Симфонічні па Кирила Карабиця

Програма молодого диригента Кирила Карабиця, презентована в Колонному залі імені Миколи Лисенка Національним заслуженим академічним симфонічним оркестром України, стала для столичної публіки хорошим музичним подарунком. До неї ввійшли сюїта з балету «Блазень» С. Прокоф’єва, симфонічна фантазія «Феєрверк» (футуристичний балет без танцівників) І.Стравінського, а також хореографічна поема «Вальс» та вокальний цикл «Шахерезада» М. Равеля, котрі своєю репертуарною незаангажованістю вдихнули свіжий ковток повітря у філармонічний абонемент.

Зважаючи на підкреслено танцювальну тематику запропонованої програми, вечір нагадував святковий бал, щоправда, без танцюристів та романтичного флеру. У ролі капельмейстера виступив сам маестро, який вправними рухами диригентської палички заправляв доволі складними симфонічними партитурами. Перше відділення відкрила сюїта з балету «Блазень» (тв. 21а) С. Прокоф’єва, вона була сповнена гострих емоційних контрастів — на межі іронії, сарказму, блюзнірства та відчайдушного, неприхованого протесту. Темні, дисгармонійні навали оркестру чергувались із частково просвітленими епізодами звучання окремих тембрів, упродовж години приголомшуючи то блискавичними, динамічними сплесками, то усамітненими, болісними наріканнями на кшталт запитальних інтонацій.

Натомість «Феєрверк» І. Стравінського — несподівано афористичний за часовим викладом і цілковито світлий за своїм настроєм, — гармонійно відкрив друге відділення концерту, влучно передавши як саму назву твору, так і загальну атмосферу вируючого свята. Сповнений соковитих барв та вибагливих ритмічних малюнків, він виявився чи не єдиним суцільно позитивним опусом програми, без жодного натяку на трагізм чи гіпертрофовану чуттєвість.

Своєрідним інтермецо, чистим і мрійливим острівцем усього концерту став вокальний цикл «Шахерезада» М. Равеля. Зокрема, за жанровою приналежністю він не мав нічого спільного з танцем, проте віддалені асоціації з таємничим Сходом усе ж таки вимальовували в уяві ґраційні рухи тамтешніх танцівниць. Принаймні така логіка, як на мене, небезпідставна.

У бездоганному, проникливому виконанні Ірини Семененко (сопрано) три частини равелівського циклу («Азія», «Чарівна флейта» та «Байдужість») прозвучали майже на одному диханні, незважаючи на чітко окреслені межі розділів. Акварельна прозорість оркестрових тембрів та арабесковий виклад вокальної партії органічно зливались у єдине звукове мереживо, в образах котрих поставали тихий смуток і світла надія, начебто навіяні чарівними розповідями прекрасної казкарки.

Заключною нотою танцювальної програми вечора прозвучала хореографічна поема «Вальс» М. Равеля. В енергійних кружляннях вишуканого танцю вона підсумувала настрої попередніх творів, у сукупності виявивши розмаїтість симфонічних па класиків ХХ століття.

Наостанок хотілося б відзначити виконання творів. Колосальна енергетична потужність, яка йшла від звучання оркестру, — справа копітка, і в першу чергу заслуга диригента. Адже досягнути син­хронізованої злагодженості партій та емоційної єдності в таких грандіозних симфонічних полотнах можна лише завдяки різносторонньому досвідові, рішучості, твердій наполегливості й професіоналізму. Оцінити останній прийшло чимало слухачів, і їхні сподівання не виявилися марними. Тож одностайне браво молодому маестро! З нетерпінням чекатимемо чергового запрошення на танець.

Тетяна САЧЕВА