відеокамеру, й відтак ми невідступно стежимо за всіма діяннями банди. Аж до моменту смерті головного персонажа, Сашка (його й зіграв Петро Федоров; у житті, до речі, мало схожий на своїх персонажів — надто тендітний, інтелігентний). Він убиває «чорненького» жениха своєї сестри, яка одразу ж накладає на себе руки. За нею й сам Саша.

На післяфільмовій стихійній прес–конференції режисер пояснив: матеріал вивчав головним чином через... інтернет. Саме там повно–повнісінько всіляких роликів (агітаційних та інструктивних), які дозволяють скласти повне уявлення про фашистський рух у Росії. Чому в назві присутня цифра 88? Бо ці загони прибирають незрідка подібну цифрологію — восьма літера в латиниці, це подвійне Н, тобто х(Н)айль Г(Н)ітлер. У чому принадність фашистської символіки? Дуже естетична,— пояснив Бардін. — І добре вкладається у порожні голови... Російські фашисти, до речі, вважають справжніми героями Другої світової тих, хто воював на боці Гітлера, проти комунізму.

Чи буде така картина у російському прокаті? Як на мене, дуже сумнівно. Ще й тому, що надто багато нецензурної лексики. Той самий бар’єр виникне і в Україні... Так чи інакше, маємо першу, здається, антифашистську картину на сучасному російському матеріалі. Чи можлива така у нас, на матеріалі нашому? Хтось скаже, що українських фашистів немає. Чи ж так? Уже є... Заплющувати очі на проблему — навряд чи краще рішення. Он у Росії вже дозаплющувалися. Згадайте, на початку 1930–х у Німеччині було щось схоже. Чим скінчилося — добре відомо.

А як із кінематографічними ідеями? Нових, як на мене, тут немає. Подібна стилістика зустрічалася в кіно не раз. Та й подібний спосіб вивчення (а потому й трансляції, який зберігає деякі особливості джерела інформації) життєвого матеріалу видається надто обмеженим. Що ж, сучасна молодь більшість знань черпає з інтернет–мережі. Там життя більше, ніж у самому житті...