Правник–підпільник
У 1950—1970 він стане, мабуть, найшановнішим арештантом радянських таборів. Політичні в’язні єврейської національності, які отримають дозвіл на виїзд із СРСР, з найбільшою повагою згадуватимуть доктора Горбового. Але це буде пізніше. А починатиме Володимир Горбовий свій шлях старшиною в Українській Галицькій армії. Після завершення воєнної епопеї стане одним із засновників УВО, вчитиметься в Таємному університеті й, намагаючись уникнути арешту, нелегально, через Карпати, перебереться до Праги. У Карловому університеті закінчить філософський та юридичний факультети, тут отримає звання доктора наук і потім підтвердить це в Ягеллонському університеті Кракова.
Цікаво, що з багатьох досвідчених та авторитетних українських адвокатів саме молодому Володимиру Горбовому Провід ОУН довірить захист Степана Бандери під час політичних процесів. Утім становище адвоката не врятує самого правника — маючи в очах польської влади статус «неблагонадійного», йому доведеться відбути покарання у концентраційному таборі в Березі Картузькій.
«Оздоровлення» у таборі
Найкраще про той період засвідчив сам Горбовий: «Тепер можу вам признатися, що вже в перших днях Берези я поклав був сам на себе хрестик. Я був глибоко переконаний, що довше як три тижні такого життя і гоніння не видержу, що мушу сконати. Я, як бачите, хоч напозір атлетичної будови тіла, насправді є фізичною руїною, інвалід. Під час служби в Українській Галицькій армії втратив око й частину легенів — це наслідок туберкульозу. Крім того, від ряду літ потерпав від дуже дошкульного ішіасу (запалення сідничного нерва. — Авт.). Я ж не міг навіть зігнутися, а про бігання не було й мови, ще й при моїй вазі близько 90 кілограмів. І от коли Марковські почав гонити мною, як псом, коли ми цілими годинами мокли на дощі і валялися в болоті, я собі в душі сказав — це кінець! А тим часом вийшло зовсім інакше. Я втратив 30 кілограмів у вазі і почуваю себе зовсім добре. Ішіас кудись щез, і я тепер бігаю, як заєць, і роблю присіди, як балетмейстер. Заціліла половина легенів функціонує, як ковальський міх, — як так далі піде, то мені ще готово шкляне око зміниться на правдиве! Насправді чоловік сам не знає, як багато він може витримати...». Це було написано перед початком ІІ Світової війни...
Проти коричневих і червоних
На початку 1940–х років столицею українського національного руху можна назвати Краків. Не дивно, що з цим містом пов’язана й подальша доля Горбового: тут він очолить Український комітет допомоги полоненим і біженцям — єдину українську легальну організацію в нацистському генерал–губернаторстві. Пізніше ця структура стала відомою під назвою Український центральний комітет, але Горбовий там надовго не затримався. Коли націоналісти 30 червня 1941 року проголосили Акт відновлення Української державності, саме Володимир Горбовий підписав звернення до Гітлера з вимогою визнати незалежність України. Отож нацисти ув’язнили його в тюрмі «Монте Люпіх».
За рік у Горбового загострилися старі хвороби, й після детального обстеження нацисти вирішили звільнити арештанта — їм була непотрібна смерть авторитетного українського політичного діяча. На волі Горбовий повернувся до правничої справи, знову шукаючи порятунку для свого народу — після офіційного закінчення війни бойові дії не припинилися для українців, які опинилися на Закерзонні. На різанину, яку влаштували поляки українцям, Горбовий відповів офіційним зверненням до польського уряду, а копії документів подав секретареві британського посольства, через нього також американським дипломатам.
Нари, а не зрада
Після війни Володимир Горбовий працював у Міністерстві земельних справ Чехословаччини. А в серпні 1947 року його було арештовано та передано польській владі. Не знайшовши його жодної провини, поляки передали Горбового Москві. Більшовики, після тривалих допитів, засудили громадянина Чехословаччини на 25 років ув’язнення за статтею 54–2 — «зрада батьківщини».
Англієць Джеральд Брук, який відбував ув’язнення у СРСР, зазначив про Горбового: «це людина–велетень Духу, яку кожен мусить шанувати і наслідувати». А єврей Авраам Шифрін, вийшовши з ув’язнення, опублікував спогад про доктора Горбового, поряд з яким він провів роки в холоді й голоді на тюремних нарах спеціальних суворих в’язниць «Озерлагу» та «Дубровлагу». «Влада СРСР та КДБ не раз намагалися зламати твердість Володимира Горбового, — писав Шифрін. — Вороги пробували зламати дух цього борця також іншими методами: його багато разів вивозили з концтабору в Україну, де показували «потьомкінські села» та «щасливе життя України», що було багато разів знівечене голодом, який совєтська влада планово створювала як зброю для поневоленого народу. Йому в цих поїздках обіцяли всі блага спокійного життя, професорську посаду в Києві та повне забезпечення: тільки підпишись під закликом до українського народу з осудженням ідей націоналізму, засуди боротьбу за вільну Україну! Але Горбовий незмінно вибирав повернення до концтабору, а не зраду. Володимир Горбовий був із чистої сталі: його неможливо було зігнути та примусити схилитися перед ворогами».
Совість і старість
Після 25 років концтаборів та в’язниць Горбового відправили на заслання, без елементарних людських умов існування. Йому відмовили у виїзді до сина в Чехословаччину. Свободу Володимир Горбовий побачив аж у 1972 році. Проте скористатися нею не зміг — 73–річному чоловікові, втомленому польськими, німецькими та радянськими в’язницями, не видали паспорт і відмовили в пенсії. Горбового позбавили житла. Проти нього нацькували оточення — наприклад, психічно недужий сусід занадто часто хотів побитися з літнім адвокатом.
Допомагала відомому юристу старенька самітня жінка з Долини — Аделя Семків, яка надала Горбовому житло й підтримувала його до кінця життя. Вона була й свідком останньої розмови Горбового із полковником КДБ, який відвідав політв’язня за два місяці до смерті. Наприкінці розмови кадебіст запитав:
— Якби вам вернулись молоді роки, яким шляхом пішли б?
— Пішов би тими самими дорогами, — відповів Горбовий.
В останні роки життя Володимир Горбовий писав автобіографічний нарис «Погода совісті», який конспіративним способом передавав до Проводу ОУН. Наприкінці він підсумував своє життя: «Звичайно, я розумію, куди занесла мене лиха доля і що жде мене за оцю щиру і совісну сповідь. Однак я йду спокійно назустріч черговій мороці. Адже я все відстоював священні ідеали істини і людяності». Помер адвокат Бандери у травні — 1984. Коли його ховали на долинському цвинтарі, міліція перекрила всі дороги до містечка. Отож і в останню путь Горбовий вирушив під пильним наглядом КДБ...