Бій на Трубежі

Бій відбувся 4–5 лютого 1919 року на території нинішнього Баришівського району, біля залізничного мосту через річку Трубіж. Про цю живу сторінку нашої історії ми не знали б, якби не допитливий розум світлої пам’яті Андрія Олександровича Свирида з села Іванків, відомого на Бориспільщині краєзнавця. Про бій своїх земляків він чув ще в дитинстві, на початку 1930–х років, від свого батька. Серед загиблих героїв був його близький родич. Радянська пропаганда називала всіх, хто боровся проти неї, бандитами. Тому навіть вдови й матері загиблих боялися розповідати своїм дітям та онукам правду про їхніх батьків. Ніхто не залишив письмових спогадів про той бій. Більшовики теж не задокументували подробиць: в архівах поки що не вдалося знайти документів про бій на Трубежі. Досвід підтверджує: хоч і значущі, але не задокументовані історичні факти з плином часу забуваються. Однак майже через 70 років, на схилі віку, Андрій Свирид зібрав спогади про бій на Трубежі в деяких його учасників.

Сотні добровольців

Із розмов з найстарішими меш­канцями сіл Іванків, Вороньків, Рогозів, Глибоке Андрій Олександрович з’ясував таке. Після падіння самодержавства і проголошення тимчасовим урядом демократичних свобод, створення в Києві Центральної Ради в українців з’явилася надія на відновлення своєї держави. Жителі Воронькова, Борисполя й Баришівки, в яких діяли колись козацькі сотні Переяславського полку, пригадали, чиї вони нащадки, і почали згуртовуватися в козацькі загони–сотні. Військова агресія зі сходу витісняла армію Української Народної Республіки спочатку з Лівобережжя, а згодом і з Києва. Український уряд переїхав до Вінниці. На початку лютого 1919 року командир Вороньківської сотні Іван Черпак одержав наказ зайняти оборону на лівому березі річки Трубіж, щоб хоч на декілька днів зупинити хід червоних військ до Києва, поки звідти евакуюються на захід українські установи.

Про відбиття наступу, тим паче про «другі Фермопіли», не йшлося. Бо що, крім рушниць, шабель і двох кулеметів, могли протиставити козаки кільком десяткам тисяч більшовиків, які мали на озброєнні бронепоїзди й гармати? Серед патріотів, які вирішили ціною свого життя затримати більшовиків на підступах до столиці, було близько трьох сотень (точна кількість невідома) жителів лівобережних містечок Бориспіль, Баришівка, Вороньків і декількох довколишніх сіл.

Зрада не спинила

Перед самою річкою повстанці вивели з ладу залізницю: познімали рейки з насипу і з мосту з надією, що машиніст цього не помітить і перший ворожий потяг, на великій швидкості зійшовши з колії, впаде у воду, а вагони поскочуються в болота, й таким чином на декілька днів буде перекрито шлях на Київ наступним поїздам. Але серед оборонців знайшовся зрадник, який сповістив більшовиків про небезпеку. Червоний бронепоїзд зупинився перед мостом і став обстрілювати українців із гармат.

Два дні тривав нерівний бій, більшість оборонців загинули або були поранені. Скориставшись нічною темрявою, вцілілі козаки відступили, забравши поранених і, по можливості, загиблих товаришів. Як з’ясував Андрій Олександрович, вістку про розгром сотні приніс в Іванків молодий гімназист, мабуть, учасник бою, бо його вишиванка під кожушком була закривавлена. На запитання дружини одного з повстанців, де її чоловік, юнак відповів: «На дні Трубежа».

А далі було таке. 7 лютого 1919 року до столиці України увійшли більшовики. Як і під час свого першого приходу до Києва, за рік перед тим, вони позбавили життя кількох тисяч людей. За сім місяців окупації було знищено або пограбовано й вивезено до Москви багато безцінних пам’яток історії й культури.

Віднайдення отамана

Після публікацій Андрія Свирида у місцевій пресі відомий український поет Мико­ла Карпенко, уродженець Во­ронькова, написав поему «Отаман Черпак» про подвиг козаків у бою на Трубежі. Він згадував, що в дитинстві чув розповіді земляків про цей бій та звитягу Івана Черпака і його побратимів. Ці історії підтверджували також поетова сестра Катерина й інші вороньківці старшого віку.

1990 року після закінчення одного з мітингів на підтримку незалежності України, поважного віку борисполець розповів мені, що 1920 року його батько був розстріляний за участь у протибільшовицькому повстанні в нашому місті. За його словами, повстанців очолював отаман Іван Черпак. Ще він повідав, що на одному з міських кладовищ досі збереглися могили розстріляних того дня батька й сина.

Під час досліджень Андрій Свирид відшукав у Воронькові людей, які розповіли про останній період життя Івана Черпака і показали місце його поховання. Вдалося роздобути давню фотокартку, де він разом із побратимами. Уже за незалежної України вороньківці й бориспільці впорядкували могилу і встановили на ній дубовий хрест. Священики відспівали панахиду за отаманом.

Буде пам’ятник?

Пам’ятний знак загиблим на Трубежі вирішили спору­дити на одній із центральних вулиць Баришівки. Бориспільський під­приємець Віктор Швагрун за власний кошт виготовив мармурову плиту з написом–посвятою землякам, загиблим у бою з загарбниками. Андрій Свирид разом із бориспільськими підприємцями Олегом Шереметом і Віктором Швагруном зустрілися з головою Баришівської райдержадміністрації Сергієм Васильківським. За словами бориспільців, керівник виконавчої влади Баришівки у відповідь на прохання посприяти заявив: «Нікому не дозволю встановлювати пам’ятник петлюрівцям. Мої дід і батько були більшовиками, і я — більшовик!».

Утім ініціатори увічнення зверталися до тодішнього голови облдержадміністрації, до центральної влади. Звідусіль надходили відписки. Лише з обласного центру охорони пам’яток історії, археології та мистецтва повідомили, що не заперечують проти встановлення плити з відповідним текстом на території селища Баришівки. Згодом було вирішено, що найліпше місце для пам’ятного знака — привокзальний майданчик Баришівської залізничної станції. Київська дирекція залізничних перевезень, до складу якої входить станція Баришівка, своїм листом від 6 лютого 2007 року повідомила, що не заперечує проти встановлення на території станції пам’ятного знака героям бою за незалежність України. Підтримував цю ідею колишній заступник голови Баришівської райдержадміністрації, дід котрого також брав участь у бою на Трубежі. Але виникла ще одна перешкода. Проти пам’ятного знака виступила місцева рада ветеранів Червоної армії...

* * *

4 лютого цього року вперше за 90 літ представники демократичних організацій Київщини вшанують пам’ять героїв Трубежа на місці бою. А наступного року на Зелену неділю жителі Борисполя відзначатимуть 90–річчя пов­стання їхніх прадідів проти більшовицьких окупантів. Під час його придушення ворожий бронепоїзд обстріляв місто запалюючими снарядами. Тоді в пожежі згоріло кілька сотень будинків. Оточивши Бориспіль, більшовицькі загони зігнали на майдани чоловіків та юнаків і без суду й слідства розстріляли кожного десятого, а подекуди — кожного п’ятого.

Від імені демократичної громадськості звертаюся до бориспільської громади з пропозицією вже зараз розпочати підготовку: створити оргкомітет, розробити план заходів, передбачити встановлення пам’ятного знака на міському майдані. Упевнений, його виготовлення не потребуватиме коштів із міського бюджету, адже є достатньо патріотів серед бориспільських підприємців.

Анатолій КОВАЛЬЧУК,
краєзнавець, голова Бориспільського об’єднання «Просвіта»

ГЕОГРАФІЯ

Трубіж — річка на Придніпровській низовині, ліва притока Дніпра. Замерзає у грудні, скресає в березні. Протікає в Козелецькому районі Чернігівської області та Броварському, Баришівському і Переяслав–Хмельницькому районах Київщини. Бере початок з болітця поблизу с. Петрівського, тече Придніпровською низовиною. Найбільша притока — Недра (ліва), права притока — Ільтиця.

ДОВІДКА «УМ»

Декретом Тимчасового робітничо–селянського уряду від 6 січня 1919 р. Україну було проголошено Українською Соціалістичною Радянською Республікою (УСРР). Український більшовицький уряд цілковито залежав від Москви і навіть не намагався проводити самостійну державну політику. В урядовій декларації від 25 січня проголошувалася необхідність об’єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації і доведення «соціалістичної революції до кінця».

5 лютого Червона армія захопила Київ. У лютому–березні 1919 р. більшовицький уряд посилив військові дії проти Директорії і змусив її на переїзд із Вінниці до Проскурова (нині — Хмельницький), а згодом — до Кам’янця–Подільського. Командування Антанти, не надаючи реальної допомоги, висувало нові вимоги: вивід із Директорії Петлюри та Андрієвського, передача Антанті контролю над внутрішньою діяльністю Директорії, об’єднання її армії з армією Денікіна.