За рік до відкриття Білої Олімпіади–2010 у Ванкувері Міжнародна хокейна федерація визначила 12 команд–учасниць Ігор. Завершальні відбіркові турніри відбулися 5—8 лютого в трьох європейських містах, і скрізь переможцями стали господарі — Норвегія, Латвія та Німеччина. Хокейна Україна до права приймати такі змагання не доросла і на турнірі в Ризі путівку до Канади вибороти закономірно не змогла.
Єдине, що давало надію на успіх нашої збірної, — це доволі боєздатний склад і колишня слава. Утім, як виявилося, в хокей грають не імена й титули, а конкретні люди. Хоч це й прикро, але три зустрічі в латвійській столиці показали, що українці слабші принаймні за господарів, а незабаром, цілком імовірно, програватимуть і менш потужним суперникам.

Санний спорт в Україні відноситься до вимираючих. У нас немає жодної повно­цінної траси — у Львові лише стартова естакада, а в Кременці на Тернопільщині, де й проводять національну першість, — дерев’яний остов. Тим неймовірнішим здається успіх Наталії Якушенко на 41–му чемпіонаті світу в американському Лейк–Плесіді.

За перипетіями навколо братів Кличків бої інших українських боксерів–професіоналів часто залишаються незаслужено обділеними. Чимало з них претендують на чемпіонські пояси провідних організацій, а троє й нині є володарями почесних титулів. Був час, коли одночасно шестеро українців володіли званням чемпіона світу, але минулого року з цієї компанії вибув Володимир Сидоренко, який тепер сподівається на матч–реванш.

Відома теза про вміння східних слов’ян самим створювати собі труднощі, аби потім їх героїчно долати, справджується регулярно. Ось і минулих вихідних такий момент був присутнім у протистоянні національних жіночих команд України та Ізраїлю в ІІ Світовій групі Кубка федерації (аналог чемпіонату світу). Наші дівчата мали всі шанси, аби тріумфувати малою кров’ю. Однак переможця визначила лише остання, п’ята, зустріч. Приємно, що кращими позавчора виявилися представниці синьо–жовтого, а не синьо–білого прапора.