Дим Вітчизни не всім солодкий...

«Яке масове повернення? Хто вам сказав? — дивується пан Микола, один із двох водіїв «Неоплану», котрий о 16.00 вирушав до Праги з центрального автовокзалу Івано–Франківська. — Якихось помітних ознак кризи, приміром, у Чехії, де ми буваємо регулярно і де дуже багато наших земляків (за результатами дослідження, проведеного Держкомстатом та Українським центром соціальних реформ — 12,8 відсотка від усіх українців, котрі подалися за кордон на заробітки. — Авт.), не спостерігається. Товари там не подорожчали, національна валюта щодо долара «не впала» — як коштував він 20 крон навесні минулого року, так і тепер коштує». Відчутного скорочення чужоземних робітників, зазначив співрозмовник, у Чехії немає. За будь–яких обставин той, хто працює легально, знайде собі роботу з погодинною оплатою в п’ять–шість доларів. Хіба від такого тікають?

Куті поїли — і за валізи

У жовтні–листопаді минулого року, коли привид фінансово–економічної кризи, поблукавши Європою, забрів в Україну, багато хто з авторитетних вітчизняних економістів почав малювати мало не апокаліптичні картини лавиноподібного повернення трудових мігрантів на Батьківщину. Ненька, звісно ж, не готова одночасно приголубити таку силу–силенну синів і доньок, призвичаєних до європейських стандартів оплати праці. У нас із тими, хто закордону «не нюхав», ради немає. Прогнози щодо реверсу заробітчан нібито почали справджуватися наприкінці грудня, коли наші співвітчизники почали масово «стікатися» в рідні оселі з усіх кінців світу. Проте це повернення мало традиційно різдвяне пояснення: поїсти куті в колі рідні для українців, передусім західних, які поповнюють сімейний бюджет переважно в Європі, — святий родинний обов’язок. Погостювали — і знову за валізи. Торік, за підрахунками фахівців Івано–Франківської ОДА, на заробітках за межами області перебувало близько чверті мільйона прикарпатців, або кожен п’ятий мешканець краю.

Скільки повернулося, отримавши повний розрахунок у закордонних босів, — навіть приблизно ніхто не знає. «Реєстру заробітчан, які звертаються до нас по допомогу, немає, — підтвердив «УМ» заступник директора Івано–Франківського міського центру зайнятості Ігор Сливінський. — Та й таких людей, за нашими спостереженнями, поки що небагато. Приходило кілька чоловік, котрі не змогли продовжити контракт у Росії. І все. Зате різко, особливо в грудні–січні, зросла кількість місцевих громадян, які втратили роботу переважно в банківській сфері, будівництві, а останнім часом — і на промислових підприємствах». Упродовж минулого року, особливо на його фініші, рівень безробіття в обласному центрі Прикарпаття зріс до 1,64 відсотка (на перше січня 2008–го він становив 1,1 відсотка). Ще тісніше в коридорах Центру зайнятості стане в лютому–квітні, коли, за прогнозами, криза лютуватиме найбільше.

Багато галасу з проектів

За таких обставин повернення на рідні терени підприємливих заробітчан було б благом, а не загрозою соціальній стабільності. Мова не про тих, звісно, хто за кордоном бавить старих сеньйорит чи донів. Частина метикуватих українських трудових мігрантів не горить бажанням інтегруватися в західні суспільства, але вже заробили первинний капітал й осягнули премудрості функціонування малого бізнесу в розвинутих суспільствах. Вони могли б на Батьківщині започаткувати власну справу і дати роботу ще хоча б кільком землякам, котрі мають роботящі руки, проте не знають, до чого їх докласти.

Після відвідин Португалії у складі делегації, очолюваної Президентом Віктором Ющенком, голова Івано–Франківської облдержадміністрації Микола Палійчук наприкінці червня минулого року ініціював створення проекту з підтримки малого і середнього бізнесу для прикарпатців, які виїхали за кордон на заробітки і бажають повернутися. Вони, зазначив тоді на прес–конференції керівник виконавчої влади області, з радістю працювали б удома, якби мали відповідну підтримку і знали, на що можуть розраховувати.

За півроку, що минули відтоді, багато що змінилося в економіці світу й України. Прикарпаттю довелося ще й заліковувати рани, заподіяні руйнівною повінню. Хоча й без того не варто переоцінювати значимість подібних намірів. Івано–Франківська влада ще за попереднього «губернатора» декларувала проект повернення заробітчан і в 2005–му навіть уклала — як елемент його реалізації — договір із керівництвом іспанської провінції Валенсія, де тоді трудилося понад 10 тисяч прикарпатців. Але далі презентації благородна справа не просунулася. На державному рівні — також.

У серпні 2007 року, за півтора місяця до позачергових парламентських виборів, Юлія Тимошенко, авторка документального фільму «Мати і мачуха», знятого в Італії для чергового розчулення електорату, заявляла про необхідність «зробити все можливе для повернення українських заробітчан із–за кордону на Батьківщину». Цей месидж добре пасував для розкрутки передвиборчої програми БЮТ «Український прорив», а потім про нього, природно, забули. Власне, що там згадувати: куди прорвалася Україна на чолі з Юлією Володимирівною — і так видно.

Хоча започаткувати малий бізнес у Івано–Франківську нині простіше простого: подаєш заяву в єдине вікно Реєстраційної палати і через десять днів отримуєш дозвіл на приватне підприємництво та печатку з ідентифікаційним кодом. І все це — за 240 гривень без будь–яких натяків на винагороду. «У місті спостерігається стабільне зростання кількості малих підприємств і приватних підприємців, — переконує «УМ» завідувачка відділу підтримки та розвитку підприємництва Управління економіки міськвиконкому Наталія Кобильчак. — Нас не цікавить, де людина працювала до того часу, коли вирішила спробувати свої сили в бізнесі, і де вона заробила свій капітал. Ми намагаємося максимально сприяти тому, аби кожен із них став успішним підприємцем».

Та вхопити жар–птицю за хвіст, навіть за умови доброзичливості контролюючих і фіскальних органів, вдається не багатьом. Івано–Франківськ настільки перенасичений приватними закладами торгівлі і сервісу, що чверть власників мало не щоквартально змінюють профіль діяльності, аби потрапити в прибутковий струмінь. Налагоджувати власне виробництво, вкладаючи в нього свої чесно зароблені гроші, нині все одно, що власноруч підписувати вирок.

У рідні краї і калачем не заманиш

Отже, як не крути, тим, хто вже вкусив заробітчанського хліба, скрутні часи вигідніше перебути за кордоном.. «Як на мене, ця криза якраз працює на неповернення заробітчан, — стверджує Ігор Лазоришин, один із співзасновників «Пієти» — івано–франківського об’єднання колишніх заробітчан в Італії. — Не можу сказати про повернення — це поодинокі факти. Навіть за півціни, але їхньої, однаково будуть там працювати, бо у нас це — величезні гроші».

Крім того, деякі країни Євросоюзу заохочують трудову імміграцію з менш розвинутих європейських країн для залучення у непрестижні галузі. Наша газета вже писала, що з 1 січня нинішнього року Чеська Республіка запровадила так звані «зелені карти» — формальний дозвіл на роботу та проживання в цій країні упродовж трьох років.

Як свідчить практика, кмітливі українці, ступивши на якусь із земель обітованих, знаходять не один законний спосіб, аби там вкорінитися.

Америка кличе...

На початку 90–х 30–річний племінник моєї дружини тоді ще без проблем отримав візу в посольстві США і поїхав «відкривати» Америку. Невдовзі забрав до себе дружину і малолітнього сина Артема. Років через сім вони спромоглися збудувати власний будинок у передмісті Нью–Йорка. Там народився другий син. Жили безбідно, проте весь час їх не полишала думка про повернення в рідні краї. Кожного літа напівамериканізований Артем рвався до бабусі в Україну. Якось на її запитання, що купити на згадку про черговий приїзд, 13–річний хлопчак, який виростав серед заокеанських ровесників, указав на гарно ілюстроване видання «Кобзаря».

Окрилені Помаранчевою революцією, його батьки після подій на Майдані через родичів придбали в престижному мікрорайоні Івано–Франківська земельну ділянку, де швиденько, як у казці, виросли стіни їхнього майбутнього помешкання. Глава сім’ї планував відкрити тут або авторемонтну майстерню американського зразка, або невелику будівельну фірму, яка працювала б за найновішими, ще мало практикованими в Україні технологіями. Однак після ретельнішого ознайомлення із місцевим бізнес–кліматом він зробив невтішний висновок: без серйозної держаної програми і гарантій не варто ризикувати коштами, заробленими впродовж 15 років. Тепер територія довкола його недобудованого особняка заростає бур’янами. Та є ще прикріша обставина. Торік, закінчивши американську дванадцятирічку, Артем безапеляційно заявив батькам: «Жити в Україні ми не будемо. Там немає порядку».

Знай наших!

Закінчивши медучилище, де, власне, й познайомилися, молодята чотири роки тому влаштувалися на роботу: син мого знайомого — лаборантом в один із диспансерів Івано–Франківська, вона — медсестрою в лікарню. Жили з його батьками у двокімнатній квартирі, де мешкало ще двоє менших дітей. Мізерної зарплатні сяк–так вистачало на харчування та одяг. Лише фінансові крихти вдавалося відкладати на власне житло, хоча він підзаробляв нічним сторожем в одному із закладів харчування. Стало зрозуміло: зіп’ястися на ноги молодій сім’ї без заробітчанських грошей — нереально. До виїзду за кордон заохотила й родичка, для якої робота в Чехії видавалася мало не земним раєм. Не будемо описувати митарства з пошуком надійних «провідників» та оформленням документів. Не зовсім, м’яко кажучи, легальний в’їзд у Чехію їм організували через Польщу і роботу знайшли відразу: йому — на будівництві, їй — у приватному готелі на околиці Праги. Щоправда, упродовж року відбирали 40 відсотків заробітку і навіть погрожували фізичною розправою. Та це вже — в минулому. Незважаючи на посилення законодавства щодо можливостей набуття заробітчанами чеського громадянства, їй таки вдалося оформити фіктивний шлюб із тамтешнім парубком. Новий статус посприяв отриманню іпотечного кредиту на 30 років, і щойно «освячена» чешка українського походження восени минулого року вселилася з донькою і своїм івано–франківським чоловіком у котедж за 15 кілометрів від Праги. На роботу їздять там–таки придбаним «беушним» «Опелем». І хоча тепер майже до пенсії їм доведеться сплачувати банкові чималі кошти — близько тисячі доларів щомісячно, тобто половину нинішнього сукупного сімейного доходу, — майбутнє видається їм стабільним, а не вилами по воді писаним, як то було ще три роки тому. Україна їх втратила назавжди.