Моя Примаченко

Мій перший дотик до творчості Марії Примаченко відбувся в дитинстві. Мені тоді було років шість чи, може, сім. Це сталося, коли я черговий раз витирала пил із полиць сімейної бібліотеки. Я вже на пам’ять знала корінці всіх книг — досить великої збірки мистецької літератури, яку завзято збирали мої батьки–художники ще зі студентських років. Мені стало цікаво, що ж усередині цих «мудреців».

Перша книга, по яку я лізла аж на найвищу полицю, ставлячи стільчик на диван і ледь не впавши з нього, був товстелезний том Ієроніма Босха. Для мене тоді це був жах! Дитячим розумом я не могла зрозуміти такого мистецтва. Швидко поставила книгу на місце і вирішила, що, може, на нижній полиці буде щось цікавіше. І, на своє щастя, натрапила на альбом Марії Примаченко. То був дійсно подив! Подив радісний, позитивний. Мене захопили її дивовижні квіти і язикаті звірі, яскравість, щирість кольорів і образів. Її роботи переплелися в моїй уяві й стали єдиним згустком вражень.

Я пронесла в собі ці особливі враження, і, уже коли набралася фахового вміння у стінах Львівської академії мистецтв, вони вихлюпнулися в матеріал, у тканину, в образ, в силуети, декор, прикраси і т.д. І вийшла колекція, яку я назвала «Мій добрий звір». Звір, який оселився в моїй уяві ще в дитинстві й ожив на подіумі Українського тижня моди у 2006 році. Цією колекцією я хотіла віддати шану геніальній художниці, яка ввібрала в себе та надчуттєво переосмислила всю красу і могутність, весь космос української культури.

Для мене її роботи — це нескінченний струмінь оптимізму, лаконічної й, водночас, чудернацької краси. Це потужний антикризовий засіб, своєрідні жовті окуляри, через які наче у світі розлилося сонце.

Для мене Примаченко — велет із тонким відчуттям краси. Її роботи — як кінь, який несе нас у космос глибин національного менталітету.

Олеся ТЕЛІЖЕНКО,
дизайнер одягу