Русини риссю до Росії...

Власне, з такими внутрішніми «друзями», як у нас, не потрібно і зовнішніх «ворогів». Розірвати Україну на «за» і «проти», на кольори та прапори — з цим завданням успішно справляються й Президент із Прем’єром, чублячись скрізь і завжди. Проте Росія нам допомагає. І не лише газом. Вона опікується й нашими «сімейними» справами — русинами зокрема. Здавалось, що цю тему ми вже «проїхали», тим паче після «каральних» акцій СБУ, яка порушила кримінальні справи проти ватажків русинського руху. Але ні. «Політичне русинство» все ніяк не вгамується.

У кого трембіта довша

Можна, звісно, відволіктися від Росії і заглибитись в історію. Довести або спростувати тезу про те, що русини мають власну автентику, історію, говірку, звичаї — весь набір, який у таких випадках виставляють наперед, як бойового слона. Але все те саме мають і лемки, і бойки, і гуцули, і волиняки, і подоляки, і полтавці — всі, кого перераховує Тарас Чубай у пісенці про братів–українців, що вітають Христа. І це ще не вся Україна. Тож питання навіть не в тому, чиї обряди автентичніші. Питання в тому, чому саме зараз розігрується русинська карта? Чому примножуємо гарячі точки, вже маючи «в активі» і Крим, і Сіверськодонецьк?

Колись справа поділу країни на автономії була в руках високих можновладців. Йосип Сталін «зробив» для радянських бессарабів Молдавську РСР, для радянських євреїв — автономну область із Біробіджаном. Щоб усі народи почувалися охопленими тоталітарною ніжністю. Після відходу в небуття «наддержав» та їхніх диктаторів справа федералізації недовго лишалася незатребуваною. Як слушно зазначають експерти, нині «створити народ» — питання нетривалого часу. Для закладання у штучний етнос ідей є й інтернет, і телебачення, і багато інших медіаторів. Вони і піднесуть свіжозліплену національну свідомість, і вкажуть на методи боротьби за неї.

«За ними — Москва. А до Москви треба рачки...»

Та якби русинський рух походив тільки (й винятково!) з Карпат, це був би один формат проблеми. Проте кліше про «руку Москви» — не марення і не «помста» за газ. У розпорядженні «УМ» є цікавий документ: майже стенограма багатогодинної «міжнародної науково–практичної конференції», що проходила наприкінці минулого року у Ростові–на–Дону. На заході не було преси, тож матеріал, який нам передали, є справжнім ексклюзивом. Збіговисько засідало на тему «етноциду» русинів Карпатської Русі («Підкарпатська» чи «Карпатська» — тут можливі варіанти, стернові руху самі не визначилися з номінаціями).

Після ключових понять — «етноцид зі сторони України» та «Ростов–на–Дону» — можна було б і не продовжувати. Й так не складно було здогадатись, що Україна отримає лаптем по голові не тільки за русинів, а й за... Голодомор та Помаранчеву революцію. Так і сталося, як гадалося.

Найрізноманітніший російський учений люд (усілякі «к.ю.н.» і «д.і.н.» — доктори й кандидати історичних, юридичних чи лялькових наук) розтікався «мислію по древу» на предмет насильницької українізації русинів. Звучала й теза про те, що легітимізація статусу Підкарпатської Русі відповідає «доктрині Медвєдєва про зону інтересів Росії» і що ця зона, як і громадяни Росії, будуть захищені Російською Федерацією.

Звісно, РФ не звикати до політичного амікошонства, однак проголошувати русинів своїми громадянами означає зов­сім втратити відчуття реальності. Але нехай. Від декларацій «я — пуп землі» нікому ані холодно, ані гаряче, та й пуп — не найважливіший орган, як на те пішло... Тож виступи росіян з їхніми претензіями до Ющенка та ламентаціями за «почившим у Бозі» Радянським Союзом можна залишити поза увагою.

Значно важливіше поручкатися з українськими гостями. Серед них був, зокрема, Олексій Олександров, заступник голови партії «Руський блок». (Про «Руський блок» на загальноукраїнському рівні давненько не було чути — з парламентських виборів 2002 року, які його лідер Олександр Свистунов з тріском провалив). «Руськоблоцький» оратор завершив виступ заявою, що росіян в Україні насправді — 45 мільйонів (?), й під викрик «За намі — Масква, ми пабєдім!» зійшов зі сцени.

Також на міжнародну «тусовку» прибув власною персоною «прем’єр–міністр» Підкарпатської Русі пан Петро Гецько, «міністр закордонних справ» Павук, «міністр природних ресурсів» Микулін. Увесь конклав був у зборі, і хлопці, мабуть, таки серйозно загралися у свій кишеньковий Ліхтенштейн.

З «урядом» русинів було нудно: Гецько дзижчав про незаконність включення Підкарпатської Русі до складу УРСР, Павук — про геноцид та дискримінацію, Мікулін — про те, як псує підкарпатську малину падлюче СБУ (мовляв, навіщо «зацькували» бідного отця Димитрія Сидора, «голову сойму «Підкарпатської Русі»?). Тим конференція і завершилася. Точніше, був іще фуршет та резолюція — напів–прожована вимога припинити нищення русинів. Заклик адресували міжнародній спільноті, якщо тільки вона розуміє російську мову, бо іншу спікери пригноблених русинів не використовували.

Столиця Підкарпатської Русі — Ростов–на–Дону — була втішена вдало проведеним спарингом, а Москва, що виколупала з зубів та кинула на периферійні столи тези про українських «нацистів», мабуть, вдоволена тим паче. Вона ж «за ними». І з ними. І проти всіх.

Фазами б та по фейсу...

До речі, про Москву. Всезнаючий інтернет злобно наговорює на «прем’єр–міністра» Гецька, що той, мовляв, лікується у російському стольному граді від... «шизофренії з фазами сезонних загострень». Тобто як зима — так і подавай Гецьку свою вотчину, князівство–королівство підкарпатське. Поінформовані джерела пліткують, що Петро Гецько, прибувши до Москви ще у 80–х роках, майже відразу загримів у психдиспансер. А той, мовляв, був на особливому контролі у КДБ. Тож оскільки Гецько й з’їжджав потроху з глузду, але не настільки, щоб не відрізнити чайник від шафи, а шафу від Андропова, багатообіцяючим пацієнтом зацікавились компетентні органи. Кажуть, Гецька відправляли в палати до «неблагонадійних» — підслуховувати антирадянську «маячню» та мотати на вус і на плівку.

Так це чи ні, але факт той, що прем’єр–самознавнець й досі перманентно лікується від невідомої хвороби на території сусідньої держави. Щоправда, вже не у психдиспансері, а в центральному військовому шпиталі Москви. За що йому така честь — не зрозуміло. Можливо, це просто вияв милосердя до зацькованого Ющенком русина.

А Гецько і в тілесних та душевних недугах не забуває про справу свого життя. І прямо з палати бомбардує керівництво Російської Федерації з настирливими проханнями визнати суверенітет Підкарпатської Русі. Говорять, що кращий за татарина Костянтин Затулін уже взяв до уваги плаксиві чіпляння Гецька. І пообіцяв винести відповідне питання на обговорення Держдуми Росії. Тож майбутнє русинів — у надійних руках і ясній голові. «Де у нас прокурор?» — «У п’ятій палаті, там, де раніше Наполеон лежав». Десь приблизно у тих палестинах...

КОМЕНТАР З ПРИВОДУ

«Особисто я вважаю, що русини не є окремим народом, — говорить політолог Кость Бондаренко. — Русини на Закарпатті — це, власне, ті самі українці, які перед Другою світовою війною не підтримали уряд Карпатської України і дії Августина Волошина. Вони виступали проти того, аби їх ідентифікували як українців, і надалі лишались русинами. У 1938—1939 роках слово «українець» на Закарпатті мало більше політичне забарвлення, надалі ситуація змінилась, і слово «українець» набуло первинного значення і стало вживатись дуже широко. У 1989—1990 роках русинство почало відроджуватись, а прискорення цей процес набув уже на початку 2000–х завдяки Димитрію Сидору.

На сьогодні сепаратистські рухи дуже активно підтримують зовні, й не тільки Росія, а й інші сусідні країни. Русини, розуміючи, що не можуть знайти підтримку в Україні, очевидно, шукатимуть її за межами держави, причому шукатимуть дуже активно. Проте якщо на русинів не буде політичного попиту, вся їхня діяльність дуже швидко відійде в минуле».

ОЦІНКА СБУ

Служба безпеки України на прохання «УМ» прокоментувати ситуацію з підкарпатською «автономією» нагадала: деякий час тому «в поле зору Служби потрапили окремі представники русинських громадських організацій Закарпатської області, які публічно поширювали матеріали, що містили висловлювання з ознаками зазіхання на територіальну цілісність і недоторканність України». Їх попереджали та умовляли, показували Конституцію, яка хоч і стоїть на сторожі прав і свобод громадян усіх рас та національностей, проте захищає також кордони рідної держави. Дехто з «вихованців» Служби внаслідок «профілактичних» заходів відмовився–таки «від проведення деструктивної діяльності, яка могла створити передумови для вчинення злочинів проти основ національної безпеки». Проте окремі індивіди «продовжували припускатися дій сепаратистського характеру». За що й поплатились.

«24 червня цього року слідчим відділом Управління СБ України в Закарпатській області за результатами проведеної дослідної перевірки було порушено кримінальну справу за фактом публічних закликів до зміни меж території нашої держави, тобто за ознаками злочину, передбаченого частиною 1 статті 110 Кримінального кодексу України («посягання на територіальну цілісність і недоторканність України»). У ході її провадження було зібрано достатньо доказів, які стали підставою для пред’явлення 5 грудня звинувачення керівнику громадського об’єднання «Сойм підкарпатських русинів» Димитрію Сидору. Слідство у зазначеній кримінальній справі триває, після закінчення якого вона буде скерована до суду», — повідомляють речники СБУ.