Зима на Острові Свободи

Нестримне сонце і тропічні зливи, Карибське море, що приносить щедрі улови і — без попередження — безжальні урагани, ритми звабливої румби, яка розпалює почуття незгірш за солодкавий присмак рому і міцний аромат гаванської сигари... Художнику, який замислив портрет Куби, всі карти в руки. До звичної палітри фарб можна додавати скільки завгодно відтінків, але каскад вражень вийде правдивий лише за однієї умови: якщо на загальному полотні, поряд із барвами революції і свободи (свободи, яку ще треба зрозуміти), не загубляться кольори звичайної людської радості й надії.

Валізи для вражень

«Як справи?» — високий чоловік у ліфті готелю «Нептуно–Тритон» осяяв нас білозубою посмішкою. Шоколадний відтінок його шкіри свідчив про «африканський слід». «Я приїхав із Нігерії, — випередив наше запитання випадковий попутник. — Люблю мандрувати світом, знаєте. У Гавані вже третій день. Гарне місто, але якесь сумне ніби, вам не здається? Сподівався побачити тут більше туристів. Але навіть наш готель — практично порожній».

Таких готелів, як наш, на гаванській набережній Мірамар — із десяток. Добротні висотні будівлі, зведені з розмахом радянських санаторних комплексів, сьогодні справді не переповнені. Портьє і дівчата на рецепції нудьгують. «Віднедавна кубинцям дозволили приймати туристів удома, — розповідає привітна розпорядниця готелю. — Будинки (каси) гаванців коштують іноземцю дешевше, ніж готель. Але не думаю, що тільки з цієї причини 80 відсотків наших номерів незаповнені».

Дехто каже, що потік туристів на Кубу зменшився через урагани, які відчутно дошкуляють острову: після природного шабашу все доводиться відновлювати ледь не з нуля. Торік країна пережила найпотужніші за останні півстоліття буревії, які звалилися на острів з інтервалом два місяці (30 серпня і 8 жовтня). Стихія вщент зруйнувала 65 тисяч будинків і понад 400 тисячам завдала значної шкоди. Сільського господарства, кажуть кубинці, практично не лишилося, знищено півмільйона тонн цитрусових, тисячі кілометрів ліній електропередач обірвано. Збитки відновлювали «всім миром»: завдяки міжнародній гуманітарній допомозі, в тому числі — й українській. Сліди природної катастрофи вдалося замести...

Познущалася стихія і з пляжів: у туристичному аспекті вони — чи не найбільша гордість Куби. Курорт Варадеро — давній «притулок» спраглих відпочинку мандрівників. До кубинської революції це було найулюбленіше місце «байдикування» американців. Золотистий пісок, лазурні води океану, веселі дівчата та смачні коктейлі у затінку розлогих пальм — і не кажіть, що раю на землі немає... Після введення ембарго «дорогу до раю» громадянам США перекрив шлагбаум політики. Проте для тієї ж Канади, як і інших країн світу, «карибська перлина» гостинно відкрита впродовж року. Нині на Кубу щороку приїжджає більше двох мільйонів іноземних туристів. Українців на Острові Свободи торік побувало лише вісім тисяч.

І посол Республіки Куба в Україні Фелікс Леон Карбальо вважає, що це дуже мало. Одна з причин, на його думку, — відсутність прямого авіасполучення між Києвом і Гаваною. Пан посол, який обійняв свою посаду в жовтні минулого року, обіцяє лобіювати відкриття такого рейсу. А поки що ж нашим землякам доводиться діставатися Куби через Париж або Амстердам. А це — додатковий час і різні непередбачувані «дрібниці», як, скажімо, нестиковка багажу. Відмінений через негоду трансатлантичний рейс «Париж — Гавана» змістив наш виліт на добу. А плутанина з багажем в Air France призвела до того, що наші валізи мандрували світом незалежно від нас. Але це — справді несуттєво порівняно з враженнями, якими ми збагатились на Острові Свободи. А для вражень валізи не дуже й потрібні...

Загублені в Гавані

О, Гавана... Місто революцій­ної романтики, красивих і привітних людей, архітектурної вишуканості і... занедбаності. Розкішної природи та не завжди вдало замаскованої втоми від життя зустрічних перехожих. Її архітектура не схожа на європейську: колоніальні собори, стінами яких «пройшлася» волога і час, бульвар Пасео дель Прадо зі старовинними особняками, прикрашеними розкішною ліпниною, мармуровими лавками і скульптурами левів. Величний Капітолій — близнюк Вашингтонського — займає більшу частину центральної площі столиці. Поруч — споруда Гаванського великого театру. Вперше місце майбутньої Гавани відкрив Колумб — це сталося 28 жовтня 1492 року. Ми проїжджаємо повз кладовище Христофора Колумба. Тут спочивав останнім сном і першовідкривач Америки, але після здобуття Кубою незалежності 1898 року останки Колумба забрали в Іспанію.

Гавана — місто контрастів. Старовинні будівлі й поруч — обплутані мотузками для білизни оселі простих гаванців. Будинки красиві, проте відчутно обшарпані часом, прибиті пилом і сонцем. Занедбаність міста, як і самої Куби, на жаль, впадає в око. На вулицях — ніби виставка радянської автопромисловості минулих років, часто трапляються справжні раритети. А також смішні таксі–кокони, велорикші й кінні упряжки, які змагаються на швидкість із туристичними автобусами. Іноді з–за рогу може вигулькнути вантажівка з причепом, в якій мандрують гаванці. І за цими чудесами автотехніки клубочиться чорний дим — чим у Гавані заправляють авто, сказати важко.

Здається, маючи в руках туристичну карту, загубитися в чужому місті проблематично. Принаймні, досвідченому мандрівнику. Хоча... «Сьогодні в Гавані — три мільйони офіційних жителів. І ще стільки ж неофіційних», — пояснює Мігель, наш провідник кубинською столицею. Розмах міста масштабний — 64 на 43 кілометри. Щоб побачити найцікавіше, потрібно бодай кілька днів. Мігель радить подивитися гаванський ліс. «В якій ще столиці посеред міста ростуть тропічні дерева? — посміхається він. — Гордість лісу — баньяновий фікус, що розростається, як справжній гігант». Мігель — красивий чоловік середнього віку, добре володіє російською: спершу вчив у школі («тоді всі вивчали»), потім працював у кубинській амбасаді в Москві. Нині робота гідом — його додаткова можливість триматися на плаву.

Мігель обожнює Гавану і може розповідати про неї безкінечно. Наш новий знайомий переконаний: місто треба сприймати в комплексі його неймовірних запахів, від яких часом паморочиться голова. Повітря кубинської столиці пахне морем — хвилі легко долають гранітну загорожу і заливають асфальт. Набережна Малекон приваблює романтиків і рибалок. На другому боці затоки — грандіозна статуя Христа.

А далі запахи стають різкішними, і ви можете «брати слід», прямуючи на цівки сигаретного диму... Якщо славнозвісний кубинський ром продають у спеціалізованих магазинах, то, щоб купити не менш відомі кубинські сигари, далеко ходити не доведеться. Вуличні торговці швидко розпізнають туристів і пропонують товар за смішною ціною. Поки ви роздумуєте, вам швидко пояснюють, що сигари «Ромео і Джульєтта» полюбляв Вінстон Черчілль, «Монте Крісто» найбільше смакували Ернесто Че Геварі, а Фідель Кастро в часи, коли не розлучався з сигарою, надавав перевагу «Коіба Есплендідо». Але що в тому товарі «з–під поли», ніхто достеменно не скаже. Тому ми не стали ризикувати...

Коктейль від Хемінгуея

Натомість вирушили на пошуки ресторану «Флорідіта» — знакового місця для туристів. У цих стінах любив «зависати» Ернест Хемінгуей. Не дивно, що столики закладу заповнені відвідувачами, вільне місце відшукати непросто. Чому б не скористатися нагодою й не уявити, як у цьому затишному ресторанчику після кількох келишків запашного коктейлю до письменника прилітала муза, приборкати яку можна було тільки швидкими нотатками в записнику та... новими порціями «дайкірі». Сьогодні келих коктейлю у «Флорідіті» коштує чотири «куки» (спеціальна валюта для туристів: один «кук» вартує близько одного євро).

Музиканти на вході ніби заповзялися перекричати відвідувачів: гамір у «Флорідіті» страшенний. А «стариган Хем» із легкою посмішкою стежить за цією милою вакханалією звуків і стовпотворінь. Бронзова скульптура письменника у ресторані на «звичному» для Хемінгуея місці — біля барної стійки у кутку. Не менш популярний серед мандрівників і ресторанчик у старій Гавані «Бодегіті дель Медіно», де автор «Старого і моря» шліфував ранковий настрій коктейлями «мохіто».

Через невеличкий парк поруч із «Флорідітою» проходять гурти гаванців. Дехто сідає у тіні платанів перепочити. Кожен на власній хвилі — ось колоритний пан розпалює сигару і замислено дивиться на закохану парочку на сусідній лавці, а засмучена жінка навпроти ніяк не реагує на наш фотоапарат. Кубинці — люди вродливі. Кажуть, «долучилася» суміш крові. Іспанці, які колонізували острів, потребували робочих рук для плантацій, відтак ввозили рабів із Африки. За понад три століття на Кубу таким чином «примандрувало» понад мільйон африканців. Потім ще були хвилі переселенців — французів і китайців.

Мабуть, мітингують — думаємо про натовп емоційних людей, з яким стикаємося через дорогу від парку. Однак швидко розуміємо: не політика їх сюди привела, а... бейсбол. Чоловіки (а їх тут більшість) щось доводять один одному, бурхливо жестикулюючи. Вболівальники... Якби не пам’ятник борцю за незалежність Хосе Марті, що стоїть поруч, і пальми навколо нього, можна було б подумати, що ви десь серед фанатів у Києві чи Донецьку. До речі, бейсбол — спорт номер один на Кубі й національна пристрасть кубинців. Недаремно навіть у романі «Старий і море» Хемінгуей кілька разів шанобливо знімав капелюх перед цим видом спорту.

Вечірні вогні заливають вулиці і площі. Зимова спека спадає швидко — і після плюс 30 удень повітря видається доволі бадьорим, а тепла кофтина — не зайвою.

Лікарі на експорт

Світова економічна криза не зачепила Кубу так сильно, як інші країни. Можливо, це пов’язано з тим, що роль держави в економіці — абсолютна, вважають експерти. Однак різко впали ціни на деякі експортні товари, скажімо, нікель — Куба є його потужним експортером у світі. Значно більше економіку країни струснув початок 1990–х, що приніс крах СРСР — головного політичного й економічного партнера Куби. Тоді, розповідає Мігель, обсяги торгівлі впали на 80 відсотків.

На вулицях Гавани нечасто зустрінете людей зі стільниковими телефонами. Тільки недавно уряд Рауля Кастро дозволив кубинцям... купувати холодильники, тостери, DVD–програвачі і мобільні телефони. Але коштують ці речі дорожче, ніж в інших країнах, і з чесно заробленими песо годі мріяти про таку розкіш. «Дива техніки» продають у «кукових» магазинах. Ті ж магазини пропонують і доволі скромний вибір продуктових товарів, а також — шампунь, станок для гоління, крем для обличчя. Все — за валюту. Для нас це стало відкриттям. «Ніяких фото!» — закричав охоронець на вході до такого маркету, ледве забачивши у наших руках «мобільники».

Звісно, не всі реалії такі похмурі. Скажімо, безкоштовна освіта доступна всім кубинцям. Дітей віддають до школи з 5 років, і перший клас для них — «знайомство зі школою». Мігель пригадує, як кожне літо проводив у трудових таборах, — ця система діє й нині. Неписьменності у цій країні не може бути в принципі — якщо у віддаленому селі є хоча б одна дитина шкільного віку, вчителі виїжджають туди з уроками.

А медичне обслуговування на Кубі — одне з найкращих у світі й безкоштовне. До речі, саме кубинські лікарі повернули до життя легенду світового футболу Дієго Марадону. Якщо до революції дитяча смертність становила майже 60 немовлят на тисячу новонароджених, то нині ця цифра впала до 5,3 — один із найнижчих показників у світі. Сьогодні Куба продає на світових ринках 240 найменувань медичних препаратів. Заводи з виробництва кубинських ліків працюють у Китаї, Росії, Венесуелі. Після розпаду СРСР саме Венесуела стала новим серйозним союзником Куби. Нині цій країні допомагає 30 тисяч кубинських лікарів. Натомість Венесуела будує на Кубі 500 тисяч будинків.

Скільки песо потрібно для щастя

Як відомо, Куба щиросердно відкрила свої двері для українських дітлахів, які постраждали після аварії на ЧАЕС. За 17 років лікарську допомогу отримали на Кубі 22 тисячі дітей з України, і нині там лікується майже 300 маленьких українців. «Свого часу я багато працював із вашими дітками. Наша організація займалася прийомом і розміщенням маленьких пацієнтів у лікувальних центрах», — розповідає Луїс. Він підійшов до нас у вестибюлі готелю, почувши знайому мову.

Чоловік виявився говірким. Луїс — пенсіонер: цього року виповнилося 60. Йому ще пощастило «проскочити» за нормами старого закону про пенсії, бо, відповідно до нових правил, жінки відтепер «заслужено відпочиватимуть», досягши 60–річчя, а чоловіки — на п’ять років пізніше. Пенсії на Кубі вельми скромні. За свої 300 песо, зізнається чоловік, особливо не порозкошуєш.

«Виручає» карткова система, за якою на Острові Свободи розподіляють більшу частину продуктових товарів. Держава видає кожному певну кількість рису, хліба, борошна, крупи, олії на місяць. «Чи вистачає вам цієї норми?» — обережно цікавимося в Луїса. Чоловік дивиться нам у вічі і деякий час мовчить. Потім сторожко озирається навколо. «Не зовсім, — відказує тихо. — Але ще є базари. Там можна купити фрукти і овочі — капусту, наприклад. Ви знаєте, що капуста дуже корисна?..» Кілограм м’яса, каже чоловік, коштує 25 песо. Скільки його можна придбати на пенсію — порахувати не складно.

Але гроші — то таке, скромно зауважує Луїс. Найголовніша цінність для кубинця — сім’я. У родині з пошаною ставляться до її старших членів і водночас сповідують «культ дітей». Діти досить самостійні, не потерпають від надмірної опіки дорослих. До речі, на Кубі немає такого поняття, як сирітство. Якщо дитина втратила батьків, її ні за яких умов не віддадуть до дитбудинку, а виховуватимуть родичі. Хоча рівень народжуваності, помічають тут, за останні роки знизився. «Кубинки не хочуть мати багато дітей. Або й узагалі відмовляються народжувати, — зітхає Луїс. — Але я знаю, що така ситуація у багатьох країнах світу».

Луїс простягає нам візитівку, але дані з неї просить переписати. «Перепрошую, але вона в мене одна, — ніяковіє. — Якщо ще колись приїдете на Кубу — двері моєї оселі відчинені для вас і ваших друзів», — каже він на прощання.

Viva революція!

На кожному кроці — плакати й символи революції, портрети Фіделя Кастро і Че Гевари. «Че», як лагідно називають полум’яного революціонера кубинці, дивиться на тебе звідусіль: зі стін готелів і шедеврів графіті на стіні, з футболок, із фасаду білосніжної будівлі на велетенській площі Революції.

Одне з найбільш відвідуваних самими кубинцями місць — Музей Революції. Тут є унікальний експонат — законсервована яхта «Гранма», на якій наприкінці 1956 року 82 революціонери на чолі з Фіделем Кастро припливли на Кубу з Мексики, щоб розпочати революційну війну.

«Дежа вю!» — ніби кадри з радянського дитинства раптом оживають перед очима. Це загін піонерів на вході до музею злагоджено повторює якусь пісеньку. Всі в однаковій формі, хоча галстуки у дітей різного кольору: червоні — у старшокласників і блакитні — в наймолодших школярів.

Хоч як не дивно, але кубинську революцію іноземці сприймають як бренд — разом із сигарами і ромом. Коли ми прилетіли на Острів Свободи, столицю країни заполонила цифра «50». Півстоліття тому революційна армія увійшла до Гавани, закінчивши багаторічну партизанську війну проти диктатора Фульхенсіо Батисти. «Сьогодні Революція сильніша, ніж будь–коли, вона ніколи, навіть у найскладніші моменти, не поступалася ані найменшою частиною своїх принципів. Спостерігаючи за потрясіннями сучасного світу, ми не можемо сподіватися, що наступні п’ятдесят років будуть легшими. Я говорю це не для того, щоб когось налякати, це те, з чим ми реально маємо справу», — сказав керівник держави Рауль Кастро у своїй промові під час святкування ювілею.

Історія боротьби Фіделя Кастро і його бійців наприкінці 1950–х більше схожа на казку чи легенду, аніж на реальні події. І перемежована такою кількістю неймовірних поворотів, які трапляються лише у фільмах зі щасливим кінцем. Але перемога над Батистою не принесла бажаного миру: відразу ж почалося тотальне протистояння зі Сполученими Штатами Америки, які до подій на Кубі й у страшному сні не могли уявити у себе під боком соціалістичну країну, орієнтовану на Москву. Латинська Америка, за визначенням американських політиків, була зоною винятково інтересів США.

Після заступництва СРСР на початку 1960–х, яке врятувало Кубу від прямої агресії, Вашингтон застосував тактику економічної блокади, яка триває й до сьогодні. Штати також зробили ставку на фізичне знищення лідера Кубинської революції. «ЦРУ і емігрантські кола організували майже 640 замахів на Фіделя Кастро. І диво не те, що революція перемогла, а те, що Фіделя не вбили впродовж його життя», — розповів нам Мігель.

Той факт, що їхня маленька країна вистояла проти такої світової потуги, як США, виховав у кубинців відчайдушний патріотизм. Вони не нарікають на життя. Так, кажуть оптимістично, у нас є труднощі, але їх можна перебороти. Більшість проблем, переконані вони, Куба переживає через оголошену США блокаду.