Ігор Щепотін: Беру сили в операційній

«Ви точно витримаєте?» — у голосі головного онколога України лунають недовірливі нотки. Сподіваюсь, що так, наче крові не боюся. «Ну тоді готуйтеся до важкого дня, — «підбадьорює» мене Ігор Щепотін. — Зустрічаємося завтра о 7.50 біля воріт Інституту раку. І не спізнюйтесь — о восьмій годині в мене вже кипить робота». Не хвилюйтеся, приїду вчасно! Звісно, якщо не просплю... До поцяцькованої турецької сумки летить диктофон, за ним — фотоапарат, блокнот із запитаннями, ручка, банка вітамінів і пара апетитних помаранчів. До цілоденного ходіння «хвостиком» за головним онкологом країни (напередодні Всесвітнього дня боротьби з раком, який відзначають сьогодні), нібито готова. Головне — не знепритомніти в операційній...

«Я прокидаюсь о пів на шосту ранку»

Годинник показує 7.45, а я вже стою біля воріт Національного інституту раку. Обминаючи блискучі льодові «острівці» на тротуарі (у день нашої зустрічі в Києві було дуже мрячно і слизько), повз проходять лікарі та медсестри, пацієнти та їхні родичі. Усі поспішають у своїх справах. За декілька хвилин біля шлагбауму з’являється машина директора інституту. Я швиденько застрибую в салон, і практично хорове «Доброго ранку» відкриває «УМ»–ний день із головним онкологом України. Відразу цікавлюся:

— Ігоре Борисовичу, а ви щодня так раненько при­їжджаєте на роботу?

— Так, і не я один, а весь інститут.

— Це ж на котру годину треба будильник заводити?

— Щоб усе встигнути, прокидаюсь о пів на шосту ранку. Снідаю, потім іду гуляти зі своїм собакою. Мій Гаврюша (пес породи боксер. — Авт.) дуже любить бігати по Дніпровських схилах, тому хвилин 40 ми витрачаємо тільки на прогулянку. Потім швиденько — собаку додому, а сам їду на роботу. І вже до 8–ї години я в інституті. А там планування, операції, різні зустрічі, засідання, наради... Усе, виходимо.

Ага, паркуємося. Автівка залишається біля корпусу інституту, ми ж рушаємо на ранкове планування в очолюваному паном Щепотіним відділенні абдомінальної онкології. Сюди потрапляють пацієнти із пухлинами шлунка, тонкого кишечника, прямої кишки, малого таза, печінки, підшлункової залози, селезінки тощо — про це можна здогадатися, прислухавшись до абра–кадабрової розмови спеціалістів. «Розбір польотів» проведених операцій та обговорення стану пацієнтів, які температурять, насичений словами, мало зрозумілими для людини «з вулиці».

— А що з операціями, запланованими на сьогодні? — цікавиться Ігор Борисович.

— Хвора, 80 років, — доповідає один із спеціалістів. — У вересні 2008 року жінці зробили резекцію сигмовидної кишки з приводу перфорації кишки з каловим перитонітом, була виведена стома. Сьогодні плануємо реконструкцію стоми і видалення пухлини.

— Анастезіологи дають високий ризик через високе атеросклеротичне враження серцевих судин, аорти, судин головного мозку, — додає інший лікар. — Тому просять по можливості мінімізувати обсяг втручань.

— Ми про це вже не раз говорили. З якого сантиметра починається пухлина? — уточнює Щепотін.

— Із шостого.

— І як довго триває?

— Загалом невідомо. Комп’ютер дає протягненість ще десять сантиметрів, але ж ви розумієте...

— Ну, може, її буде легко і просто видалити, — голос Ігоря Борисовича сповнений оптимізму.

Боксерські рукавички від Володі Кличка

Пальто на плечі, сумку в руки — треба «через вулицю» йти до іншого корпусу. Лід під ногами весело поблискує, запрошуючи покататися. Дякую, іншим разом... Відлуння від наших квапливих кроків розлітається по заплутаних коридорах. Праворуч, ліворуч, угору... Цікаво, і як тут лікарі орієнтуються? Звикли, мабуть... Починається інше, загальне, планування, із якого дізнаюся, що в інституті перебуває 558 хворих, а в першій реанімації один із 14 пацієнтів потребує особливої уваги. Вбравшись у білі халати, рушаємо до реанімаційного відділення — «подивитися» людей. У молодого бородатого чоловіка з носа стирчать трубки, над головою блимає екран. Хворий зустрічає делегацію лікарів настороженим поглядом: мовляв, якщо вас зібралося так багато, точно виникли якісь проблеми...

— Як справи? — це питання Щепотіна, здається, збиває хворого з пантелику.

— Та нормально...

— А животик покажіть, будь ласка.

Пацієнт відсуває ковдру, оголюючи післяопераційні шви. Лікарі виходять у коридор, обговорюють дані лабораторних аналізів, радяться, чим краще промивати джерело внутрішнього запалення, і вирішують, що вже пора прибрати деякі дренажні трубки. А нам — знову в інший корпус.

На годиннику дев’ята ранку, а під директорським кабінетом уже сидить перший відвідувач — родич хворої на рак людини. Чи останній за сьогодні? «Буває, що й по десять на день приходять, — ділиться секретар. — І в кожного своя біда».

Поки Ігор Борисович розбирається з документами, можна роздивитися затишний кабінет. На столі — купа телефонів, на стінах — ікони, численні дипломи, подяки, фографії з Президентом, іншими відомими людьми та... червоні боксерські рукавички! Звідки?

— Це Володя Кличко подарував, коли став чемпіоном, — пояснює професор. — Там ще й напис є: «Удачі, Ігоре Борисовичу». Я, правда, просив щось більш жорстке написати, бо зазвичай Володин подарунок своїм співробітникам показую: як буде щось не так, битиму! І рукавички одягну, щоб слідів не лишати. Але в мене начебто порядок, усі добре працюють...

Мій співрозмовник задумливо поглядає на годинник. Що, знову кудись треба бігти? Виявляється, не зовсім. «Рівно о 9–ранку мені треба обов’язково подзвонити мамі, — каже Щепотін. — Ми довго не говоримо, ці дзвінки більше схожі на ритуал: «Як справи? Гаразд? І в мене гаразд». Така традиція склалася більш як 30 років тому, коли я одружився і пішов жити в інший будинок. Відтоді щодня телефоную. Коли цього не зробити, моя мама починає панікувати: «Ой, що ж там сталося?». І в календарі навпроти цього дня ставить хрестик... Зараз я трохи запізнююся, і вона — точно знаю — вже хвилюється. Тому документи підпишу і буду дзвонити».

Поговоривши з мамою («Надвір не виходь, там дуже слизько!»), Ігор Борисович знову заглибився у вивчення паперів...

Лікар — не господь Бог, щоб вирішувати, кому скільки жити

Далі у графіку головного онколога — непроста операція. Дорогою до іншого корпусу з’ясовую, що на хірургічному столі лежатиме та сама жінка, про яку йшлося сьогодні на «п’ятихвилинці». У прямій кишці 80–річної пацієнтки виросла ракова пухлина, яка «закоркувала» отвір. У вересні в жінки був розрив пухлини, тоді кал вийшов у живіт, почався перитоніт. Обласні онкологи врятували жінку від смерті, залишили пухлину в животі (видалити тоді не могли) і вивели стому — кишку на передню черевну стінку. А це значить, що в хворої відбувається некероване виділення газів і калу в спеціальний мішечок. Столичні спеціалісти збираються вирізати пухлину і реконструювати стому. З огляду на висновок анастезіологів, працювати буде нелегко.

— Ви дивіться, як стане зле, падайте набік, щоб голову не розбити, — чи то жартома, чи то всерйоз радить Ігор Борисович. — А то бували в нас журналісти. Ніби нормально стоїть, а тоді — гуп, і вже на підлозі.

— Не переживайте, роботи не додам...

У сестринській кімнаті я швиденько одягаюся в бавовняний спецодяг: білу сорочку, штани, бахіли поверх тапочок. Ретельно ховаю волосся під шапочку, закриваю обличчя маскою, і тепер мене можна пізнати тільки по очах. Операційна зустрічає яскравим світлом і ритмічним «піліканням» апаратів, відомих по «лікарняних» серіалах. А ще — специфічним запахом, який не в силах передати жоден телевізор. Людям, які по кілька годин напружено працюють у таких умовах, і пам’ятники треба ставити, і молоко за шкідливість давати...

— Чому це немає музики? — дивується Щепотін.

За мить у дисковод «вирушають» «Віртуози Москви», й операційна наповнюється вібраціями скрипки та віолончелі. Так значно краще! Щільно обступивши пацієнтку, хірурги продовжують «воювати» із пухлиною. Треба звідси тікати... У коридор за мною виходить лікар, який працює на дві операційні:

— Що, млосно стало?

— Ага, — відповідаю. — А що це так дивно пахне?

— Дезінфектор, яким хірурги руки миють. Свіжа кров, розрізані тканини,— каже лікар. Але ми до цього вже давно звикли. Нанюхалися! Інша річ, коли розітнеш живіт при перитоніті, там «аромати» — хоч стій, хоч падай. І працюємо, бо хто ж за нас того хворого рятуватиме? Але й це ще нічого, ви в морг зайдіть — там запах набагато гірший.

— Дуже дякую, мені й цього вистачило...

Решту операційного часу я провела в сестринській кімнаті. А через три з лишком години (пізніше, ніж планувалося) від пацієнтки вийшов утомлений Щепотін. Дорогою до іншого корпусу, на ходу вдягаючи пальто, пояснив, що спізнюється на засідання вченої ради інституту. На моє «як пройшло?» професор відповів:

— Важко було. Дуже. Ми почали оперувати, а там усе паяно–перепаяно, годі розібратися, що куди. І вік серйозний — 80 років. Але все нормально. Зробили все, що запланували. Бабуся ще поживе на цьому світі!

— Оце родина зрадіє!

— Шкода, що не всі лікарі так думають... У нас із одним таким доктором вийшла неприємна розмова стосовно 54–річної пацієнтки. Він каже: «Нащо оперувати цю жінку? Вона виконала свою функцію в житті, дітей виростила, чого на неї сили витрачати? Молоді — інша справа». Я тоді обурився. «Ну нічого собі, — відповідаю. — Ви Адольф Гітлер, що людей не шкодуєте? Чи, може, сам Господь Бог, щоб вирішувати, кому скільки жити?» Моя позиція чітка — боротися за кожне життя до останнього, навіть якщо після операції людині судилося прожити рік чи два. Такими речами не жартують... Скажіть (це вже до співробітниці інституту), де Вчена рада проходить? Дякую!

Щепотін сідає в президії, слухає доповіді колег і переходить до звіту про роботу інституту. Зокрема зазначає, що, завдяки застосуванню новітніх технологій, було розроблено доктрину органозберігаючих операцій при злоякісних новоутвореннях: «Ми заявили про те, що сучасна онкологія в Україні забезпечуватиме не тільки лікування від раку, а й високий рівень життя прооперованих пацієнтів. Усі хворі, які лікувалися в інституті раку в 2008 році та на початку 2009, отримували всі ліки (і загальної групи, і хіміотерапії) безплатно. Я думаю, якщо найближчим часом у країні не відбудеться нічого екстраординарного, ми зможемо безкоштовно забезпечувати хворих медикаментами і надалі. Єдине, про що прошу лікарів, — раціонально використовувати ліки. Я порівняв протоколи ведення післяопераційного хворого у нашому інституті та в Клівлендській клініці (США). Наше лікування виявилося в 12 разів дорожчим! Це не тому, що наші пацієнти більш важкі, а тому, що призначення медикаментів у нас відбувається не завжди обдумано й обґрунтовано».

Щодо роботи у 2009–му головний онколог України зазначив: «Зараз дуже важко щось планувати, бо фінансова ситуація в країні змінюється з кожним днем. Декілька днів тому я був глибоко переконаний, що цей рік буде безперспективним у плані втілення наших проектів, а буквально вчора з’явилося світло в кінці тунелю! Я сподіваюся, нарешті буде відкритий новий клініко–хірургічний корпус. Там уже монтують обладнання, а на завершення робіт потрібні аж ніяк не фантастичні кошти — їх реально отримати. Наступний план — ПЕТ–центр, який буде створений за допомогою Ріната Ахметова. Незважаючи на кризу, його рішення не змінюється — у першому, максимум другому кварталі почнеться фінансування. Окрім того, днями в мене була нарада з Героєм України Володимиром Поляченком та керівництвом компанії ТНН щодо будівництва розважального, навчального, рекреаційного та реабілітаційного комплексу «Країна казок». Комплекс, який з’явиться в рамках нового хірургічного корпусу, вже існує у вигляді проекту. Я бачив — гарно!»

«Найважче для хворих на рак дітей — по року сидіти в чотирьох стінах»

Після операції та вченої ради Ігор Щепотін повертається до свого кабінету — готуватися до чергової наради стосовно «Країни казок». У нас є ще хвилин двадцять на розмову. Потім лікар поїде на зустріч і додому, а я — до редакції. За вікном уже смеркається, а роботі кінця–краю не видно...

— Ігоре Борисовичу, а на обід ви берете бутерброди з дому чи йдете їсти до якогось закладу?

— Обід? — брови мого співрозмовника здивовано здіймаються вгору, ніби я ляпнула страшенну дурницю.

— Ну хтозна, а раптом ви, на відміну від більшості лікарів, харчуєтеся за режимом...

— (Сміється). Обідати фізично не встигаю — немає коли! Уранці снідаю, а наступний прийом їжі випадає тільки ввечері, коли, за великим рахунком, уже не можна їсти. Це пряма протилежність тому, що я зазвичай рекомендую пацієнтам, але інакше просто не виходить.

— А ще ви завжди радите людям споживати побільше вітамінних овочів та фруктів. Самі цієї поради дотримуєтесь?

— Аякже. Загалом я дуже правильно харчуюся, тільки нерегулярно. Вранці їм овочеві суміші. Ввечері, як повертаюсь додому, — першу і другу страву. Ну і бутербродик. Не їм свинини, макаронів, білого хліба, булочок, інших виробів із борошна. Смажену картоплю дуже люблю, але не їм. Намагаюся вживати рибу, нежирне м’ясо (баранину, телятину), каші з круп. Фрукти люблю...

Фрукти! Я згадую про ранковий «набіг» на холодильник, нишпорю у своїй торбі, витягаю звідти двійко помаранчів і по–братськи ділю ароматні плоди. Має ж від мене бути якась користь? Трохи підкріпившись, продовжуємо нашу розмову.

—  Ігоре Борисовичу, розкажіть детальніше про «Країну казок» — ви про цей проект на вченій раді згадали. Чия це ідея і що там узагалі буде?

— Ідея моя. Виникла вона давно, бо ці нещасні діти, хворі на рак, перебувають у лікарні дуже довго — хто півроку, хто рік. Тут минають дні народження, Новий рік і Різдво, інші свята. Діти не знають, що таке вітер, дощ, як це — вільно позасмагати на сонці, побігати по калюжах. Вони настільки відірвані від цих дрібниць, що їм цікаво про це бодай поговорити. Я багато спілкувався із такими дітками і запитував у тих, хто одужав: «Ти лікувався майже рік, що було найважчим? Операція? Виснажлива хіміотерапія? Те, що не бачив друзів?». І діти відповідали: «Сидіти в чотирьох стінах». Їм же не можна надвір виходити, там нестерильне середовище. А відсутність контакту із зовнішнім світом, та ще й на рік — це непросто. Цим дітям цікаво навіть просто поговорити з людьми із «того», завіконного життя. Прийдете ви і скажете: «Ой, ти знаєш, сьогодні така бридка погода! Вийшла з будинку, там дощ, холодно. А на дорозі слизько, без ковзанів кататися можна». Діти, замкнені у штучному середовищі, практично ковтають таку інформацію, це для них важливо. Так вони інкорпорують себе у звичайне життя.

— Але цього замало...

— Звісно. Тому в мене виникла ідея створити «Країну казок». Уявіть собі одне велике приміщеня площею близько 250 квадратних метрів. Фантастичні куполи, арки, переходи — все це металопластикові конструкції. Ні цегли, ні бетону, а лише прозорі стіни і стеля. Там дуже сонячно, усе блищить. Птахи у клітках, рибки в акваріумах, хом’ячки якісь повзають, кролики стрибають... Усюди багато рослин, квітів, і серед них бігають дітки. Хто на велосипеді їздить, хто в класики грається. У цьому кутку вони малюють, у тому — ліплять із пластиліну, тут — читають, там — займаються на тренажері. І концерти можна буде проводити... Це — як великий дитячий майданчик, тільки під скляним небом. А за рахунок природної освітленості в діток виникає відчуття вулиці. Можна послухати, як барабанить по прозорій стелі дощ, можна підставити обличчя під весняні сонячні промені...

«Радіо не слухаю, газет не читаю, а по телевізору дивлюся винятково серіали»

— Я помітила, що під час операції ви любите слухати музику. А які саме твори, виконавці, композитори подобаються вам найбільше? Від чого залежить вибір?

— Щодо операцій... Ви, коли були в залі, бачили коробку з дисками? Чималий асортимент, правда? Так у мене є анастезіолог, який тривалий час виконує функції основного диск–жокея. Коли я з’являюся в операційній, він відразу оцінює мій настрій, емоційний стан. І залежно від цього ставить музику. Це не обговорюється окремо. Просто поставив, і все. На початок операції йде одна музика. Щось складне —змінює диск. Легко пішло — дає щось легеньке. Це геніальна людина! Анастезіолог чітко вибирає з того асортименту музику, яка найбільше підходить. Оперувати під неї краще... Що стосується мене особисто, я маю музичну освіту, колись досить добре грав на роялі, тому люблю класику, до того ж переважно слов’янських композиторів: Чайковського, Рахманінова, Шостаковича, Прокоф’єва, Шопена. Ліста я теж відношу до цієї групи, бо вважаю: не міг неслов’янин писати таку чудову музику.

— Ага, на кшталт «Ісус Христос був українцем»

— Щось таке (посміхається). Іноді для різноманітності слухаю гарний джаз.

— А радіо?

— Звісно ж, ні. Я не слухаю радіо, не читаю газет, не переглядаю теленовини. А по телевізору дивлюся винятково серіали.

— ???

— (Сміється) Не в загальному розумінні. Я не слідкую за сюжетом і не знаю, чим один серіал відрізняється від іншого. Телевізор для мене «працює» фоном. От я прийшов із роботи і маю півтори години перед сном, коли є можливість подумати про щось своє. Лягаю на диван, поруч сидить кохана дружина, біля стіни щось монотонно бубонить, миготить, а я прораховую якісь комбінації: як провести складну операцію, де взяти гроші на нове обладнання тощо. Дружина, бува, питає: «Що ти хочеш дивитися?» А я відповідаю: «Мені абсолютно байдуже».

— Чимало моїх знайомих кажуть, що телевізор — це натуральна «зомбоскриня».

— Та звичайно! Варто тільки за щось «зачепитися» увагою, і не можеш відірватися. Нещодавно я вирішив подивився новини, а там знову починаються політичні пристрасті. Боже мій, я завис біля екрану, сиджу, рота відкрив... Дружина на кухні, а я в кімнаті — сидимо, слухаємо ту маячню. Жах!

— А як щодо кіно?

— У кіно практично не ходжу. А коли й дивлюся, то щось примітивне і рухливе, що може захопити і дійсно відволікти від думок. Кайфую від трилерів, бо на деякий час виходжу зі свого звичного стану вибудови комбінацій: тут хворі, тут юристи, тут меценати, тут чиновники, криза, де взяти гроші... А тут раз — і на деякий час потрапляю в інше життя.

— До слова, про життя. Ви прокидаєтесь о пів на шосту ранку, напружено працюєте, закінчуєте робочий день годині о 8—9–й вечора, а о 22–й уже лягаєте спати, бо завтра рано вставати. Але ж і відпочивати колись треба... Вас родина взагалі часто бачить?

— У будні — годину перед сном... Зате у вихідні в інститут не приходжу (звісно, якщо немає потреби виїхати на операцію) і відсипаюся! У суботу прокидаюся після дев’ятої ранку. О десятій мені телефонують із клініки, доповідають про стан важкохворих пацієнтів. Потім збираємося й їдемо за місто на дачу. У нас дуже гарний сад! Ми з дружиною любимо колупатися в землі, щось саджати, поратися біля кожної рослинки, лопаточкою, руками... І не так, щоб хіп–хап, бігом–бігом яму вирити, нашвидкоруч рослину туди запхати, і все. Кому це треба? Я, навпаки, акуратненько все зроблю, з любов’ю. Робота на землі має приносити задоволення, а не так, як у декого буває: поспіхом усе понатикають, а потім сидять, відхекуються і скаржаться, яка це каторжна праця. Крім того, у мене дуже багато хобі: полювання, рибна ловля, лижі, велосипед... До кожного я добре підготовлений — маю якісні снасті, приманки, велосипед із «наворотами»!

— Ага, мені ваші колеги розповіли, що доводилося не раз і не два «висмикувати» вас із відпочинку на термінову операцію.

— Бувало, що і з–за кордону викликали, і доводилося все кидати і якимись чартерними літаками вночі добиратися в Київ... З одного боку, я розумію, що в такому режимі не можна довго жити. З іншого боку, я вдячний долі за те, що маю таку можливість — робити те, що роблю. Мене якось запитали, де я беру сили, коли йду в операційну. А я відповів, що, навпаки, прихо­джу сюди, щоб узяти сили жити далі! І якщо в мене все це забрати, я просто помру.

ДОСЬЄ «УМ»

Щепотін Ігор Борисович

Народився 3 листопада 1956 року в Києві. З 1979–го року почав працювати клінічним ординатором кафедри загальної хірургії Київського медичного інституту. В 2003 році — начальник медичного управління Управління справами Президента України. З 2003 року і по сьогодні Щепотін є завідувачем кафедри онкології Національного медичного університету. З 2005 року і до цього часу — головний онколог МОЗ.

Із 2006 року по сьогодні є членом Національної ради з питань охорони здоров’я населення при Президентові України.

З 2007 року — директор ДУ «Національний інститут раку».

З 2008 року — член президії ВГО «Український медичний союз».

Має почесні звання «Заслужений лікар України» та «Почесний професор хірургії університету Джорджа Вашингтона США». Є автором більш ніж 180 наукових робіт, у тому числі однієї монографії та двох підручників з онкології. Автор п’яти винаходів.