Модель із колекції Олесі Теліженко «Мій добрий звір».
Мій перший дотик до творчості Марії Примаченко відбувся в дитинстві. Мені тоді було років шість чи, може, сім. Це сталося, коли я черговий раз витирала пил із полиць сімейної бібліотеки. Я вже на пам’ять знала корінці всіх книг — досить великої збірки мистецької літератури, яку завзято збирали мої батьки–художники ще зі студентських років. Мені стало цікаво, що ж усередині цих «мудреців».
Перша книга, по яку я лізла аж на найвищу полицю, ставлячи стільчик на диван і ледь не впавши з нього, був товстелезний том Ієроніма Босха. Для мене тоді це був жах! Дитячим розумом я не могла зрозуміти такого мистецтва. Швидко поставила книгу на місце і вирішила, що, може, на нижній полиці буде щось цікавіше. І, на своє щастя, натрапила на альбом Марії Примаченко. То був дійсно подив! Подив радісний, позитивний. Мене захопили її дивовижні квіти і язикаті звірі, яскравість, щирість кольорів і образів. Її роботи переплелися в моїй уяві й стали єдиним згустком вражень.
Я пронесла в собі ці особливі враження, і, уже коли набралася фахового вміння у стінах Львівської академії мистецтв, вони вихлюпнулися в матеріал, у тканину, в образ, в силуети, декор, прикраси і т.д. І вийшла колекція, яку я назвала «Мій добрий звір». Звір, який оселився в моїй уяві ще в дитинстві й ожив на подіумі Українського тижня моди у 2006 році. Цією колекцією я хотіла віддати шану геніальній художниці, яка ввібрала в себе та надчуттєво переосмислила всю красу і могутність, весь космос української культури.
Для мене її роботи — це нескінченний струмінь оптимізму, лаконічної й, водночас, чудернацької краси. Це потужний антикризовий засіб, своєрідні жовті окуляри, через які наче у світі розлилося сонце.
Для мене Примаченко — велет із тонким відчуттям краси. Її роботи — як кінь, який несе нас у космос глибин національного менталітету.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
