Який президент нам потрібний

Мабуть, усі згодні з тим, що рейтинг політика не завжди відповідає справжнім його заслугам перед державою. Недаремно ж існують різні політтехнології, скеровані на підвищення чи пониження рейтингу. Ось, наприклад, висловлювання, які ми часто чуємо в засобах масової інформації, що, мовляв, «Президент і Прем’єр гризуться за владу», або «Ющенко так само піариться, як і Тимошенко» тощо. Відтак Президента В. Ющенка ставлять на один щабель політичної культури з Прем’єром Ю. Тимошенко. На наш погляд, це не зовсім коректно, це все одно, що сказати: «Та щось із ним таке було: чи він украв, чи в нього вкрали». У такий спосіб міркують ті, хто не бажає розібратися в суті справи. Давайте проаналізуємо, хто насправді піариться, а хто знає своє — робити справу.

Ніхто не докоряє: чому ви вмирали за Сталіна?!

Чи можна сказати, що Віктор Ющенко бореться за свій рейтинг? Чи сприяє підвищенню його рейтингу, скажімо, те, що він робить на увічнення пам’яті жертв Голодомору 1932—33 років? Навряд. Чому ж так? Тому що вже ніхто не запитає думки тих українців, хто помер від голоду, та їхніх ненароджених нащадків. На їхньому місці вже давно живуть переселенці з Росії. А тих, хто вижив, радянська влада так «перевиховала», що вони про Голодомор і думати забули. І не лише про це. Більшість з їхніх нащадків разом із втратою рідної мови збайдужіла до всього національного. Свідків же, які можуть правдиво розповісти про ті часи, залишились одиниці.

Але є ще одна категорія українців — ті, що тоді не голодували, бо були лояльні до влади і її методів, та комуністи, які організовували Голодомор і виконували відповідні розпорядження. А ще ті підприємливі ділки, які під час голоду «викачували» золото з населення у спеціальних магазинах, так званих «торгсинах» — там можна було обміняти золоту річ (обручку, сережки, брошку) на буханець хліба або торбинку зерна. Як ви думаєте, що всі ці люди розповіли своїм нащадкам про Голодомор?

Хіба не зрозуміло, чому тепер значна частина українців вустами своїх лідерів активно заперечує Голодомор як геноцид українського народу або принаймні вважає це питання вельми надокучливим. Згадаймо хоча б, що з цього приводу заявляли комуністи П. Симоненко, А. Мартинюк, регіонал Колісниченко та інші. Та що там Симоненко та йому подібні? А як зрозуміти те, що напередодні відзначення 75річчя пам’яті жертв Голодомору в стінах Верховної Ради України з вуст заступника голови, одного з чільників фракції БЮТ Миколи Томенка прозвучала презирлива фраза: «Ми тут зібралися з питань подолання кризи, «а Президент займається Голодомором» — начебто якоюсь пустою, непотрібною справою і начебто це був одинєдиний день, коли можна було розглядати кризову проблематику, і це при тому, що наша Верховна Рада цілу осінь була абсолютно непрацездатною. А як зрозуміти журналістку Соню Кошкіну, з вуст якої вилетіла фраза про Президента, яка містила слова: «..., щоб не плутався під ногами», «...займався Голодомором...» («5й канал», передача «5 копійок»). Скільки неповаги й презирства! Це при тому, що навіть предстоятель Російської православної церкви Алексій ІІ визнав Голодомор усупереч офіційній позиції російської влади.

Щодо закидів, мовляв, пішло забагато грошей на меморіал жертвам Голодомору, можна сказати таке. По­перше, величність меморіалу повинна відповідати масштабам подій 32—33 років. Це меморіал світового значення, бо ніде і ніколи в світі жоден народ не зазнавав подібного. По­друге, кошти, які виділяють офіційно, завжди на виду, їх легко рахувати і, звичайно ж, оскаржувати, коли здається, що не туди витрачені (коли не в нашу з вами кишеню). Але ж кожен знає, що ми бідні не через меморіали та історичні комплекси — їх у нас не так уже й багато, а через постійний нахабний грабунок, через корумпованих чиновників і судову систему, яка у нас «нещадна до бідних і поблажлива до багатих». Через цей грабунок ми втрачаємо не мільйони, а десятки і сот­ні мільярдів, яких нам би вистачило і на меморіали, і на достойне життя, і на багато чого іншого.

Розглянемо інший чинник рейтингу В. Ющенка. Вже впродовж кількох років він виступає за визнання воїнів УПА учасниками бойових дій у ІІ Світовій війні. УПА була створена на початку сорокових років і боролася спочатку з поляками, потім із німцями, а починаючи з 1944 року — з комуністичним режимом. На західній і східній Україні порізному ставляться до воїнів УПА. На заході вважають їх справжніми патріотами, які боролись за волю України на своїй землі. Вони мали велику підтримку серед місцевого населення, серед простого народу, і це неможливо заперечити.

На східній Україні радянська влада формувала вороже ставлення до УПА. Ще під час війни вона організовувала спеціальні загони НКВС, які різними безчинствами дискредитували УПА. Це зараз підтверджено безліччю архівних документів. Проте сформований образ ворога залишився й донині. Але ж західні українці не звинувачують східних, що вони боролись за радянську батьківщину і вмирали за Сталіна — найвидатнішого ката всіх часів і народів! Чи правомірно протиставляти українців, які боролись за Україну волею долі на різних історичних й ідеологічних фронтах? Наш Президент вважає, що ні. І така позиція могла лише понизити його рейтинг. Адже підтримує Президента в цьому питанні невелика частка населення України. Бо навіть на Західній Україні зараз багато збайдужілих.

Президент розуміє, що втрата часу в цьому питанні є неприпустимою. З часом, на жаль, наша пам’ять згасає, відходять у небуття учасники подій, і все важче встановити історичну справедливість. Смішно було б припустити, що Президент керувався думкою про свій рейтинг, нагороджуючи посмертно Романа Шухевича, підтримуючи відзначення 100річчя Степана Бандери, 300річчя Полтавської битви, вшановуючи гетьмана Мазепу, відновлюючи Батурин, відзначаючи бій під Крутами.

А чи потрібно нам це все? Чи залишились в Україні українці, які живуть «не хлібом єдиним», які відчувають не лише те, що вони народились в Україні, а й те, що вони діти великого народу, історичну правду і духовну спадщину якого повинні зберегти, збагатити і передати нащадкам?

Більше подобається, коли гроші дають

Зараз, коли Україна переживає часи становлення самостійної держави, в багатьох українців на першому плані є проблеми матеріальні. Політик може швидко підняти свій рейтинг, обіцяючи людям різні матеріальні блага: підвищення зарплат, пенсій, стипендій, компенсації втрачених заощаджень тощо. Проте відомо, що необґрунтовано завищені соціальні виплати сприяють розвитку інфляції і фактично знецінюють не лише прибутки, а й накопичені в останні роки заощадження громадян. На цьому неодноразово наголошував Президент. Але, мабуть, людям більше подобається, коли гроші дають, ніж, коли переконують, що цього робити не потрібно. Наступна інфляція не в кожного в голові поєднується з одержаними виплатами, бо не кожен здатний пов’язувати приємну річ із наступними неприємностями. Вочевидь і така позиція Президента не вельми сприяє його рейтингу, хоча вона є цілком обґрунтованою.

Не будемо перелічувати далі, що ще цілком обґрунтовано і правильно зробив Президент, але що в той же час, імовірно, понизило його рейтинг. Цькувати Президента — це тепер безпечно і навіть модно, адже в нас демократія (до речі, в першу чергу завдяки тому ж Президентові). Ми всі є свідками постійних нападів на главу нашої держави в засобах масової інформації, і дивно, чи не найбільше нападають БЮТівці, які мали б підтримувати політику Президента. Це наводить на думку про широкомасштабну, заздалегідь сплановану кампанію.

Зараз немає жодних сумнівів, що наміри стати Президентом у Ю. Тимошенко визріли ще до Помаранчевої революції і що вона розглядала Майдан як стартовий майданчик для досягнення своєї мети. Бо відразу ж після Майдану Ю.Тимошенко заявила, що піде своїм («паралельним») курсом, замість іти разом із Президентом. Виглядає так, що метою її та її ідеологів було «виїхати» на харизматичному лідері, а потім, дискредитувавши його, самим, на наступних Президентських виборах, вийти на владний олімп. Про це свідчить уся історія її діяльності, заснованої на безмежному і безсоромному популізмі. Звичайно ж, справа не в намірах стати Президентом — такі наміри може мати будьякий громадянин держави, і в цьому немає нічого ганебного. Річ у методах і засобах, які застосовують для цього.

Починаючи з 2005 року, уся діяльність Юлії Тимошенко була забарвлена прагненням підвищити свій рейтинг і дискредитувати Президента та його команду. Коли Президент робив їй зауваження, на що він не лише мав право, а й був зобов’язаний робити, то, замість погодитися і виправити недоліки (адже уряд — це виконавча влада), в засобах масової інформації здіймався галас, що «Президент не дає уряду працювати». Хоча зауваження стосувалися важливих програмних засад, таких, як фінансування Української армії, програми «Доступне житло», вчасної оплати державних боргів за газ і таке інше. А скільки насмішок і жовчі в репліках Ю. Тимошенко на адресу глави держави під час її виступів по телебаченню! Заява про те, що Росія може пишатися своїм президентом (Путіним), відверто свідчить про те, що їй більше до вподоби президент чужої держави, який воліє декого «мочити в сортирі» й «підвішувати за одне місце», ніж свій Президент, у якого навіть кури на дачі вмирають своєю смертю. Лише толерантність і висока культура В. Ющенка не дозволяли йому відповідати тим же.

М’яко кажучи, «розкутість», із якою Тимошенко себе популяризує, часом межує з нахабством, і це наводить на думку, що за її плечима велика сила. Втім це не сила нашого бідного народу, який вона постійно «ловить на гачок». Ця сила має неабиякі гроші. Питання для роздумів: що це за сила, і що це за гроші? Про силу і гроші ми говоримо небезпідставно. Багато ЗМІ зараз підтримують Ю. Тимошенко. На телебаченні набагато частіше можна побачити Прем’єра, ніж Президента. Чого варті, наприклад, постійні коротенькі заставки, які використовували на «5му каналі» протягом цілої осені, з картинками засідання Уряду, в центрі яких наш чарівний Прем’єр. Ці картинки блимали перед очима після кожної передачі, і, на відміну від невидимого 25го кадру, цілком видимо, але мета — та ж сама. По радіо ми набагато частіше чуємо міркування «гостей студії», які підтримують Прем’єра і ганьблять Президента, ніж тих, хто пояснює позиції глави держави. Газети, принаймні у Львові (про що ми знаємо напевно), переважно дотримуються такої ж тактики. Ось, наприклад, на Тимошенко працює відома у Львові газета «Високий замок», в якій працюють досвідчені, але, м’яко кажучи, не зовсім об’єктивні журналісти. У кожному номері газети є хвалебна стаття про Тимошенко, і тут же, на наступній сторінці, обливають брудом Ющенка.

Національні й демократичні (загальнокультурні) цінності, які сповідує наш Президент, дратують багатьох наших політиків і викликають шалений опір у певних прошарків суспільства. Популярний аргумент: навіщо ідеали і сентименти, коли їсти нічого? Але, мабуть, немає нічого суперечливого у поєднанні загальнокультурних і національних інтересів із правильною економічною політикою. Навпаки, є всі підстави стверджувати, що саме таке поєднання є найбільш сприятливим для розвитку дер­жави. На жаль, це занадто добре, щоб бути правдою. Узгодження соціальних і національних інтересів в Україні — це казка. Ми сподівались, що в незалежній Україні скромна працьовитість трудового народу й ідеальні прагнення українських патріотів зроблять нас заможними, культурними і щасливими. Але, як пише Іван Дзюба у своїй книжці «Україна перед сфінксом майбутнього», до моменту розвалу Радянського Союзу в суспільстві нагромадились такі негативні якості, як корумпованість, продажність, нахабство (не будемо перелічувати далі), які розцвіли свого часу як нагорода за рабський послух, і саме ці якості, на жаль, стали формувальним вектором у більшості пострадянських країн.

Як Юля Путіна вмовила

Проте, «не все так погано в нашому домі». Демократичні перетворення в нашій країні все ж таки є, і це спрацьовує. Будь­який уряд, до яких би політичних сил він не належав, буде перейматися високими показниками нашої економіки і один з­поперед одного буде підвищувати зарплати, пенсії, стипендії... Незалежно від національних інтересів високий ВВП може бути і за Януковича, і за Єханурова, і за Тимошенко, і навіть був би за Табачника. Криза минеться, й економіка рано чи пізно все одно буде зростати (повільно чи швидко, завдяки талановитій чи бездарній політиці — інше питання), бо вона, економіка, розвивається своїм шляхом, часто зовсім не залежно від політиків. Ну, наприклад, Ю. Тимошенко восени повідомила, що домовилась із нафтотрейдерами про зниження тарифів на бензин на 40 копійок. Насправді ціни невдовзі впали, але не на 40 копійок, а майже на 2 гривні, про що Тимошенко не домовлялась. Дива немає. І, зрештою, чому так сталося? А впала світова ціна на нафту. Інший приклад, коли Юлія Володимирівна заявила, що «вмовила Путіна», що ціна на газ цього року буде помітно менша від 400 доларів за кубометр. Ну хто повірить, що Путіна можна вмовити? Просто ціна на газ навіть для Європи вочевидь буде ниж­чою, бо прив’язана до ціни на нафту. Але наш Прем’єр, як завжди, «впереді паровоза».

Чи не подібне це на методи «Самопомочі», коли активісти цієї громадської організації дізнаються в урядових установах міста про плани, проекти, грошові ресурси тощо і «працюють на випередження» — здіймають галас серед народу і в пресі та домагаються враження, що та чи інша подія (ремонт, будова або ін.) — це їхня заслуга, коли насправді до позитивних зрушень вони не мали жодного стосунку. Але всі вірять тим, хто багато обіцяє і галасує. Так само «на випередження» працювала Юлія Володимирівна, коли 19 жовтня звернулася до народу з промовою про заходи щодо подолання кризи, хоча знала, що наступного дня Президент збирає РНБО з цього питання. І хоча Прем’єр під час останніх виборів до парламенту не розрахувала випередження, коли обіцяла перехід на професійну армію у 2008 році, проте метод все одно спрацював: їй повірили і проголосували за БЮТ. Водночас уряд Тимошенко на армію виділив такі малі кошти, що професійної армії може не бути навіть і в 2010 році. Але Тимошенко це не хвилює.

Ми визнаємо, що Ю. Тимошенко працьовита, розумна, винахідлива. Але все це скеровано на те, щоб спаплюжити і повикидати всіх конкурентів, як зозуля викидає пташенят з їхнього гнізда. І робить вона це дуже просто: «Уряд зробив вам подарунок — підняв зарплату, пенсії, стипендії..., а Президент розвалив коаліцію». Кому ж це не зрозуміло? Натомість Президент міркує глибше, складніше, ми його рідше бачимо по телебаченню, його ідеї й ініціативи не обговорюють, як дії Прем’єра. Він працює без зайвого галасу і метушні. Проте діє наполегливо і безкомпромісно, коли впевнений у правильності своїх рішень, незважаючи на непопулярність деяких своїх кроків. Водночас із ним зав­жди можна домовитись — якщо є переконливі аргументи, він завжди йде на компроміс. Рейтинг для нього — не головне, він не займається популізмом і нікого не обманює. Це риси послідовного, принципового і мужнього політика. Ці риси Ющенка проявилися ще на посаді голови Національного банку, коли він не допускав емісії гривні, і на посаді Прем’єр­міністра, коли вперше після великої перерви почали вчасно і систематично видавати зарплату, коли він розрахувався з усіма зовнішніми боргами, та і зараз, коли він твердо відстоює національні інтереси. Якби Тимошенко на посаді Прем’єр­міністра займалася економікою, а не конкурувала з Президентом, то така демократична влада могла б проіснувати дуже довго, привівши Україну в лоно демократичної Європи. Над підвищенням зарплат, пенсій, стипендій працювали і досягли певних успіхів усі уряди — і Тимошенко, і Януковича, і Єханурова, а робити Україну сучасною, демократичною, українською — це завдання не для Ю.Тимошенко.

Стратегія, а не тимчасові вигоди

Українці, як засвідчила практика, хочуть авторитарного володаря. Часто чуємо від людей докори: «А що він зробив?», «Чому він не посадив у тюрму тих­то і тих­то?», «Чому він не поставив Генпрокурором такогото чи такогото?» тощо. І роблять висновок: Ющенко зам’який, потрібно діяти жорсткіше. Ось Юля жорсткіша, вона наведе порядок. До речі, такий висновок «допомагають» людям зробити певні політики, яким вигідно, щоб люди розчарувались у Ющенку і всі свої надії пов’язали з Тимошенко.

Але Президент сам нікого не може покарати — це повинен зробити суд. Проте всі знають про корумпованість нашої судової системи. Потрібна реформа, яка змінить цю систему, і саме парламент повинен ухвалити потрібні для цього закони. А парламент за ініціативи Ю. Тимошенко більше заклопотаний обмеженням повноважень Президента, ніж судовою та іншими вкрай необхідними реформами.

Президент також не поставить «свого» Генпрокурора, бо його затверджує Верховна Рада. Він ніколи не буде безпідставно звинувачувати і переслідувати, бо все повинно відбуватися в рамках закону: якщо не доведено чиюсь провину, то це означає «не доведено». Це справжня європейська ідеологія. Але ця ідеологія потребує підтримки народу. На жаль, наш народ доріс поки що до ідеології доброго справедливого царя, який сам судить, сам карає і сам милує.

Люди, схаменіться! На дворі ХХІ століття. Ми на порозі майбутнього, де цінують демократію і свободу особистості. А ми хочемо Юлію Володимирівну, бо вона жорстка й авторитарна? Бо вона хитра й підступна? Колись вона сказала, що ладна угоду навіть із самим чортом скласти, аби досягти мети. Такий хист вона неодноразово демонструвала на ділі, коли, замість працювати в команді з Президентом, зраджувала його. Чому нам подобається така без­принципна поведінка? Мабуть, тому, що люди за часи радянської влади зневірились у дієвості таких якостей, як принциповість і шляхетність.

Ми зараз на шляху становлення демократії, яка передбачає політичну зрілість, відповідальність і активність громадян. Не можна тупо вірити всім підряд — тоді виграє той, хто більше обіцяє, хто володіє великою кількістю засобів масової інформації, зрештою, хто має великі гроші. Треба, дивлячись телевізор, слухаючи радіо, читаючи газети, думати, зіставляти, аналізувати. Але це потребує праці (розумової). А ми не хочемо працювати — хочемо, щоби хтось за нас думав і приймав «єдино правильне рішення». Якщо ми насправді прагнемо демократії (тобто влади народу), за що і стояли на Майдані, то повинні самі відповідально ставитись до прийняття рішення — за кого голосувати, а не ловитись на гачок політичної реклами і піартехнологій.

Є всі підстави вважати, що пропрезидентська партія «Наша Україна» (НУ) очолює низку найбільш демократичних сил у парламенті. Саме тому що вона разом із Президентом послідовно проводить політику, спрямовану на європейський вибір, демократичні, національні, культурні цінності, на справжню, а не декларативну незалежність нашої дер­жави, саме тому послідовно і наполегливо працюють на її політичне знищення такі сили, як Партія регіонів і комуністи, які зважають насамперед на російські інтереси. Але вони цього і не приховують, відкрито звинувачуючи «Нашу Україну» в націоналізмі. БЮТ же діє підступно, на словах підтримуючи національні цінності, а на ділі проводячи політику, спрямовану на знищення найбільш послідовної національної політичної сили.

Не слід драматизувати події, які відбуваються в лавах «Нашої України». Те, що частина «нашоукраїнців» потрапляє під вплив БЮТ, свідчить не про слабкість «НУ», а про її принциповість і послідовність. Іде процес очищення партії. «Нашій Україні» не потрібні дуті рейтинги і, на відміну від БЮТ, вона насправді готова піти в опозицію, проте ніколи не відмовиться від розв’язання національних питань. Ми повинні підтримати «НУ», незважаючи на те, що вона в меншості. Українці! Не бійтеся низьких рейтингів, бо не завжди правда там, де високий рейтинг. А «Нашій Україні» потрібно більше уваги приділяти роз’ясненню політики Президента.

Серед відомих політиків В. Ющенко має найбільш стратегічне бачення. Він не буде розмінюватись на тимчасові вигоди і преференції і, незважаючи на зовнішні ознаки «м’якого» політика, буде твердо відстоювати демократичні цінності, дбати про незалежність і безпеку нашої держави. Саме такий президент нам потрібний.

Наталія і Ярослав ПАСТЕРНАК,
науковці, пенсіонери